Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Яценко Петро - Страница 33

— А! — мовив Мула. — Справді! Пригадую, ти ще клав їх до свого кашкета.

— Точно! — відгукнувся наш новий знайомий.

«Бобик», покружлявши по місту, зупинився біля якоїсь довгої будівлі. Ми вийшли з машини й побачили припарковану поруч новеньку «Тойоту».

— Дідько! — вилаявся міліціянт. — Чому, ну чому, щоб нагидити, вони обирають тебе?! — і він білим носовичком стер з даху іномарки свіжий пташиний послід.

— Ваше? — спитав Мула, дивлячись з повагою на авто.

— Та ні, голуби, напевно… — кинув Перелюб.

Ще за хвилю ми з Мулою стояли в якомусь кабінеті, де за столом, за великою друкарською машинкою сидів красень у міліційному однострої. Манікюрною пилкою він шліфував собі нігті. Капітан же лишився в коридорі, тис руку, цікавився життям і справами якогось неголеного типа, котрого конвоювали в наручниках.

Коли ми заходили до кабінету, на дверях я прочитав табличку: «Хабарів тут не беруть!» А в самому кабінеті повсюди на столах стояли й висіли на стінах маленькі іконки-репродукції із зображеннями святих.

Привертав увагу каліграфічно від руки написаний плакатик, що починався з інтриґуючого запитання:

Далі було пояснення:

Нижче, мабуть, для ілюстрації, був приколотий до аркуша булавкою справжній дохлий рудий тарган.

«Сильно!» — подумав я.

— Візьміть продегустуйте, — Мула поставив на стіл поруч із друкарською машинкою півлітрову скляну банку. За своїм звичаєм, мій товариш бажав усіх пригощати, правда, вже не яблуками (повинен вирости сад!), а чим заманеться. Та біда в тім, що Мула неписьменний і не прочитав суворих попереджень про наслідки давання хабарів.

Я пихнув товариша ліктем, та Мула лиш спитав у мене голосно:

— Навіщо штовхаєшся?..

— Хабарів не берем, — промимрив красень-міліціянт.

— А це не хабар, — посміхнувся Мула, — це желе з агрусу. Скарбниця вітамінів!

— Все одно не берем, — сором’язливо опустив очі міліціянт і сховав банку в стіл.

Тут відчинилися двері, і до кабінету ступив капітан Перелюб.

— Ні! — видихнув він тихо й нервово, просвердлюючи підлеглого поглядом. — Не можна!.. Гріх! — капітан миттю опинився біля металевого сейфа, рвучко відчинив його дверцята, натрусив з коробочки собі на руку кілька пігулок та ковтнув. — Молись! — наказав він красеню.

Той із дзенькотом впустив на підлогу свою манікюрну пилку, відсунув стільця, упав навколішки на брудний паркет, руки склав молитовно і забурмотів щось несамовито, дивлячись на картонні іконки.

— І ти покуштуй, — радісний Мула, певно, нічого не зрозумівши, простягнув ще одну банку з агрусовим желе капітанові.

Моє обличчя перекривило, і зо дві секунди я чекав катастрофи.

Капітан же перехрестився, узяв банку, поставив до сейфу, замкнув його, ключ закинув собі за комірець сорочки, висунув з-під канцелярського столу газетку з насипаним на неї битим склом і за мить стояв на ньому теж на колінах та молився на іконки.

— Це чесні люди, — сказав я тихенько Мулі. — Вони нам допоможуть.

— Вони знайдуть нашу дівчину! — зрадів мій товариш…

Помолившись кілька хвилин, міліціянти підвелися. Капітан пострушував зі своїх формених штанів назад на газету уламки скла, а красень підняв з підлоги манікюрну пилку. Капітан позадирав до колін штани, перевіряючи, чи не поранився. Але ні — на колінах у нього були великі мозолі…

Кабінет набув вихідного стану. Перелюб заспокоївся, люб’язно запропонував нам присісти і розпочав розмову голосно й твердо:

— Отож, усе впирається у ваше алібі!..

Ми з Мулою, не надто розуміючи, про що йдеться, поробили розумні фізіономії, замугикали й закивали. Капітан же поглянув на нас з-під лоба підозріло та продовжив:

— Якби ви не мали його, вашу справу вже завтра можна було б відправляти до суду, — він порухав на столі перед собою стос якихось паперів.

— Хм, — знову розумно мугикнули ми.

— Перший і основний момент, — вів далі капітан Перелюб, — це ваше самогубство… Вірніше, як дійшло висновку слідство, — зумисна інсценізація суїциду для… для можливого приховування слідів злочину або низки злочинів, — капітан спохмурнів. — Але… але знов-таки все впирається в алібі… Е-е-х!.. І звідки, не можу допетрати, у вас з’явилися гроші?..

Ми з Мулою уважно слухали.

— Ви, — вів далі міліціянт, — продаєте земельну ділянку за… — він перегорнув кілька аркушів, — за сто одинадцять гривень… Смішна ціна за двадцять соток так близько від міста… Цю оборудку ви здійснюєте в селі. Незабаром вас бачать уже в місті, у крамниці одягу. Там ви змінюєте зовнішність. Затим з’являєтесь на пошті, звідки до нас оперативно надійшов сиґнал. Туди не часто заходять люди з мішками валюти…

Незважаючи на введений у дію план «Перехоплення», вам вдається заплутати сліди. Ви купуєте легкове авто… — капітан вчитався у щось. — Поводитесь дивно, як свідчить старший межер, тьху, менеджер салону Марія Олександрівна… Одним словом, симулюєте розлад психіки… Прослизаєте крізь дорожні пости і нарешті, при дванадцятьох свідках на мості, організовуєте падіння в річку, — тут міліціянт посміхнувся. — Я довідався: у цьому місці під рікою була стара соляна копальня. Півроку тому її склепіння провалилось, і глибина на цій ділянці — ніхто не міряв. Але, кажуть, достатня, щоби в машині впасти і не розбитись об дно… А найголовніше, за лічені дні перед усім цим неподобством поруч із вашим обійстям убивають таку фігуру — Продавця лотерейних квитків!.. — міліціянт вичекав ефектну паузу та заговорив знов:

— На руїнах вашого будинку експерти знаходять частинки фарби, якою друкувалися білети лише для Продавця. І нарешті, сьогодні ви з’являєтесь у місті і продаєте жінці-розповсюджувачці квиток — Щасливий Квиток, що належав Продавцю! — завершив Перелюб тріумфально.

Ми з Мулою були в захваті від нього і ледь не влаштували йому овацій, але стримались, і вчасно, бо капітан міліції раптом охопив свою голову руками й заговорив уже не до нас, а у свій стіл:

— Яка красива, яка струнка та охайна версія! І — провал, повний провал!.. У вас — непорушне алібі на час убивства Продавця. У момент убивства ви вдвох торгували на базарі пирогами! Гроші, за які ви придбали авто і купували одяг у крамниці — не фальшиві, справжні… Нема пояснення, навіщо ви все це зробили (я маю на увазі падіння в річку). Нема складу злочину… майже нема… Але погодьтеся, забагато ниточок у справі вбивства Продавця тягнеться саме до вас, шановні. Отож, будьте ласкаві, дайте відповіді на кілька питань…

— Добре! — з готовністю випалили ми, а Мула з сяючими очима додав: — Лишень ваша інформація про наші злочини неповна…

— Ну ж бо… — очі капітана Перелюба зацікавлено звузились, він весь подався вперед, ніби готуючись до стрибка, і акуратно натис червону кнопку запису на невеликому бобінному магнітофоні, що був на його столі. Міліціянт-красень заніс руки над клавішами друкарської машинки, і з кутику рота в нього текла слина.

— Ми угнали з пасіки автоцистерну з отрутою, — продовжив Мула, — і залишили її на дорозі, неподалік села…

— Тероризм! — зойкнув капітан, хапаючись за телефон, а міліціянт-красень виявився слабодухим, бо знепритомнів і шумно впав головою на клавіші друкарки — її каретка заклацала, задзвеніла та від’їхала вбік до краю.

— Я отримав оперативну інформацію, — спокійно, солідно й чомусь із посмішкою на вустах казав у телефонну слухавку капітан Перелюб. — Автомобіль з отрутою, який ми шукаєм, перебуває на дорозі біля села… Так, їдьте негайно… — він поклав трубку на апарат і подивився на нас: