Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Яценко Петро - Страница 34

— Ну а звідки у вас, шановні, цей білет? — капітан відсунув шухляду і виклав на стіл заламіновані половинки знайомого нам із Мулою лотерейного квитка.

— Це на згадку про нашу дівчину, — мовив я.

— Вашу дівчину!.. — повільно, з тихим тріумфом повторив міліціянт.

— Так, цей квиток — один із тих, що належали нашій дівчині, — підтвердив Мула.

— Хм-хм, так-так, — заохотив продовжувати капітан.

— І тепер ми її шукаємо, — сказав я.

— Шукаєте?.. Виходить, вона — ця ваша дівчина — зникла? — здивувався Перелюб.

— Ні, не зникла, — заперечили ми, — вона від нас пішла.

— У той самий день, коли вбили Продавця? — здогадався міліціянт.

— Так, — підтвердили ми.

— А розкажіть-но, розкажіть мені докладніше, які в неї прикмети, як її звуть…

— О! Вона дуже гарна! — розпочав я. — Казково гарна…

— Вбрана в шкіряну бузкову курточку і такі ж штанцята або в просту ситцеву сукню, — перебив мене Мула, — і ще з яскравими комахами у волоссі або без них.

— Вона пече чудові тістечка і ще вона — марево в полі, розсипає над собою пелюстки квітів і манить до себе…

— Наша дівчина їздить у джипі Великого Боса, і в неї карі очі…

— Минулого разу ти вважав, що сірі, — зауважив я.

— Ну, то тепер твоя черга доводити, що сірі.

— Гаразд — сірі!

— Карі!

— Сірі!

— Карі!

— Одне — сіре, інше — каре! — пропонував я.

— Ні! Одне — каре, інше — сіре! — не погоджувався Мула.

— Досить! — гримнув кулаком по столу капітан.

Ми змовкли.

— Яке в неї ім’я?

— Не знаємо! — водно відрапортували ми.

Міліціянт набундючився:

— Якщо по правді, різного… дуже різного мені про вас нарозповідали, — він знову порухав стосик паперів на столі перед собою.

Почувся тихий стогін — це приходив до тями красень та підводив з друкарки свою випещену голову, а на щоках у нього лишилися відбитки клавіш і літер.

— На руїнах вашої оселі, — провадив далі капітан, — експерти знайшли багато ґумових жінок… — він подивився на нас значуще. — Та мене це не обходить. Це ваші проблеми… Мені не хотілося б застосовувати до вас ґумові методи, але… — капітан Перелюб притишив голос, нахилився вперед і знов наготувався за своїм столом до стрибка: — Мені потрібно знати її ім’я! — ці слова міліціянт зловісно прошипів.

Тут на його столі задзвенів телефон. Капітан підняв трубку і кілька секунд слухав мовчки, опісля спитав:

— Шо, так швидко?.. Шо, і мобільні їхні не відповідають?.. Ну, пошліть туди когось іще… Всі поїхали?.. Холєра, невже потруїлись? — він зиркнув на нас. — Ну, то я вам дам мого коханого. Розбереться, — капітан поклав слухавку і звернувся до красеня:

— Лейтенант Коханий, підготуватися до бойового виїзду! — красень підвівся зі стільця і виструнчився. — Візьмеш у зброярні на всяк випадок протигаз і кілька марлевих пов’язок… там побачиш — на верхній поличці зліва…

— А ви?.. — тремтячим тихим голосом спитав лейтенант.

— Я з тобою не поїду, — суворо сказав капітан, — ти ж бачиш: багато роботи…

Лейтенант зітхнув, дістав з шухляди пістолета та з ним у руці поволі виплентався за двері.

— Ледар, — сказав нам Перелюб, коли двері за лейтенантом зачинилися, — але в нього гарні сідниці… — і капітан змовницьки нам підморгнув. Поглянув на настінного годинника: — О-о! Таж робочий день давно скінчився!.. Час біжить, час летить. І скоро, скоро ніч… — він підвівся, підійшов до вішака та вбрався у форменого піджака, далі глипнув на нас: — Переночуєте в камері тимчасового утримання: там прохолодно і добре спиться…

Уночі в камері, що виявилась справді холодною, ми з товаришем влаштували грандіозну пиятику. Ми прагнули лише повечеряти, але не так воно вийшло…

У гарній просторій камері ми опинились одні. На нарах лежали старі засалені матраци, більше ніякого постільного причандалля не було. Тоді я намалював у своїй уяві пару подушок, теплі ковдри, комплекти постільної білизни — усе це негайно з’явилось на нарах. Ми з Мулою зраділи, повлаштовували собі постелі і, зголоднілі, посідали на відкидну лавку під стіною.

— Зроби стола, — попрохав Мула.

Я зробив. Стіл був довгий, на всю камеру, — точнісінько такий, як я бачив колись у сусідів на весіллі.

— Гарно, — похвалив мій товариш.

Я окрилився і придумав ще по боках від столу два ряди стільців з високими, оббитими червоною тканиною спинками та різьбленими ніжками.

— Сіно, — підказав Мула.

А, так-так, не можна вечеряти без сіна! Розкидане довкола столу з наїдками трохи підсохле сіно додає до повітря особливих пахощів і робить кожну вечерю незабутньою.

У кутку вже стояв стіжок чудового сіна, ми з товаришем порозкладали його на підлозі, повішали на стіни каземату затишні в’язанки цибулі й жовтої кукурудзи — дарма, що надворі весна. На стіл я поставив чотири запалені гасові лампи — щоби було краще видно.

Тоді настала черга Мули. На столі з’явилось колесо голландського сиру, покраяний батон, подібна на діжку банка з медом, кавалок масла та дві високі склянки кефіру.

Ми посідали за стіл, передчуваючи добру вечерю, та ледь устигли випити кефір, як у дверях камери відчинилось віконце, і в нього зазирнула пика наглядача.

— Хроб, — посміхнувся і показав пальцем на здивовану пику Мула, жуючи сир.

— Давай до нас! — помахом руки запросив наглядача я.

Однак пика не відповіла, а з гуркотом зачинила віконце, і за стіною ми почули бурмотіння та швидкі важкі кроки.

— Пішов звати своїх, — припустив Мула, — треба приготуваться…

Коли за хвилину до нашої камери справді завалилося кілька наглядачів-хробів із ґумовими палицями, довгий стіл був весь укритий найвишуканішими стравами. Тут стояли в малій діжці квашені огірки, на тарілках лежала нарізана копчена ковбаса, молода цибуля та часник. В каструльках у гарячій підливі парували голубці. Точилися пахощами кілька велетенських, обкладених тонкими скибками цитрин та зеленню, коропів у сметані. Свого часу чекали десерти: блискучі полуниці та великі черешні у скляних вазах, а в дальньому кінці столу, у сутіні, висвічував білосяйним кремом височезний торт. У графінах на столі ще похитувалась горілка, а з великого срібного відра, з уламків льоду, стирчало… ні не шампанське, а білі від інею пляшки пива.

— Просимо-просимо до столу! — гречно припрошували гостей ми з Мулою.

Хроби довго мовчки дивились на наїдки та на нас, нарешті один заусміхався, за ним почали усміхатись інші, заговорили, загуркотіли стільцями, відсуваючи, зашурхали ногами по сіну, познімали кашкети і всілися нарешті за стіл. Але не всі. Хтось побіг у коридор, і за кілька хвилин поприходили ще якісь люди у формі та в цивільному, дивувалися, раділи і вмощувалися на стільцях навколо столу: благо, місць було вдосталь.

Гамір і гучний сміх запанували в нашій камері, а ми з Мулою сновигали довкола гостей, пропонуючи покуштувати те й те, і були вже захекані. Проте що далі тривали посиденьки, то легше нам ставало. Гості освоювались і брали все самі, наливали з графінів холодну горілку, а вона не вичерпувалася, сьорбали просто з пляшок пиво, голосно реготали, гикали, плювали на стіл риб’ячі кістки і розмовляли про своє, міліцейське…

Коли минула перша година посиденьок, у дверях раптом з’явився здивований капітан Перелюб із пом’ятим заспаним обличчям. Отетерілими очима він оглянув камеру, де веселились міліціянти, та сказав:

— Мені телефонують, а я не вірю…

— А-а-а! — загули й зареготали лавиною застільники. — От жук! Виставляє, а сам іде спати!.. Кидай!!.. — і всі міліціянти повилазили з-за столу, поперекидавши стільці, гуртом підскочили до капітана Перелюба, підхопили його на руки і почали не підкидати, а хитати знизу вверх, бо стеля була невисокою. Ошелешений капітан лиш охав та кректав, притримуючи рукою свого форменого кашкета.

Перелюба нарешті поставили на ноги, і він погойдувався з боку на бік, немов напідпитку, а справді вже захмілілі міліціянти тисли йому правицю, обіймали та поздоровляли з купівлею нового автомобіля: