Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Яценко Петро - Страница 32

— Атдавайтє мьод, жужжащіє! — волав якийсь хроб з обліпленим комахами обличчям. — Атдавайтє, а то другой базар будєт!.. — і він рукою стер зі своєї розпухлої пики бджіл, пересмикнув затвор пістолета й вистрілив у найближчий вулик.

У дерев'яному будиночку утворилась маленька дірка, з неї вервечкою вилетіли кілька десятків бджіл і накинулись на хроба.

— А-а-а! — закричав він, впустив зброю та побіг у поле.

Один з автомобілів, що стояли неподалік пасіки, завівся та під’їхав до нас. Скло дверцят опустилося на сантиметр, і зсередини в утворену щілину закричали:

— Ми зробимо, зробимо!.. Скоро все зробимо!.. Зачекайте ще хвилинку!.. Ми заберем у цих клятих бджіл мед. Зараз їх усіх потруїмо й заберем! Ви ж бачите: по-доброму вони віддавати не хочуть!..

Раптом до щілини залетіла бджола, скло негайно піднялося, з машини почувся приглушений зойк, дах легковика прошила автоматна черга. Автомобіль рвонув з місця й завихляв по полю.

Ми нічого не второпали, проте, неподалік у траві побачили повалений дерев’яний стовпчик із табличкою:

«Приватна власність Продавця лотерейних квитків.

Пасіка № 12».

Замість нього стояв уже новий, металевий, зі словами: «Медофірма Великого Боса. Вхід стороннім заборонено!»

— Цю пасіку, мабуть, купив Великий Бос, — припустив Мула, коли я вголос прочитав напис.

— А наші невзуті ноги в траві не видно, а видно лише над травою краватки та костюми. Тому ці, в машині, не здогадалися, що ми придурки, — сказав я.

Тим часом із кабіни автоцистерни вилізло двоє екіпірованих, немов пожежники, дворуких і двоногих істот. Неможливо було дізнатись, хто вони, бо на їхні обличчя були вдягнуті протигази.

Бджоли не могли протнути жалом ґуму протигаза і лише застрягали в ній, билися своїми брунатними тільцями в круглі скельця, що захищали очі істот.

Дворукі й двоногі перевальцем дісталися шлангу позаду цистерни й почали відкручувати якісь червоні вентилі. На цистерні було написано: «Обережно! Отрута!»

Ми з Мулою побігли до істот у протигазах, кричучи:

— Не можна!.. Усе на світі має бути справедливо!..

Дворукі та двоногі повернули до нас свої пики в протигазах, щось нерозбірливо один одному пробубоніли, нахилились та продовжували відкручувати вентилі. Тоді ми з товаришем накинулися на одного й ухопили його за заховані у срібний скафандр кінцівки: я — за верхні, а Мула — за нижні. Двоногий тривожно забубонів, почав борсатись із нами, і тут раптом я відчув удар по голові. Я озирнувся: за мною стояла друга істота і тримала в руці великий гайковий ключ.

«Зрозуміло, — подумав я, — тепер усе зрозуміло…» — і впав у квіти.

Прийшов я до тями через те, що хтось лизав мені щоку. Я подумав, що це знову дорожня повія, і вирішив ще трохи не подавати ознак життя — поки не почне робити мені штучне дихання… Та я все лежав із заплющеними очима, а щось тепле, шорстке, вологе й велике торкалося моєї щоки, з шурхотом облизуючи її, немов льодяник, і не поспішало робити «реанімацію».

«Якесь воно підозріле, — міркував я, лежачи, — надто велике. Язичок повії був разів у п’ять меншим. А це дихає важко… Мабуть, мене вподобала якась корова», — і я наважився розплющити очі. У мою темну голову порснуло світло, і відразу заболіла потилиця.

Наді мною височів наш Цербо. Так, саме височів! У бійці з істотами ми забули про нього, а тепер Цербо стояв наді мною великий, наче слон. Один лиш його висолоплений язик важив, певно, десяток кілограмів.

«Я зменшився! — істерично здогадався я. — Неймовірно зменшився!» — і тут наді мною став ще й Мула, але звичних розмірів, посміхнувся та сказав:

— Підводься.

«І Мула теж зменшився!» — тихо панікував я, але поволі встав.

— Він їх зжер, спокійно повідомив мій товариш.

— Хто? Кого?.. — не зрозумів я.

— Цербо їх проковтнув, — уточнив Мула.

— Та кого ж?

— Дворуких і двоногих. Проковтнув і збільшився.

Я зітхнув полегшено, але все одно мені не вірилось, тому я спитав ще в такси, задерши голову:

— Цербо, ти поковтав тих істот?..

Очі собаки були сумні, і пес жалібно вискнув, ніби підтверджуючи: «Так, я їх зжер!»

— Ну, то тепер із півмісяця можеш не їсти, — підбадьорив таксу Мула. — Їжа, то таке марнування сил і часу!

Напевно, велет-Цербо не поділяв цієї думки, бо гримнувся на траву, поклав велетенську голову на землю та зробився ще сумнішим.

Ми позакручували вентилі на автоцистерні, знайшли в кабіні грубу мотузку та зробили для Цербо імпровізований нашийник, щоби було видно, що це хазяйський пес, і щоби його не забрали гицлі.

На автоцистерні ми рушили польовим шляхом. Цербо, не коротший тепер від нашого довгого автомобіля, дріботів за нами, мов лоша за возом. А хвора лапа собаки дивним чином видужала.

Незабаром ми під’їжджали до нашого села. Мула смикнув мене, показуючи щось у вікні зі свого боку. Я поглянув туди й рвучко зупинив машину: у полі, поміж жовтих і білих квітів, стояла Вона — наша дівчина!..

Ми з товаришем, щасливі, вистрибнули з кабіни, пірнули в польові трави та побігли до неї. А наша дівчина була вбрана в простий сарафан, мала на голові віночок із квітів, сміялась і махала нам рукою.

Ми все бігли й бігли полем, плутаючись у траві, а вона не наближалась, а навпаки, віддалялася, манила рукою, розсипала над собою білі пелюстки, що падали на її сарафан, обличчя… Вона купалася в них. Ми з Мулою теж уже з ніг до голови були жовті від пилку і лише тоді зрозуміли, що перед нами видиво, марево, омана…

Ми зупинились, озирнулися на цистерну з отрутою, поруч із якою стояв довгий чорний пес Цербо, — усе це тепер було далеке й маленьке. Коли ж ми знову повернули голови, щоб подивитись на марево, воно зникло без сліду. Лише припікало сонце та дзвеніли на різнотрав’ї золоті бджоли.

Засмучені, ми поволі повернулися назад на дорогу, попросили Цербо стерегти отруту, а самі пішки рушили до нашого села: воно було вже поруч.

— Наша дівчина кликала нас, — сказав я товаришеві. — Вона хоче, щоб ми швидше її знайшли.

— Вона, певно, дуже сильно загубилася, — відповів Мула. — З’їмо бляшанку шпротів?..

Біля напіврозваленої хати, якою починалося наше село, стояв міліційний «бобик». Поряд гуляв дорогою міліціянт — той, що був на похороні Продавця. Побачивши нас, міліціянт зрадів, пішов до «бобика», витяг з нього пластикову пляшку з водою, закинув до рота й запив якусь пігулку.

— Моє село! — сказав він радісно, коли ми з Мулою наблизились. — Моє рідне село!.. — він показав рукою на наше село і з усмішкою на вустах представився: — Капітан Перелюб.

— Нас заарештовано? — спитав, колупаючись у носі. Мула.

— Ні, — обличчя капітана перетворилося з радісного на здивоване, — не заарештовано. Як можна заарештовувати симпатичних земляків, які печуть такі чудові пляцки?.. — його посмішка була навіть якоюсь сором’язливою. — Просто в мене є до вас кілька запитань.

Ми з Мулою перезирнулися.

— Ходімо до машини, — запросив охоронець порядку, — прошвирнемось до міста… У «бобику», правда, нема комфорту, але… але ж не може держава купити всім міліціянтам службові лімузини! — він знову посміхнувся, відчинив для нас задні дверцята із заґратованим віконцем, сам сів за кермо, і ми в темному «бобику» коротким польовим шляхом затрусились назад до міста.

— Бачили дива? — обернувшись, крізь сітку кричав нам капітан Перелюб. — З неба смакота всяка на парашутах спускалася… Бутерброди, пиріжки… кажуть, був кав’яр і навіть спиртне!.. Я там підбирав дещо… Для експертизи…

— Бачили, — сказав Мула.

— О! — підняв догори вказівного пальця міліціянт. — Тікали, але бачили!.. Були б ви в мене в наручниках і заручниках… ги-ги!.. якби не пляцки… А так — алібі!..

Ми з товаришем знов здивовано перезирнулися.

— Шо, не зрозуміло?.. — показуючи нам свій профіль, шкірив зуби капітан. — Саме я… я у вас на базарі пиріжки купував, коли вбили Продавця!