Бентежна кров - Галбрейт Роберт - Страница 90

— Та ти що? — гидким голосом озвався Рой.— Дякую, що втішила, Анно. Дякую за фахову думку. Ой як добре бути всезнайкою...

— Рою,— прошепотіла Синтія.

— Ти хочеш сказати, що вони не просто зустрілися в пабі? — шоковано спитала Анна.— Ні, не може бути, який жах! Уна каже...

— А, чудово, я зрозумів! — голосно промовив Рой, і його запалі щоки налилися багрецем, а руки вчепилися в бильця крісла.— Уна каже! Це все пояснює!

— Що пояснює? — спитала Анна.

— Це! — закричав Рой і тицьнув тремкою рукою, обплетеною венами і з набряклими кісточками, в бік Страйк і Робін.— За цим стоїть Уна Кеннеді, так? Мав би сам здогадатися, що вона не відчепиться!

— Заради Бога, Рою,— голосно почала Кім,— що за абсурдне...

— Уна Кеннеді мріє, щоб мене арештували!

— Тату, це просто неправда! — заперечила Анна, скидаючи застережливу руку Кім зі свого коліна.— У тебе нездорова зацикленість на Уні...

— Причепилася — мовляв, подай скаргу на Талбота...

— І чого ж ти, чорт забирай, не подав? — закричала Анна.— У чоловіка був справжній нервовий зрив!

— Рою,— знову схлипнула Синтія, а Рой посунувся вперед, дивлячись доньці в обличчя понад крихітним столиком, де мало не хитався на своєму тарелі торт. З багряним обличчям, дико вимахуючи руками, Рой загорлав:

— Повний дім поліції! Копирсалися в речах твоєї матері! В саду дойди! Вони шукали найменший привід мене арештувати — а я мушу подавати скаргу на людину, яка за те все відповідала? Який би це мало вигляд?

— Він був некомпетентний?

— А ти там що — була, міс Усезнайко? Ти його особисто знала?

— Чому його замінили на іншого? Чому всюди писали про його некомпетентність? Правда в тому,— заявила Анна, тицяючи в батька пальцем,— що вам із Синтією подобався Білл Талбот, бо він вважав тебе невинуватим, а...

— Вважав мене невинуватим? — заревів Рой.— Ото вже дякую! Приємно знати, що нічого не змінилося з твоїх тринадцятьох років!..

— Рою! — в унісон зойкнули Синтія і Кім.

— ...коли ти звинуватила мене в тому, що я влаштував ставок з коропами над могилою, де її закопав!

Анна розридалася і вибігла з кімнати, мало не перечепившись об ноги Страйка. Підозрюючи, що це не останній драматичний вихід, він прибрав їх з дороги.

— Коли,— холодно спитала в тестя Кім,— ти вже пробачиш Анні дурниці, які вона верзла, коли була дитиною і дуже страждала?

— А мої страждання — то дрібниці, га? То ніщо! — закричав Рой. Як Страйк і очікував, він теж вибіг — власне, швидко почовгав — геть з вітальні.

— Господи Ісусе,— промовила Кім, широким кроком пішла за Роєм і Анною і в дверях мало не зіштовхнулася з Синтією, яка й собі підхопилася й побігла за Роєм.

Двері зачинилися. За вікном дощ поливав ставок. Страйк видихнув, напнувши щоки, обмінявся поглядом з Робін, а тоді взяв тарілку та продовжив їсти торт.

— Голодний — страх,— пояснив він у відповідь на погляд Робін.— Не обідав. А торт таки чудовий.

Удалині почулися крики, ляснули ще одні двері.

— Як гадаєш, допит закінчено? — спитала Робін.

— Ні,— відповів Страйк, жуючи.— Вони повернуться.

— Нагадай, що там за випадок у Ворику,— попросила Робін.

Укладений Страйком перелік випадків, коли буцімто бачили Марго, вона проглянула по діагоналі. Там не було нічого цікавого.

— Жінка попросила розміняти гроші в пабі, і власниця вирішила, що то Марго. За два дні на звернення поліції відгукнулася студентка старшого віку, яка заявила, що то була вона, але власниця не повірила. Поліція, втім, повірила.

Страйк прожував ще шмат торта, а тоді додав:

— Не думаю, що воно чимось корисне. Хоча...— кинув він, дожувавши, значущий погляд у бік дверей,— таки трохи користі є.

Страйк їв собі, а Робін оглядала кімнату, і врешті-решт її погляд спинився на коминковому годиннику позолоченої бронзи й виняткової потворності. На масивному розцяцькованому каркасі сиділа антична богиня в шоломі.

— Афіна Паллада,— сказав Страйк, перехопивши її погляд, і тицьнув у бік фігури виделкою.

В нижній частині годинника була шухляда з маленькою бронзовою ручкою. Згадавши історію від Синтії про листування між Роєм і Марго, Робін висунула її і зазирнула всередину. Порожня шухляда була вистелена червоним оксамитом.

— Як гадаєш, дорога річ? — спитала вона в Страйка, засуваючи шухляду назад.

— Не знаю. А що?

— Бо нащо інакше це тримати в себе? Він же потворний.

У кімнаті було добре видно вплив двох різних смаків, які, на думку Робін, не гармоніювали між собою. Вочевидь, Овідій і Пліній у шкіряних палітурках і вікторіанські копії античних статуй — серед них пара мініатюрних левів Медичі, фігура весталки й Гермес навшпиньки на одній нозі на масивній бронзовій вазі — представляли смаки батька Роя, а мляві акварелі з пейзажами та квітами, витончені антикварні меблі й пістряві ситцеві фіранки, мабуть, обрала його мати.

Робін не розуміла, чому Рой це все не викинув і не переробив інтер’єр. З поваги до батьків? Через брак уяви? А може, вічно хворий домашній хлопчик, який, понад сумнів, більшу частину дитинства провів між чотирьох стін, прихилився до цих речей? Вони з Синтією не лишили власного відбитка на цьому приміщенні, хіба тільки додали кілька сімейних фото до вицвілих чорно-білих портретів батьків Роя і його самого в дитинстві. Робін зацікавила тільки одна групова світлина, зроблена, здавалося, на початку дев’яностих: Рой там ще не облисів, а Синтія мала густе кучеряве волосся. Двоє їхніх біологічних дітей, хлопчик і дівчинка, були дуже схожі на Анну. Ніхто б і не здогадався, що вона мала іншу матір.

Робін підійшла до вікна. За ним поверхню строгого видовженого ставка з кам’яною альтанкою на тому кінці так збрижив дощ, що яскраві червоні, білі й чорні силуети у воді не були схожі на риб. Одна з цих тіней, чорна на спинці й перлисто-біла на череві, була особливо велика — мабуть, метр завдовжки. Мініатюрна альтанка зазвичай відбивалася в гладенькій воді, але сьогодні тільки додавала розмитої сірості своєму кінцю ставка. На підлозі альтанки проглядався на диво знайомий символ.

— Корморане,— покликала Робін точно в ту мить, коли Страйк сказав:

— Глянь на це.

Обоє озирнулися. Страйк доїв торт і стояв біля однієї зі статуеток Роєвого батька, на яку Робін не звернула уваги. Це була півметрова фігура оголеного чоловіка в драпіруванні на плечах і зі змією в руці. Робін спершу здивувалася, але за мить зрозуміла, чому Страйк їй це показує.

— Ой! Це той вигаданий знак зі змією, що його Талбот приписав Рою?

— Саме так. Це Асклепій,— сказав Страйк.— Грецький бог медицини. А ти що знайшла?

— Глянь на підлогу в отій альтанці. На мозаїку отам.

Страйк став біля вікна поруч з Робін.

— А,— мовив він.— Гі фундамент видно на світлині з барбекю в Марго. Саме почали будувати.

На підлозі альтанки було викладено мальтійський хрест із темнішого граніту.

— Який цікавий вибір символу,— сказав Страйк.

— Знаєш,— відвернулася від вікна Робін,— люди з маніями часто вважають, що отримують надприродні знаки. Люди при здоровому глузді називають таке збігами.

— Я думав саме про це,— погодився Страйк і глянув на фігуру Афіни Паллади на потворному коминковому годиннику.— Людині в тому стані, в якому перебував Талбот, ця кімната здавалася повною астрологічних...

У коридорі почувся голос Роя.

— ...то не винувать мене...

Двері відчинилися, і родина повернулася до вітальні.

— ...якщо вона чує те, що їй не подобається! — закінчив Рой, звертаючись до Синтїї. Та трималася одразу позаду нього і здавалася наляканою. Обличчя Роя знову налилося нездоровим багрецем, однак шкіра біля очей так і лишилася жовтушною.

Він явно не чекав побачити Страйка й Робін біля вікна.

— Милувалися вашим садом,— пояснив Страйк, коли вони з Робін знову сіли на диван.

Рой щось буркнув і повернувся в своє крісло. Він важко дихав.

— Перепрошую,— сказав він за хвильку.— Наша родина не в найкращому стані.