Бентежна кров - Галбрейт Роберт - Страница 89

— Хто вивчав класичну філологію?

— Що? — перепитав Рой.— А. Мій батько.

Його шалені очі пробіглися по мармурових і бронзових статуетках, що тут і там стояли в кімнаті.

— Отримав у Кембриджі бакалавра з відзнакою.

— О,— мовив Страйк, і знову запала крижана тиша. Порив вітру жбурнув у шибку жменю дощу. Робін з полегшенням почула з коридору брязкання ложок і кроки: жінки поверталися.

Синтія увійшла перша й опустила на антикварний столик між диванами тацю з чаєм. Столик злегка хитнувся від ваги таці. Анна додала великий торт на тарелю на ніжці.

Анна й Кім сіли поряд на вільний диван, а Синтія, підсунувши додаткові столики, щоб усім було куди поставити свій чай, і нарізавши для охочих торт, теж сіла поруч з падчеркою. Вигляд мала зляканий.

— Що ж,— почав Рой, звертаючись до Страйка,— буде цікаво почути, як ви оцінюєте свої шанси дізнатися те, що лондонській поліції не вдалося знайти за сорок років.

Робін була певна, що цей агресивний вступ Рой планував під час довгої напруженої мовчанки.

— Шанси невисокі,— буденно відповів Страйк, прожувавши великий шматок торта, яким пригостила його Синтія,— однак ми дізналися про новий випадок, коли буцімто бачили вашу дружину, і хотіли б обговорити це з вами.

Роя ці слова шокували.

— Буцімто бачили,— наголосив Страйк, відставив тарілку й дістав з кишені записник.— І вже ж... Торт чудовий, місіс Фіппс,— сказав він до Синтії.

— Ой, дякую,— слабким голосом відповіла та.— Кавово-горіховий у Анни улюблений змалечку... правда ж, любонько? — додала вона, але Анна спромоглася лише на силувану усмішку.

— Ми почули про цей випадок від колишньої колеги вашої дружини, Дженіс Бітті.

Рой хитнув головою і нетерпляче знизав плечами, показуючи, що не впізнає цього імені.

— Вона була медсестрою у клініці Святого Івана,— пояснив Страйк.

— А,— озвався Рой.— Так, наче вона сюди навіть одного разу приходила — на барбекю. Жінка ніби пристойна... Барбекю, щоправда, вийшло казна-яке. Просто катастрофа. Ті жахливі діти... пам’ятаєш? — кивнув він до Синтії.

— Так,— умить озвалася та,— ні, один хлопчик був справді...

— Підлив у пунш горілки,— виплюнув Рой.— Одній жінці стало зле.

— То була Глорія,— згадала Синтія.

— Та не пам’ятаю я, як їх звали,— нетерпляче відмахнувся Рой.— Обблювала нам усю нижню ванну кімнату. Бридота.

— А хлопчика звали часом не Карл Оукден? — спитав Страйк.

— Він,— підтвердив Рой.— Потім ми знайшли в повітці порожню пляшку з-під горілки. Малий проліз у будинок і поцупив її з бару.

— Так,— кивнула Синтія,— а тоді розбив...

— ...мамину кришталеву чашу для пуншу й півдюжини келихів. Пожбурив м’яч для крикету просто в стіл. Медсестра все прибрала замість мене... дуже люб’язний учинок. Розуміла, що мені не можна... бите скло,— додав Рой, знову відмахуючись.

— З іншого боку,— слабко засміялася Синтія,— добре, що пуншу не стало — нікого більше не знудило.

— Чаша — справжнє ар-деко,— без усмішки мовив Рой.— Катастрофа, а не барбекю. Я казав Марго,— (він завагався, промовивши ім’я, і Робін подумала: а коли він взагалі востаннє його вимовляв?),— «Не знаю, чого ти цим хочеш домогтися». Бо ж він усе одно не прийшов, а вона хотіла поладнати саме з ним... як того лікаря звали, з яким вона сварилася, доктор...

— Джозеф Бреннер,— підказала Робін.

— Бреннер, точно. Він відмовився, то нащо це все? Але ні, замість відпочити в суботу, довелося розважати те збіговисько — а за це в нас розграбували бар і розбили нам коштовну річ.

Рой поклав руки на бильця крісла. На мить він розслабив довгі пальці, ніби рак-відлюдник, що розминає клешні, а тоді знову стиснув кулаки.

— Потім той хлопчик, Оукден, написав книжку про Марго,— провадив він.— Узяв фото з того клятого барбекю, щоб скидалося на правду, ніби він і його мати щось знали про наше приватне життя. Так,— холодно додав Рой,— то була не найкраща ідея Марго.

— Але ж вона просто хотіла, щоб колектив у клініці краще ладнав між собою, так? — сказала Анна.— Тобі ж ніколи не доводилося давати раду різним людям з різними характерами...

— А, то ти й мою роботу знаєш краще за всіх, так, Анно?

— Але ж це не те саме, що сімейний лікар, правда? — наполягала Анна.— Ти читав лекції, проводив дослідження, ти не мусив керувати прибиральницями, реєстратурою і ще купою персоналу.

— Вони справді паскудно поводилися, Анно,— Синтія віддано кинулася захищати Роя.— Ні, справді паскудно. Я не казала... не хотіла проблем... але одна з жінок пролізла нагору, до кімнати твоїх батьків.

— Що? — гавкнув Рой.

— Так,— знервовано кивнула Синтія.— Ні, я пішла нагору поміняти Анні підгузок і почула, що в кімнаті хтось є. Зайшла — а вона роздивляється одяг Марго в шафі.

— Хто — вона? — спитав Страйк.

— Білявка. Друга реєстраторка, не Глорія.

— Айрін,— сказав Страйк.— Вона знала, що ви її бачили?

— О так. Я зайшла з Анною на руках.

— І що вона сказала, коли вас побачила? — спитала Робін.

— Ну, їй стало ніяково,— відповіла Синтія.— Кому б не стало? Засміялася, сказала, що просто «кинула цікавим оком». А тоді вийшла.

— Боже милий,— похитав головою Рой Фіппс.— Хто тільки набрав таких на роботу?

— Вона справді просто дивилася на одяг? — спитала Робін у Синтії.— Чи вам здалося, що вона могла...

— О, не думаю, що вона щось узяла,— відповіла Синтія.— А ти ніколи... Марго нічого потім не шукала, ні? — спитала вона в Роя.

— Ні, але краще б ти мені розповіла тоді,— суворо мовив Рой.

— Я не хотіла зайвих проблем. Ти вже й так... день уже був непростий, правда?

— Повертаючись до того випадку, коли її буцімто бачили,— сказав Страйк і переповів родині історію Дженіс про те, що Чарлі Рамедж, з його слів, нібито бачив Марго серед могил на церковному цвинтарі в Лемінгтон-Спа.

— ...і Робін поговорила з удовою Рамеджа, яка підтвердила історію загалом, але не змогла точно сказати, чи він бачив саме Марго, а не іншу зниклу жінку. До поліції цей випадок, здається, не дійшов, тож я хочу спитати: вам відомо, чи Марго мала знайомих або якісь зв’язки в Лемінгтон-Спа?

— Жодних,— відповів Рой, і Синтія теж похитала головою.

Страйк зробив позначку в записнику.

— Дякую. Оскільки мова зайшла про випадки, коли її могли бачити,— мовив Страйк,— чи ви не проти пройтися по всьому переліку?

Робін, здається, розуміла, до чого хилить Страйк. Хай присутнім у кімнаті думка про те, що Марго жива, не принесе великої втіхи, Страйк хотів почати допит з тих позицій, що вбивства не було.

— Жінка на заправці в Бірмігемі, жінка з дитиною у Брайтоні, собачниця в Істбурні,— відчеканив Рой, не даючи Страйкові розтулити рота.— Нащо б вона десь каталася на машинах чи вигулювала собак? Якби вона зникла з власної волі, то не хотіла б, щоб її знайшли. Так само й по цвинтарях не блукала б.

— Це правда,— погодився Страйк,— але є ще випадок...

— У Ворику,— кивнув Рой.— Так.

Чоловік і дружина перезирнулися. Страйк чекав. Рой відставив чашку і блюдце на столик і глянув на доньку.

— Ти справді цього хочеш, так, Анно? — спитав він, не зводячи очей з мовчазної доньки.— От справді, чесно-чесно?

— Про що ти? — огризнулася Анна.— Нащо, по-твоєму, я найняла детективів? Задля сміху?

— Гаразд,— кивнув Рой,— гаразд. Цей випадок привернув... привернув мою увагу, бо колишній коханець моєї дружини, Пол Сатчвелл, походив з Ворика. З цим чоловіком вона... поновила знайомство незадовго до зникнення.

— Та Господи Боже,— з напруженим смішком мовила Анна,— ти чесно думаєш, що я не в курсі про Пола Сатчвелла? Звісно, я в курсі! — (Кім простягнула руку й поклала дружині на коліно, чи то заспокоюючи, чи то застерігаючи).— Тату, ти що — не чув про інтернет, про архіви преси? Я бачила те сміховинне фото Сатчвелла з волохатими грудьми та прикрасами, і знаю, що моя мати ходила з ним до пабу за три тижні до зникнення! Але ж то була просто зустріч у пабі...