Бентежна кров - Галбрейт Роберт - Страница 49

— ...так, і... батько не цікавився книжками, але приносив додому газети, і з них я навчилася читати. Найкращі статті я собі вирізала. Сентиментальні сюжети, так воно зветься. Художні книжки мене настільки не принаджували. Я не бачила сенсу у вигаданих історіях.

— О, а я обожнюю гарні романи,— видихнула Айрін, далі гладячи живіт.

— Таке... не знаю... з некрологу можна зрозуміти, ким насправді була людина, так? Якщо то був знайомий чи пацієнт, то я їхні некрологи зберігала, бо не знаю... ну, хтось же мусить це робити. Про твоє життя написали в газеті — хіба не досягнення?

— Тільки не якщо ти Денніс Крід,— заявила Айрін. З її обличчя було видно, що зараз пролунає щось дотепне. Вона потягнулася по печиво, аж тут кімнатою прокотилося оглушливе пердіння.

Айрін почервоніла як мак. Якусь жахливу мить Робін думала, що Страйк засміється, тож вона голосно спитала в Дженіс:

— І ви зберегли некролог доктора Бреннера?

— О так,— відповіла Дженіс, яка ніби взагалі не зауважила гучний звук, щойно виданий Айрін. Мабуть, як медсестра вона стикалася і з гіршими ситуаціями.— І він багато що пояснив.

— У якому сенсі? — спитала Робін, не дивлячись ні на Страйка, ні на Айрін.

— Він був у Берген-Бельзені. Один з перших лікарів, які туди потрапили.

— Боже мій,— шоковано вимовила Робін.

— Так,— кивнула Дженіс.— Він ніколи про це не казав. Я б і не знала, якби не прочитала в газеті. Він там таке бачив... гори тіл, мертвих дітей... я брала з бібліотеки книжку. То жах. Не знаю, мабуть, він після того і зробився таким. На той час, коли він помер, ми вже багато років не бачилися, але мені показали його некролог, бо людина знала, шо я працювала в клініці Святого Івана. Я залишила собі некролог як пам’ять про Бреннера. Можна багато шо пробачити Бреннеру, коли знаєш, де він був і шо бачив... але ж те саме можна сказати про будь-кого, га? Коли знаєш, як воно було, все стає зрозумілим. Так шкода, шо іноді воно буває запізно... Ти як, дорогенька? — спитала вона в Айрін.

Робін здогадалася, що після ганебного звуку наголос на власній хворобі здався Айрін єдиним способом зберегти гідність.

— Не знаю, мабуть, то через стрес,— сказала вона, прикладаючи долоню до пояса штанів.— Завжди загострюється, коли я... Вибачте,— з гідністю звернулася вона до Страйка й Робін,— але боюся, що далі я...

— Звісно,— кивнув Страйк, згортаючи записник.— Здається, ми спитали все, що хотіли. Хіба що ви пригадуєте ще щось,— звернувся він до обох жінок,— щось таке, що тепер здається недоречним, дивним?

— Та, мабуть, це все? — спитала Дженіс у Айрін.— Сті’ки років... ми б, напевно, про шось таке згадали б у розмовах?

— Це ж Крід, правда? — Айрін не питала, а стверджувала.— Хіба може бути інше пояснення ? Куди б ще вона зникла? Як думаєте, вас до нього пустять? — знову поцікавилася вона в Страйка.

— Гадки не маю,— відповів він, підводячись.— Дякую за вашу гостинність і за те, що погодилися відповісти на наші питання...

До дверей їх провела Дженіс. Айрін тільки мовчки помахала рукою, коли гості виходили. Робін бачила, що розмова з детективами їй зовсім не сподобалася. Довелося робити незручні зізнання; портрет себе замолоду, який Айрін намалювала, лишав бажати кращого; а ще Робін подумала, що навряд чи комусь було би приємно гучно перднути в присутності чужих людей.

21

— Ну, я не лікар,— сказав Страйк, коли йшли до «лендровера»,— але гадаю, то через індійську їжу.

— Припини,— мимоволі засміялася Робін. Їй досі було ніяково за ту ситуацію.

— Ти просто далеко сиділа,— провадив Страйк, сідаючи в машину.— Я так думаю, що то буна з ягняти...

— Серйозно,— сказала Робін, якій було і смішно, і гидко,— припини.

Застебнувши ремінь безпеки, Страйк сказав:

— Мені треба випити.

— Тут неподалік є пристойний паб,— озвалася Робін.— Я погуглила. Таверна «Трафальгар».

Звісно ж, паб — теж приємний сюрприз на день народження; Страйк мимоволі замислився: може, Робін хоче викликати в нього докори сумління? Він вирішив, що це навряд чи, але докори таки виникли, тож Страйк не став коментувати та спитав:

— Що ти про все те думаєш?

— Мали місце певні суперечності, авжеж? — відповіла Робін, виїжджаючи зі стоянки.— А ще я думаю, що нам трошки набрехали.

— Мені теж так здається,— погодився Страйк.— На що звернула увагу ти?

— Для початку — причина сварки на святкуванні Різдва,— відповіла Робін, вивертаючи на Серкус-стріт.— Не думаю, що то було через Марго й сина Дженіс — хоча таки гадаю, що Марго оглядала Кевіна без дозволу.

— Я такої самої думки,— відповів Страйк.— І погоджуюся: сварка була не через це. Айрін змусила Дженіс розповісти цю історію, бо не хотіла визнавати правду. Одразу виникає питання... Айрін запросила Дженіс до себе, щоб бесіда було з ними обома водночас: це Айрін хотіла проконтролювати, щоб Дженіс не сказала нам зайвого? Коли стосунки тривають кількадесят років, виникають такі проблеми. Друзі забагато знають.

Робін намагалася згадати маршрут до «Трафальгару», який дивилася вранці, але на думку одразу спали Ільзині розповіді про стосунки Страйка й Шарлотти. Також Ільза казала, що Страйк відхилив пропозицію прийти в гості на вечерю, пояснивши, що святкує з сестрою. Робін це здалося малоймовірним — адже Страйк і Люсі нещодавно посварилися. А ще... може, то вже параноя, але Робін здавалося, що Страйк уникає її товариства в неробочий час.

— Ти ж не підозрюєш Айрін?

— Тільки в брехні, пліткарстві й нестримному прагненні уваги,— відповів Страйк.— Не думаю, що їй стало б розуму викрасти Марго Бамборо й за сорок років нічим себе не виказати. З іншого боку, брехня — це завжди цікаво. Твою увагу щось привернуло?

— Так. У тій історії про Лемінгтон-Спа є дещо дивне — точніше, в тому, як зреагувала на цю історію Айрін... Думаю, Лемінгтон-Спа має для неї якесь значення. І ще дивно, що Дженіс не розповідала їй про ту історію від пацієнта раніше. Було б логічно, якби це сталося, бо вони подруги, обидві знали Марго, всі ці роки підтримували контакт. Навіть якщо Дженіс вважала, що Рамедж усе вигадав, чого не розповісти Айрін?

— І знову слушне зауваження,— кивнув Страйк, роздивляючись фасад Національного морського музею, виконаний у дусі неокласицизму; вони саме проїжджали повз широкі смуги доглянутого смарагдового газону.— А про Дженіс що скажеш?

— Ну, коли нам таки вдавалося її почути, вона справляла приємне враження,— обережно відповіла Робін.— Вона дуже адекватно розповіла про Марго й Датвейта. Чому Дженіс дозволяє Айрін собою попихати — взагалі незрозуміло...

— Деяким людям треба, щоб інші їх потребували... а ще, може, роль грає почуття обов’язку, якщо Айрін сказала нам правду про те, що вони з чоловіком підтримували Дженіс фінансово в скрутні часи.

Паб, який обрала Робін, Страйк помітив здалеку. Велика розцяцькована будівля з численними балконами й маркізами, вазонами й гербами стояла на березі Темзи. Робін знайшла, де зупинитися, а далі вони пройшли за паркувальні бар’єри на вистелену бруківкою територію, де з дерев’яних столиків відкривався краєвид на річку, а посередині дивилася на воду чорна статуя коротуна лорда Нельсона в натуральну величину.

— Дивися,— сказала Робін.— Можна сісти надворі й курити.

— А не холоднувато? — спитав Страйк.

— У мене тепле пальто. Я принесу...

— Ні, я,— твердо заперечив Страйк.— Що будеш?

— Содову з лаймом, я ж за кермом.

Усередині Страйка привітав хор голосів: «З днем народження!» Побачивши гелієві кульки в кутку, він на мить перелякався, що Робін улаштувала йому вечірку-сюрприз; але за секунду стало зрозуміло, що він не впізнає жодного обличчя, а кульки складаються в цифру «80». На чільному місці за великим столом усміхалася тендітна жіночка з лавандовим волоссям: коли вона задувала свічки на великому шоколадному торті, замиготіли спалахи фотоапаратів. Оплески, привітання. Маленька дитина засвистіла в свистульку.