Бентежна кров - Галбрейт Роберт - Страница 46

— Та може разів зо два таке було,— заперечила Дженіс.— Зустрілися на сходах, сказали два слова, він мені заніс торби й залишився на чай.

— А ще він спитав тебе...— підказала Айрін.

— Любонько, я ж саме до цього і правлю,— відповіла Дженіс, а Страйк здивувався такому терпінню.— Голова йому боліла,— сказала вона Страйкові й Робін,— і я йому сказала піти й показатися лікарю, бо я діагнозу так не поставлю. Ну тобто я його жаліла, бідосю, але нашо мені безплатний пацієнт у власній квартирі? Мені тре’ було Кевіна доглядати.

— Тобто ви думаєте, що Датвейт ходив до Марго справді зі скаргами? — спитала Робін.— А не тому, що зацікавився нею в романтичному...

— Цукерки він їй був надіслав,— повідомила Айрін,— але як на мене, він їй просто в жилетку плакався.

— Голова йому таки боліла, а нерви розхиталися. Мабуть, таки була депресія,— сказала Дженіс.— Усі його цькували за ту бідну жінку, шо вкоротила собі віку, але я на’іть не знаю... мені ше сусіди казали, шо до нього ходили якісь молодики...

— Таж я кажу! — тріюмфально вигукнула Айрін.— Голубий!

— Та мо’, то не воно,— заперечила Дженіс.— Мо’, то через друзів, чи наркотики, чи шось поцупив... Але одне скажу точно: люди на районі казали, шо чоловік тієї бідолашки, яка вкоротила собі віку, бив її смертним боєм. Страшна трагедія. Але газети все повісили на Стіва, так він і утік. Шо тут скажеш, секс продається краще за домашнє насильство, так? Якшо найдете Стіва,— додала Дженіс,— переказуйте привіт. Газетярі паскудно з ним учинили.

Страйк навчив Робін ділити допит на етапи за категоріями: люди, місця, речі. Тож тепер вона спитала в обох жінок:

— Чи були в клініці інші пацієнти, які давали привід для тривоги чи мали якісь особливі стосунки з Мар...

— А! — згадала Айрін.— Пам’ятаєш, Джен, був один з ось такою бородою...— вона поставила долоню на рівень талії.— Пам’ятаєш?

Як то його... Аптон? Аплторп? Джек, ну ти ж пам’ятаєш. Точно пам’ятаєш, Джен, він смердів як бомж, тобі ще одного разу довелося йти до нього додому. Вештався навколо клініки. Жив, здається, на Клеркенвелл-роуд. Ще, бувало, малий з ним ходив. Смішний такий, з отакими вухами.

— А, ці,— згадала й перестала супитися Дженіс.— Але то були не пацієнти Марго...

— Але потім він розповідав перехожим, що то він убив Марго! — збуджено сказала Страйкові Айрін.— Так! Так і казав! Спинив Дороті і сказав їй! Звісно, Дороті поліції нічого не сказала, вважала, що то маячня, дурниці, що він хворий на голову та й годі. А я їй кажу: «А якщо це зробив таки він, а ти нікому не розповіла, га, Дороті?» А той Аплторп таки був псих! Тримав під замком дівчину...

— Айрін, ніхто її не тримав під замком,— перебила Дженіс, вперше виявивши тінь нетерпіння.— Соціальна служба повідомила, шо в неї агорафобія, але ніхто її проти волі ніде не...

— Вона була з привітом,— уперлася Айрін.— Ти сама мені казала. Я вважаю, що треба було забрати в них дитину. Ти мені сама казала, що в квартирі бруд...

— Не можна забирати дітей лише тому, шо люди не прибрали в себе! — твердо заперечила Дженіс. Вона розвернулася до Страйка й Робін.— Так, я одного разу була в Аплторпів, але не думаю, шо вони навіть знали Марго. Тоді все було по-іншому, лікарі мали окремі списки, і Аплторпи були закріплені за Бреннером. Він мені й сказав піти до них і подивитися, як почувається малий.

— Ви пам’ятаєте адресу? Назву вулиці?

— Ой Господи,— нахмурилася Дженіс.— Та наче Клеркенвелл-роуд. Наче так. Я там, бачте, одного разу була. Малий захворів, і Бреннер сказав туди піти — він сам ніколи не ходив до пацієнтів, якшо можна було не ходити. Малий одужував, зате я побачила, шо в тата...

— Психи! — підказала Айрін, киваючи.

— ...нерви хворі,— провадила Дженіс.— Пішла до кухні мити руки й побачила просто на столі купу бензедрину. Я пояснила і батьку, і матері, шо оскільки дитина вже ходить, ліки слід сховати десь у недоступне місце...

— Дуже смішний був малий,— втрутилася Айрін.

— ...після цього я пішла до Бреннера й кажу: «Докторе Бреннер, цей чоловік зловживає амфетаміном». Ми тоді вже знали, шо той препарат викликає залежність. Бреннер, звісно, вирішив, шо я багато на себе беру, ставлячи під сумнів його приписи. Але я переймалася через те й подзвонила до соціальної служби, Бреннеру нічого не сказала. Там усе правильно зробили. Виявилося, шо вони вже до тої сім’ї придивлялися.

— Але там і мати...— почала Айрін.

— Айрін, не можна вирішувати за людей, як їм зручніш! — не витримала Дженіс.— Мама любила свого малого, хай навіть батько в них був... таки дивний був той бідаха,— погодилася вона.— Мав себе за... навіть і не знаю, як назвати... такого собі гуру або чарівника. Вважав, шо може зробити людині пристріт. Розповідав мені про це, як я до них приходила. Взагалі на моїй роботі таких дивних людей бачиш! Я просто казала тоді: «Шо, правда? Овва!» Нема сенсу з ними сперечатися. Але Аплторп уважав, шо може людину зурочити — так ми казали в старі часи. Він боявся, шо малий захворів на краснуху, бо розсердив його. Сказав, шо може таке робити людям... Бідолаха сам скоро помер. За рік по тому, як зникла Марго.

— Правда? — спитала Айрін розчаровано.

— Так. То ти вже поїхала, як вийшла заміж за Едді. Пам’ятаю, його двірники найшли рано-вранці — лежав під мостом на Волтер-стріт. Серце. Упав, а допомогти не було кому. Ше не старий був. Пам’ятаю, доктор Бреннер через те нервував.

— Чому це? — спитав Страйк.

— Бо то він виписав беники, на яких сидів Аплторп, самі розумієте.

На подив Робін, Страйк раптом усміхнувся.

— Але справа не тільки в Аплторпі,— провадила Дженіс, не помітивши в поведінці Страйка нічого дивного.— Тоді ше...

— Тоді всі казали, що десь щось чули, що мали якесь передчуття, ну геть усі,— закотила очі Айрін,— і були ми, так би мовити, безпосередні учасники, і це був просто жах... Вибачте,— поклала вона руки на живіт,— мені терміново треба... даруйте.

Айрін поспіхом вийшла з кімнати. Дженіс провела її поглядом, і через вічний усміх на її обличчі важко було сказати, стурбована вона чи сміється.

— Все нормально,— тихо сказала вона Страйкові й Робін.— Я їй давно кажу, шо лікарка правильно їй забороняє їсти гостре, але вчора їй так уже кортіло того каррі... самотньо їй. Дзвонить мені, просить прийти. Я в неї з учора лишилася ночувати. Едді торік помер, майже до дев’яноста років дожив, сердешний. Так він любив Айрін і дівчат. Вона страшенно за ним скучає.

— Ви почали казати, що хтось ще стверджував, наче знає, що саме сталося з Марго? — м’яко нагадав Страйк.

— Га? А, так... Чарлі Рамедж. Власник сауни. Наче небідна людина, і наче мав шо робити, крім як плескати язиком, але люди всякі бувають.

— Що саме він казав?

— Чарлі мав хобі — мотоцикли. Мав купу тих мотоциклів, ганяв на них за містом. Був упав, зламав обидві ноги, тож я кілька разів на тиждень до нього заходила... тоді вже добрі два роки минуло відтоді, як Марго зникла. Чарлі любив побазікати, й от одного дня каже мені ні сіло ні впало, шо бачив Марго у Роял-Лемінгтон-Спа — за тиждень після того, як вона зникла. Але самі розумієте,— похитала головою Дженіс,— я те не сприйняла всерйоз. Хороший чоловік, але, як я вже казала, аби тільки язиком ляпати.

— Що саме він сказав вам? — спитала Робін.

— Сказав, шо поїхав мотоциклом на північ і зупинився під тією великою церквою у Лемінгтон-Спа, сів собі під стіною, п’є каву, їсть бутерброд, аж тут бачить за огорожею жінку, яка ходить по цвинтарю і дивиться на могили. І наче вона не в жалобі чи шо, а просто з цікавості роздивляється. І волосся мала чорне, за його словами. І він їй гукає: «Гарно, га?» А вона обертається до нього — і це Марго, божився Чарлі, хай, каже, осліпну, якшо не Марго... тільки волосся пофарбувала. Чарлі її спитав, чи вони не знайомі, а вона засмутилася і пішла.

— І він стверджував, що це сталося за тиждень після зникнення Марго? — спитала Робін.

— Так, і казав, шо тому й упізнав її, шо всюди в газетах був її портрет. Я питаю: «Чарлі, а ти поліції про те казав?» Він мені: «Так, казав». У нього, бачте, був друг-полісмен, не остання там людина, і Чарлі йому сказав. Але я більше нічо’ про ту історію не чула, тож самі розумієте...