Бентежна кров - Галбрейт Роберт - Страница 45

Айрін замовкла, чекаючи на реакцію.

— Дуже дивно,— погодилася Робін, бо видно було, що від Страйка відповіді не буде.

— Так, так! — закивала Айрін.— Чаю? Кави? Що завгодно.

— Я приготую, любонько,— сказала Дженіс.

— Дякую, дорогенька. Зроби і те, і те,— відповіла Айрін. Граційним помахом руки вона вказала Страйкові й Робін на крісла.— Прошу, сідайте.

З крісел було видно вікно в обрамленні фіранок з китицями, а за ним — сад з вигадливо брукованими доріжками і високими клумбами. Було в ньому щось єлизаветинське — низькі квадратні живоплоти, сонячний годинник з кутого чавуну.

— О, сад був дитиною мого Едді,— мовила Айрін, перехопивши їхні погляди.— Він, сердешний, так любив той сад. І так любив цей дім! Саме тому я досі тут живу, хоч для мене він завеликий... Даруйте. Я трохи прихворіла,— додала вона гучним шепотом, всідаючись на диван і обкладаючись подушками.— Джен — просто свята.

— Дуже шкода це чути,— сказав Страйк.— Що ви захворіли, звісно, а не що ваша подруга — свята.

Айрін радісно захихотіла, а Робін подумала, що якби Страйк сидів ближче, Айрін би грайливо його штовхнула. Таким тоном, наче ділиться великою таємницею, вона прошепотіла до Страйка:

— Синдром подразненого кишківника. Загострення. Біль такий... ох. Дивно, але поки я була не вдома, все було добре,— гостювала в старшої доньки, вони живуть у Гемпширі, тому я не одразу отримала вашого листа, — але щойно приїхала додому, довелося дзвонити Джен і просити її прийти, настільки мені боляче... а від моєї лікарки нуль користі,— додала Айрін з презирством.— Жінка! Каже, що я сама винна. Мовляв, треба відмовитися від усього смачного в житті... Я саме кажу, Джен,— мовила вона, бо подруга якраз повернулася з тацею,— що ти просто свята.

— Кажи, кажи. Добре слово всякому приємне,— весело озвалася Дженіс. Страйк устиг підвестися, бажаючи допомогти їй з тацею, на якій був і чайник, і кавник. Проте, подібно до місіс Ґупти, Дженіс відмовилася від допомоги й поставила тацю на м’який пуфик. На мереживній серветці лежало різноманітне шоколадне печиво, в тому числі загорнуте у фольгу; до цукорниці додавалися щипці, а квітчасті чашки з тонкої порцеляни явно використовували за особливих нагод. Дженіс сіла на диван поруч з подругою і розлила напої; Айрін вона налила першій.

— Пригощайтеся печивом,— мовила до гостей Айрін, а тоді голодними очима уп’ялася в Страйка.— Отже, славетний Кемерон Страйк! У мене мало серце не зупинилося, коли я побачила ваше ім’я в кінці листа. Ви збираєтеся розколоти Кріда, так? Як гадаєте, він з вами говоритиме? Вас до нього пустять?

— Так далеко ми ще не зайшли,— усміхнувся Страйк, дістав записник і зняв ковпачок з ручки.— Маємо кілька питань, здебільшого про тло подій, на які ви могли б...

— О, що завгодно! — радо закивала Айрін.— Ми раді допомогти.

— Ми прочитали свідчення, які ви й місіс Бітті дали поліції,— сказав Страйк,— тож якщо...

— Ой Божечки,— жартівливо перелякалася Айрін.— То ви знаєте, що я була поганою дівчинкою? Знаєте про зубного? Стільки дівчат таке робить, отак трошки бреше, щоб урвати вільну годинку, але таке моє щастя — обрала саме той день, коли Марго... ох, ні,— схаменулася Айрін.— Я не це хотіла сказати! Отак я і влаштовую собі неприємності,— зі смішком додала вона.— Едді б сказав: «Спокійно, мала». Правда, Джен? — звернулася Айрін до подруги, плеснувши її по руці.— Так би він і сказав: «Спокійно, мала».

— Так і сказав би,— усміхнено кивнула Дженіс.

— Я, власне, хотів сказати,— провадив Страйк,— що коли вам немає чого додати...

— Ой, тільки не думайте, що ми про це не міркували,— знову перебила його Айрін.— Якби ми щось нове пригадали, то притьмом побігли б до поліції, так, Джен?

— ...то я хотів би уточнити деякі моменти.

Страйк звернувся до Дженіс, яка неуважно гладила обручку — єдину прикрасу, яку носила.

— Місіс Бітті, коли я читав поліційні матеріали, то звернув увагу на те, що детектив Талбот дуже багато разів...

— Ой, Кемероне, і я теж! — радісно перебила Айрін, не даючи Дженіс розтулити рота.— І я теж! Я вже знаю, що ви зараз спитаєте: чому він так набридав Джен? Я ще тоді їй казала... я ж казала, так, Джен?.. Казала, що це ненормально, що треба на нього поскаржитися, але ти не стала, так, Джен? Так, я знаю, казали потім, що в нього був нервовий зрив і все таке... ну, ви точно вже в курсі,— звернулася Айрін до Страйка, водночас ніби й хвалячи його, а ніби й виражаючи охоту негайно просвітити, якщо він раптом не в курсі,— але хворий чоловік — то все одно чоловік, правда?

— Місіс Бітті,— трохи гучніше повторив Страйк,— а як ви думаєте, чому інспектор Талбот не давав вам спокою?

Айрін зрозуміла виразний натяк і дозволила Дженіс відповісти. Однак її стриманості вистачило ненадовго; невдовзі Айрін уже бурмотіла якісь контраргументи, повторювала сказане Дженіс, погоджувалася або щось додавала. Загалом складалося враження, що вона боїться мовчати довше кількох секунд, щоб Страйк не забув про неї.

— Я, правду кажучи, навіть і не знаю,— мовила Дженіс, посмикуючи обручку.— У перші рази він наче ставив прямі питання...

— Попервах, так-так...— закивала Айрін.

— ...ну, знаєте: шо я робила в той день, шо можу сказати про людей, які того дня приходили до Марго, бо я знайома з багатьма пацієнтами...

— Ми з усіма познайомилися, коли там працювали,— підтвердила Айрін.

— ...але потім він наче вирішив, шо я маю... наче особливу силу. Знаю, схоже на марення божевільного, але я не думаю...

— Авжеж, зате я думаю,— виразно глянула на Страйка Айрін.

— ...чесно не думаю, шо він мною... знаєте...— здавалося, Дженіс соромно навіть говорити про це.— Шо він мною зацікавився в певному сенсі. Він справді ставив непристойні питання, але видно було, шо з ним не все добре — ну, з головою,— додала Дженіс, дивлячись тепер на Робін.— Але хіба можна було про таке комусь казати! То ж полісмен! От я і сиділа собі, коли він почав розпитувати, шо мені сниться. Потім почав питати про моїх любасів і таке всяке, а не про Марго чи пацієнтів...

— Його цікавив один конкретний пацієнт, я правильно...— почала Робін.

— Дакворт! — радісно підказала Айрін.

— Датвейт,— виправив Страйк.

— Так, Датвейт, я це й хотіла сказати,— промимрила Айрін, трохи знітившись. Щоб приховати сконфуженість, вона взяла печиво, тож якусь хвильку Дженіс ніхто не перебивав.

— Так, так, він питав мене про Стіва,— кивнула вона,— бо він мешкав у тому самому будинку на Персиваль-стріт.

— Ви знали Датвейта? — спитала Робін.

— Не те шоби. Навіть знайома з ним не була, поки його не побили. Прийшла додому пізно, бачу — на сходах купа людей, всі навколо нього. Люди знали, шо я медсестра... стою, в одній руці Кевін, мій син, у другій торби... але Стівові добряче перепало, тож треба було допомогти. Він не хтів, шоб викликали поліцію, але там і внутрішні органи могли постраждати, так уже його побили. Битою! Ревнивий чоловік...

— ...який усе не так зрозумів! — влізла Айрін.— Бо Датвейт був голубий! — засміялася вона.— 3 дружиною він тільки дружив, а ревнивий дурень вирішив...

— Та я не знаю, чи Стів був голубий...— почала була Дженіс, але Айрін уже було не спинити.

— ...є чоловік, є жінка, він склав два і два — вийшло п’ять! Мій Едді був точно такий самий... от скажи, Дженіс, який він був? — вона знову плеснула подругу по руці — Такий самий, точно! Пам’ятаю, кажу йому: «Едді, ти собі оце думаєш, що варто мені глянути на чоловіка, і хоч він голубий, хоч валлієць...» Джен, після всього, що ти мені сказала, я собі думаю, що той Дакворт... Даут... як там... таки був не від того. Я все зрозуміла, коли він потім прийшов до клініки. Гарний, але трохи манірний.

— Але я не знаю точно, чи він був голубий, Айрін. Я його так добре не...

— Та він же потім постійно до тебе приходив,— нагадала Айрін.— Ти мені сама розповідала. Приходив до тебе в квартиру по чай і співчуття, розповідав тобі про всі свої проблеми.