Бентежна кров - Галбрейт Роберт - Страница 41

— Зрозуміло,— відповіла Робін,— але я прошу, щоб ви подумали ще раз. Ми не будемо питати у вас нічого особ...

— Ви вже питаєте,— заперечила Іден.— Так-так, питаєте. А ми не хочемо відповідати, зрозуміло? Ви не поліція. Щоб ви знали, моя молодша сестра зараз проходить курс хіміотерапії, тож дайте їй спокій. Не треба їй ще цих переживань. На цьому я маю йти. Наша відповідь — «ні». Зрозуміло? Більше не контактуйте з нами.

Дзвінок обірвався.

— От лайно,— вголос вимовила Робін.

Собачниця, яка саме збирала з тротуару чималу порцію названої речовини, озвалася:

— Це саме воно, дорогенька.

Робін силувано усміхнулася, поклала телефон до кишені й рушила далі. Незабаром вона вже відчиняла скляні двері контори «Стерлінг і Коббз» і все думала, чи не можна було якось краще поговорити з Іден.

— Так,— промовила Джудит за п’ять хвилин. Робін сиділа перед нею у крихітному кабінеті, заставленому шафками для паперів. По односкладовому слову запала мовчанка, протягом якої Джудит переглядала документи, явно пригадуючи деталі справи, а Робін дивилася на неї. Краще було б зайві п’ять хвилин посидіти в приймальні, ніж бачити, як інша людина отак між іншим переглядає речі, які завдають їй стільки стресу й болю.

— Ем-м...— вимовила Джудит,— так... просто хочу згадати... так, ми отримали відповідь чотирнадцятого числа, як я і писала вам у листі, тож ви в курсі, що містер Канліфф відмовляється іти на поступки в питанні спільного рахунку.

— Так,— кивнула Робін.

— Тож я гадаю, що час застосувати досудове врегулювання,— провадила Джудит Коббз.

— А я в своїй відповіді на ваш лист,— відповіла Робін, не певна, чи адвокатка ту відповідь узагалі читала,— писала, що не бачу користі від досудового врегулювання.

— Саме тому я і хотіла поговорити з вами особисто,— усміхнулася Джудит.— Часто буває так, що коли сторони зустрічаються в одному приміщенні й говорять за себе — надто в присутності незацікавлених свідків, а я, звісно, буду поруч з вами,— то вони більше схильні іти на поступки, ніж у листуванні.

— Ви самі сказали,— заперечила Робін (у вухах у неї шуміла кров; чимдалі частіше на цих зустрічах виникало відчуття, що її не чують),— на нашій попередній зустрічі ви самі погодилися, що Метью хоче довести справу до суду. Його не цікавить той спільний рахунок. Він уже витратив удесятеро більше грошей, ніж там є. Він просто хоче мені помститися. Хоче, щоб у суді сказали, ніби я вийшла за нього заміж заради грошей. Він вважатиме, що недарма витрачав кошти на юристів, якщо буде вердикт, де скажуть, що в розлученні винна я.

— Дуже легко,— так само усміхнено сказала Джудит,— приписувати колишньому чоловіку найгірші мотиви з можливих, однак він явно розумний...

— Розумні люди бувають мстивими, як і всі.

— Це правда,— погодилася Джудит, явно бажаючи просто заспокоїти Робін,— однак відмова навіть спробувати процедуру досудоного врегулювання — дуже поганий хід для вас обох. Жоден суддя не зрозуміє тих, хто не спробував вирішити справу миром, не доводячи її до суду.

Насправді — і Робін знала це, і знала, мабуть, і Джудит — Робін просто не хотіла зустрічатися з Метью і юристом, який написав ті холодні, сповнені погроз листи.

— Я уже казала йому, що мене не цікавить спадок його матері,— сказала Робін.— Я тільки хочу повернути зі спільного рахунку кошти, які мої батьки вклали в наше перше житло.

— Так,— дещо втомлено кивнула Джудит, бо Робін повторювала ці самі слова на кожній їхній зустрічі.— Та ви розумієте, що його позиція...

— ...така, що я нічого не вкладала в спільні витрати, і він мусив мене утримувати, оскільки він узяв шлюб з кохання, а я, бачте, шукачка легких грошей.

— Вас це явно засмучує,— сказала Джудит уже без усмішки.

— Ми були разом десять років,— мовила Робін, безуспішно намагаючись тримати себе в руках.— Коли він учився, а я працювала, за все платила я. Невже треба було зберігати чеки?

— Ви можете згадати про це на особистій зустрічі...

— Та він тільки розсердиться,— відповіла Робін.

Вона піднесла руку до обличчя і затулила його, зненацька ладна заплакати.

— Гаразд, добре. Спробуємо досудове врегулювання.

— Це розумне рішення,— знову заусміхалася Джудит Коббз.— Я напишу «Брофі, Шенстону і...»

— Принаймні матиму шанс сказати Метью, що він — кінчене лайно,— раптом розлютилася Робін.

Джудит відповіла смішком.

— О, я б не радила цього робити,— сказала вона.

«Та ти що?» — подумала Робін, дивлячись на фальшиву усмішку, і підвелася.

Коли вона вийшла від адвокатки, здійнявся зимний вологий вітер. Робін рушила назад до Фінборо-роуд; вітер задував пасма волосся в очі, обличчя заніміло від холоду, і врешті-решт вона зайшла до маленької кав’ярні й там, усупереч власним правилам здорового харчування, купила велике лате й шоколадний брауні. Робін сіла за столик під вікном і дивилася на поливану дощем вулицю, насолоджуючись затишком, тістечком і кавою, аж тут задзвонив мобільний.

Страйк.

— Алло,— відповіла Робін з повним ротом брауні,— вибач, я їм.

— Я б теж попоїв,— відповів Страйк.— Знову стирчу тут під чортовим театром. Боюся, Барклей правий: на Балеруна ми нічого не накопаємо. Маю новини про Бамборо.

— Я теж маю,— вимовила Робін, нарешті проковтнувши,— але новини так собі. Діти Вілми Бейліс не бажають з нами спілкуватися.

— Діти прибиральниці? А чого?

— Вілма померла вже не прибиральницею,— нагадала Робін,— вона працювала в соціальній службі.

Звідки взялася ця потреба його виправити? Мабуть, річ у тім, що коли Вілма Бейліс може навічно лишитися прибиральницею, то й на Робін можна вічно казати «тимчасова секретарка».

— Добре, то чого з нами не хочуть спілкуватися діти працівниці соціальної служби? — спитав Страйк.

— Донька, яка мені дзвонила — Іден, старша,— сказала, що вони не бажають згадувати важкий для родини час. Сказала, що справа не в Марго, а тоді почала суперечити сама собі, бо коли я сказала, що нас цікавить лише Марго... точних слів не пригадаю, але загальний сенс був такий, що розмови про зникнення Марго — це для них розмови про особисте.

— Ну, на початку сімдесятих їхній батько був за ґратами, а Марго умовляла Вілму взяти розлучення,— нагадав Страйк.— Мабуть, справа в цьому. Як гадаєш, варто їй передзвонити? Спробувати переконати?

— Не схоже, що вона може передумати.

— І вона сказала, що говорить за своїх братів і сестер, так?

— Так. Одна з сестер проходить курс хіміотерапії. Іден окремо попередила, що нам не можна з нею розмовляти.

— Добре, з нею не розмовляй, а з іншими спробуй.

— Іден це не сподобається.

— Можливо, але що нам втрачати?

— Та нема чого,— погодилася Робін.— А у тебе які новини?

— Медсестра з клініки й ота друга працівниця реєстратури, не Глорія Конті...

— Айрін Булл,— підказала Робін.

— Айрін Булл, нині Гіксон, так... обидві будуть раді з нами поспілкуватися. Виявляється, вони ще з тих часів дружать. Айрін з радістю прийме нас і Дженіс у себе вдома цієї суботи. Думаю, нам варто піти туди разом.

Робін увімкнула гучний зв’язок, щоб перевірити на телефоні графік на суботу. В календарі було зазначено таке: «День народження Страйка / Дівчина Вторака».

— Я маю стежити за подругою Вторака,— сказала Робін, перемкнувшись на звичайну розмову.

— Тьху на те, хай Моррис стежить,— відповів Страйк.— Ти за кермом... якщо ти не проти,— додав він, і Робін усміхнулася.

— Я не проти,— сказала вона.

— От і добре,— підсумував Страйк.— Відпочивай там.

Він повісив слухавку. Робін повернулася до свого брауні й доїла його повільно, насолоджуючись кожним шматочком. Попри перспективу перемовин з Метью (і явно завдяки давно потрібній дозі шоколаду), вона почувалася значно щасливішою, ніж десять хвилин тому.

19