Бентежна кров - Галбрейт Роберт - Страница 40

— Мабуть, то було для вас дуже важко,— сказав Страйк.

— Так, було. Поки тато був у лікарні, мама прибрала в кімнаті, викинула його карти таро й окультні книги, зафарбувала пентаграми й магічне коло. Це все її особливо засмутило ще й через те, що до хвороби тата вони завжди ходили до церкви...

— Зрозуміло, що ваш батько хворів,— сказав Страйк,— і це не його провина. Проте він лишався детективом і мав поліційне чуття. Це видно з матеріалів офіційної справи. Якщо десь є ще якісь записи і якщо в них є щось, чого немає в офіційних матеріалах, то це важливі документи.

Грегорі знову пожував ніготь. Вигляд мав стривожений. Урешті-решт він прийняв рішення.

— Після нашої розмови по телефону я все думав, що слід вам віддати оце,— сказав він, підвівся і підійшов до щільно напханої книжкової шафи в кутку.

З верхньої полиці Грегорі дістав великий старомодний записник у шкіряній палітурці, обв’язаний мотузкою.

— Це єдине, чого не викинула мама,— сказав Грегорі, опустивши очі на записник,— бо коли приїхала «швидка», тато його не віддав. Він заявив, що має записати, який... е-е-е... вигляд має той дух, що його він викликав... тож записник узяли до лікарні. Тата попросили намалювати демона, щоб лікарі зрозуміли, що робиться в нього в голові, бо попервах тато не хотів з ними розмовляти. Я про все це довідався вже пізніше; нас із братом захищали від того, що відбувалося. Коли тато вилікувався, то лишив собі записник; казав, що ніщо так не нагадує про те, як важливо приймати ліки. Але я хотів особисто вас побачити, перш ніж приймати рішення.

Страйкові кортіло простягнути руку по записник, але він спробував напустити на себе якомога співчутливіший вигляд — наскільки дозволяло його від природи похмуре обличчя. Робін співчуття і тепло вдавалися значно краще; відколи вони почали працювати разом, він не раз бачив, як вона викликала симпатію у недовірливих свідків.

— Зрозумійте,— сказав Грегорі, не випускаючи з рук записника і явно маючи на думці донести до співрозмовника свою думку,— це була справжня психічна хвороба.

— Так, звісно,— погодився Страйк.— Ви комусь ще показували ці матеріали?

— Нікому,— відповів Грегорі.— Останні десять років записник лежав у нас на горищі. У нас там було кілька коробок з речами з будинку батьків. Дивно, щойно ми почали розбирати горище, аж тут ви... може, це все тато? Може, він намагається мені сказати, що час це комусь передати?

Страйк видав невиразний звук на позначення згоди: так, рішення Талбота-молодшого розібрати горище пов’язане з волею покійного батька, а не з потребою кудись оселити ще двох дітей.

— Беріть,— різко сказав Грегорі та простягнув йому записник. Страйкові здалося, що для нього стало полегшенням віддати цю річ комусь іншому.

— Вдячний вам за довіру. Якщо я виявлю у цих записах щось корисне, можна буде знову до вас звернутися?

— Так, звісно,— кивнув Грегорі.— Мою адресу ви знаєте... запишіть ще мобільний...

За п’ять хвилин Страйк стояв у коридорі й потискав руку місіс Талбот. Час було вертатися до офісу.

— Рада знайомству,— сказала вона.— І рада, що він віддав його вам. Ніколи не вгадаєш, правда?

Тримаючи записника в руках, Страйк погодився: так, ніколи не вгадаєш.

18

Робін останнім часом багато працювала по вихідних, тож Страйк наполіг, щоб вона відпочила в найближчі вівторок і середу. Сама вона хотіла прийти до офісу та проглянути записник, що його передав Страйкові Грегорі Талбот, а ще системно попрацювати з останньою коробкою з матеріалами поліційної справи, до якої ані в Робін, ані в Страйка досі не дійшли руки. Проте старший партнер суворо це їй заборонив. Страйк розумів, що цього року Робін уже не встигне використати всі ті дні відпустки, що в неї лишалися, але рішуче налаштувався видати їй максимум.

Та якщо Страйк думав, що ті дні відпочинку приносять Робін радість, він помилявся. Вівторок вона присвятила буденним справам — купила харчі, випрала речі, а в середу пішла на зустріч зі своєю адвокаткою, яку вже двічі відкладала.

Коли Робін повідомила батькам новину про те, що вони з Метью розлучаються, проживши в шлюбі неповний рік, мама й тато радили їй звернутися до давнього друга родини, юриста в Гарроґейті.

— Я живу в Лондоні. Який мені сенс звертатися до юриста в Йоркширі?

Робін обрала п’ятдесятирічну юристку на ім’я Джудит, чиє стримане почуття гумору, коротке сиве волосся й окуляри в масивній чорній оправі викликали в неї симпатію на першій зустрічі. Однак за минулий рік теплоти дещо поменшало, бо важко симпатизувати людині, чия робота — передавати непоступливі й агресивні повідомлення від юриста Метью. Минали місяці, і Робін почала помічати, що Джудит іноді забуває або плутає якісь факти про її розлучення. Сама Робін завжди старалася створити в клієнтів враження, ніби їхні проблеми посідають у її житті пріоритетне місце, тож вона мимоволі замислилася: а чи була б Джудит така сама забудькувата, якби Робін мала більше грошей?

Як і батьки Робін, Джудит попервах вирішила, що розлучення буде швидким і легким: два підписи, одне рукостискання, та й по тому. Пара прожила в шлюбі якийсь рік — ні дітей, ні навіть домашнього улюбленця, немає за що судитися. Батьки Робін навіть вирішили, що Метью (якого вони знали змалечку) мав би соромитися своєї невірності й тому повестися з Робін щедро чи принаймні мудро. Але тепер мама чимдалі сильніше гнівалася на колишнього зятя, і Робін уже боялася дзвонити додому.

Від квартири Робін до офісу юридичної фірми «Стерлінг і Коббс» на вулиці Норт-Енд-роуд було двадцять хвилин пішки. Вона вдягнула тепле пальто, взяла парасольку й вирішила пройтися заради руху як такого, бо останнім часом годинами сиділа в машині, виглядаючи Листоношу біля дому ведучого прогнозу погоди. Власне, востаннє вона гуляла пішки під час походу до Національної портретної галереї. То була загалом марна справа, хіба що мала місце одна дрібниця, яку Робін списала з рахунку, бо Страйк навчив її не довіряти здогадам (що їх так романтизує широкий загал, необізнаний у детективній справі), оскільки, на його думку, здогади надто часто народжуються з особистих упереджень чи бажання видати гадане за реальне.

Утомлена, знеохочена й цілком певна, що нічого доброго від Джудит не почує, Робін проходила повз книгарню, коли в неї в кишені задзвонив мобільний. Маючи на руках рукавички, Робін діставала телефон довше, ніж зазвичай, тож коли почала відповідати, голос у неї звучав трохи перелякано; номер був незнайомий.

— Алло! Робін Еллакотт слухає.

— Добридень. Це Іден Ричардз.

Якусь мить Робін не могла пригадати, хто така та Іден Ричардз. Жінка на тому кінці ніби здогадалася про її трудність і додала:

— Донька Вілми Бейліс. Ви писали мені, моїм братам і моїм сестрам. Хотіли поговорити про Марго Бамборо.

— О, звісно, дякую, що подзвонили! — озвалася Робін, задкуючи до дверей книгарні й рукою затуляючи вільне вухо, щоб перекрити гамір машин. Тепер вона пригадала, що Іден — старша з Вілминих дітей, депутатка місцевої ради в Левішемі від партії лейбористів.

— Так,— відповіла Іден Ричардз,— і боюся, що ми не хочемо з вами говорити. «Ми» — це всі ми, зрозуміло?

— Дуже шкода,— сказала Робін, неуважно дивлячись, як доберман-пінчер присів і випорожнився на тротуар; поруч чекала власниця собаки з поліетиленовим пакетиком у руці.— Чи можу я спитати чому...

— Просто не хочемо,— відповіла Іден,— зрозуміло?

— Зрозуміло,— сказала Робін,— але ми хочемо просто ще раз перевірити свідчення тих, хто давав їх, коли Марго...

— Ми не можемо говорити за маму,— відрубала Іден.— Вона померла. Нам дуже шкода доньку Марго, але ми не хочемо витягувати з минулого речі, які... Ми не хочемо заново те все переживати. Коли вона зникла, ми були малими дітьми. То був важкий час для нас усіх. Тож наша відповідь — «ні». Зрозуміло?