Бентежна кров - Галбрейт Роберт - Страница 26

Рожеві лілеї Страйк узяв у першій-ліпшій квіткарні, яка трапилася йому по поверненню з Амершема, і приніс їх до офісу, щоб Робін побачила завтра. Ці квіти він обрав за розмір і сильний аромат. Страйк уважав, що цього року має купити дорожчий букет, а ці квіти мали поважний вигляд, ніби він і не схопив їх на бігу. Ружі не до речі нагадали би про День святого Валентина, а майже все інше в квіткарні — під вечір досить-таки прив’яле — здавалося обтріпаним, дешевим. А лілеї були великі та при тому приємно-нейтральні, скульптурні, важко-пахучі; у самій їхній зухвалості таїлася безпека. Лілеї походили зі стерильної теплиці, їх не оповивала романтика тихого лісу чи таємного саду: про ці квіти Страйк міг упевнено сказати, що вони гарно пахнуть, і більше ніяк не пояснювати свій вибір.

Страйк не міг знати, що перше, з чим у Робін асоціюються і завжди асоціюватимуться рожеві лілеї,— це Сара Шедлок, яка колись принесла майже такий самий букет до Робін і Метью на входини. На ранок після свого дня народження Робін прийшла до офісу й побачила ці квіти на своїй половині партнерського столу — Страйк пхнув їх у вазу з водою, але не зняв целофанової обгортки з великим темно-рожевим бантом і запискою «Вітання від Корморана» (без поцілунку, цілунків до листівок він не додавав ніколи). Це видовище зачепило її так само, як зустріч з флаконом-гранатою у «Селфриджесі». Робін не бажала цих квітів; вони дратували її подвійно, бо нагадували і про Страйкову забудькуватість, і про невірність Метью. І коли вона вже мусить дивитися на них і вдихати їхній запах, то принаймні не в себе вдома.

Тож Робін так і лишила лілеї в офісі, де квіти вперто відмовлялися вмирати. Щоранку Пат сумлінно міняла воду у вазі й так дбала про лілеї, що вони протрималися аж два тижні. Під кінець від них нудило навіть Страйка: пахощі, що долинали до нього, нагадували парфуми його колишньої подружки Лорелеї. Асоціація була не з приємних.

Коли біло-рожеві воскові пелюстки нарешті почали сохнути й відпадати, непомітно настали й минули тридцять дев’яті роковини зникнення Марго Бамборо; мабуть, ніхто про них і не згадав, крім рідних і ще Страйка з Робін. Джордж Лейборн, як і обіцяв, приніс матеріали поліційного розслідування, і тепер вони лежали в чотирьох картонних коробках під подвійним столом партнерів, бо більше не було куди їх покласти. Страйк, найменше обтяжений поточними справами агенції (бо мусив мати можливість щомиті зірватися і поїхати до Корнволлу) взявся ті матеріали розбирати. Після засвоєння всієї інформації він планував разом з Робін з’їздити до Клеркенвеллу та пройти давнім шляхом Марго Бамборо від клініки Святого Івана до пабу, де на неї марно чекала подруга.

Й ось в останній день жовтня Робін вийшла з офісу о першій і під загрозливим небом (і з парасолькою напоготові) помчала до метро. Вона тихо раділа перспективам цього дня, бо нарешті вони зі Страйком разом попрацюють над справою Бамборо.

Уже сипалася мжичка, коли Робін помітила Страйка: він курив і роздивлявся фасад будинку посередині вулиці Сент-Джонс-лейн. Він обернувся на цокіт підборів Робін по мокрому асфальту.

— Я запізнилася? — спитала Робін, підійшовши.

— Ні,— відповів Страйк,— то я рано приїхав.

Робін, не випускаючи парасолі, стала поруч з ним і собі кинула погляд на високу будівлю з коричневої цегли, з великими вікнами в металевих рамах. Схоже було, що будівля офісна, але жодна табличка не повідомляла про те, які підприємства тут розміщуються.

— Вона була просто тут,— сказав Страйк, указуючи на двері з номером 29.— Стара клініка Святого Івана на Сент-Джонс-лейн — вулиці Святого Івана... Фасад після того переробили. Колись там був ще чорний хід,— додав він.— За хвилину зайдемо за будинок і глянемо, що там.

Робін роззирнулася в обидва кінці Сент-Джонс-лейн. Це була довга вузька вулиця з одностороннім рухом, обабіч якої стояли високі будівлі з численними вікнами.

— Тут звідусіль усе видно,— відзначила Робін.

— Так,— погодився Страйк.— Почнімо з того, у що Марго була вдягнена, коли зникла.

— Я вже знаю,— відповіла Робін.— Коричнева вельветова спідниця, червона сорочка, трикотажна майка, бежевий дощовик «Берберрі», срібний ланцюжок і сережки, золота обручка. З собою мала шкіряну сумку на довгому ремінці й чорну парасолю.

— З тебе гарний детектив,— аж вразився Страйк.— Готова до поліційних звітів?

— Кажи.

— За чверть шоста, одинадцятого жовтня 1974 року. Відомо лише про трьох людей, які перебували на той момент у цій будівлі. Марго, одягнена точно так, як ти описуєш, тільки ще без дощовика; Глорія Конті, молодша працівниця реєстратури; і невідкладна пацієнтка з болем у животі, яка прийшла з вулиці. Глорія поспіхом записала ту людину як «Тео знак питання». Попри чоловіче ім’я і запевнення доктора Джозефа Бреннера, що він бачив чоловіка, і переконаність Талбота в тому, що йшлося про чоловіка в жіночому одязі, Глорія непохитно трималася думки, що Тео — жінка.

Всі інші працівники на той час уже пішли, крім прибиральниці Вілми, якої взагалі не було в клініці, бо по п’ятницях вона не працювала. Про Вілму поговоримо пізніше.

Дженіс, медсестра, була на місці до дванадцятої години, тоді пішла на виклики і не поверталася. Айрін, друга працівниця реєстратури, о другій тридцять пішла до зубного й теж не поверталася. За їхніми власними словами, які підтвердили також інші свідки, секретарка Дороті пішла о п’ятій десять, доктор Ґупта — о п’ятій тридцять, а доктор Бреннер — за чверть шоста. Поліцію цілком задовольнили алібі, які ці троє осіб надали на решту вечора: Дороті пішла додому й цілий вечір дивилася телевізор у товаристві сина. Доктор Ґупта пішов на велике родинне зібрання на честь дня народження своєї матері. Доктор Бреннер був з незаміжньою сестрою, з якою проживав. Пізніше того вечора Бреннерів у вікно вітальні бачила особа, яка вигулювала собаку.

Останні пацієнти за записом, мама з дитиною, прийшли до Марго й пішли невдовзі після доктора Бреннера. Пацієнти засвідчили, що коли вони бачили Марго, з нею було все добре.

Після цього єдиним свідком лишилася Глорія. За її словами, Тео зайшла до кабінету Марго й лишалася там довше, ніж очікувалося. О шостій п’ятнадцять Тео пішла, і в клініці її більше ніколи не бачили. Поліція опублікувала звернення до неї, але ніхто не відгукнувся.

Марго не лишила жодних записів про Тео. Вважають, що вона планувала написати звіт наступного дня, бо подруга вже п’ятнадцять хвилин як чекала на неї в пабі, і Марго не хотіла запізнюватися ще сильніше.

Невдовзі по тому, як Тео пішла, Марго поспішно вийшла з кабінету, накинула плащ, сказала Глорії замкнути клініку запасним ключем і зникла з очей.

Страйк розвернувся і вказав на старовинну на вигляд арку з жовтого каменю, яка виднілася просто попереду.

— Пішла вона в той бік, до «Трьох королів».

Якусь мить Страйк і Робін дивилися на стару арку, що нависла над дорогою, ніби чекали, що там постане тінь Марго. Тоді Страйк затоптав недопалок і мовив:

— Ходімо.

Пройшовши до кінця будинку номер 28, він указав на темний провулок завширшки як двері, який називався Прохід.

— Хороше місце, щоб сховатися,— сказала Робін, зазирнувши до темного критого коридору між будинками.

— Ще й яке,— погодився Страйк.— Якщо хтось чатував на неї, це те, що лікар прописав. Заскочити її зненацька, затягнути сюди... а ось далі починаються проблеми.

Вони пройшли коротким коридором і спустилися у скверик між двома паралельними вулицями, в якому серед бетону росли чагарники.

— Поліція обшукала сквер із собаками. Нічого. А якщо нападник потягнув її далі, отуди,— Страйк указав на вулицю паралельно до Сент-Джонс-лейн,— тобто на Сент-Джон-стріт, то їх би майже напевно побачили. Там завжди багато людей. І це навіть якщо висока й міцна жінка двадцяти дев’ятьох років не кричала й не виривалася.

Він озирнувся і глянув на темний Прохід.

— Медсестра інколи ходила через чорний хід. Ззаду будівлі вона мала невелике приміщення, де тримала свої речі й іноді приймала пацієнтів. Також з чорного ходу часом ходила прибиральниця Вілма. За інших обставин двері були замкнені.