Бентежна кров - Галбрейт Роберт - Страница 178

Айрін дивно ставилася до Дженіс. Вони ж начебто були близькі подружки, але вона завжди казала, що Дженіс трохи людожерка, а це звучало смішно, якщо знати саму Айрін. Вона казала, що Дженіс слід спуститися з небес на землю, а вона витає у хмарах, чекає на принца на взір Джеймса Каана, а вона ж бо мати-одиначка, ще й не надто приваблива. Айрін вважала, що максимум, на який вона може сподіватися, це той чоловік з роботи Едді, але він здавався тупуватим. Айрін вічно сміялася, як він усе неправильно розуміє...

Пам’ятаю, ми були доволі заклопотані, і всі три лікарі постійно виходили у приймальню, щоб запросити чергового пацієнта. Не пригадую нічого незвичайного і про другу половину дня, хіба що Айрін пішла раніше. Заявила, що в неї зуб болить, але я тоді подумала, що вона вигадує. Коли вона теревенила про любовне життя Дженіс, не схоже було, що в неї щось болить.

Я знала, що ввечері Марго зустрічається в пабі з подругою. Вона мені сказала це, коли попросила принести їй загорнутий у целофан пончик з холодильника — якраз перед тим, як запросила на прийом останнього пацієнта,— хотіла підкріпитися. Вона обожнювала цукор. О п’ятій постійно лізла в жерстянку з печивом. У неї був такий метаболізм, що вона не товстіла: її переповнювала нервова енергія.

Пам’ятаю той пончик, бо коли я його їй принесла, то спитала: «А чому ви просто не з’їсте цукерку?» В неї стояла коробка, яку вона витягла зі смітника, здається, напередодні. Я хочу сказати, цукерки всі були загорнуті в целофан, коли вона їх вийняла зі смітника, тож усе було гігієнічно. Хтось надіслав їй їх...

— Хтось? — перепитав Страйк.

— Ну, ми всі думали, що це той пацієнт, яким так цікавилася поліція: Стів Датвейт,— сказала Глорія.— Принаймні Дороті так думала.

— А записки не було?

— Була тільки картка зі словом «Дякую»,— мовила Глорія,— і Дороті, певно, зробила припущення, що то був Стів Датвейт, бо нам усім здавалося, що він щось занадто вчащає. Але картка була, здається, не підписана.

— Отож Марго викинула коробку в смітник, а згодом знову витягнула?

— Так, і я посміялася з неї через це,— мовила Глорія.— Я сказала: «Так я і знала, що ви не зможете втриматися». І вона теж розсміялася. А наступного дня, коли я запитала: «Чому ви не з’їсте цукерку?» — вона відповіла: «Та я вже їх доїла».

— Але коробка ще була?

— Так, стояла на полиці з книжками. Я повернулася в реєстратуру. Пацієнт доктора Бреннера пішов, а сам лікар ще ні, бо робив записи.

— Можна у вас запитати: ви знали, що Бреннер мав залежність від барбітуратів? — поцікавився Страйк.

— Мав що? — перепитала Глорія.

— Ніхто вам не розповідав?

— Ні,— озвалася Глорія з подивом.— Я гадки не мала.

— І ви не чули, що Дженіс знайшла капсулу аміталу на дні чашки з чаєм?

— Ні... о! Це тому Марго почала сама собі наливати чай? Казала, Айрін дає забагато молока.

— Повернімося до того, хто за ким пішов з роботи.

— О’кей, отже, наступним пішов пацієнт доктора Ґупти, а за ним і сам Ґупта. У нього намічалася якась родинна вечеря, тож він квапився. А потім, коли ми вже думали, що прийом закінчився, зайшла дівчина, Тео.

— Розкажіть нам про Тео,— попросив Страйк.

— Довге чорне волосся... смаглява. Схожа була на румунку або туркеню. Такі візерунчасті сережки, знаєте, трохи циганські. Мені навіть здалося, що вона і схожа на циганку. Я ще її не бачила, тому знала, що вона до нас не записана. У неї, здавалося, дуже болить живіт. Вона підійшла до реєстратури й запитала, чи можна нагально потрапити до лікаря. Я запитала, як її звати, й вона відповіла — Тео... якось там. Я не перепитувала, бо їй явно було страшенно боляче, отож я сказала їй зачекати, а сама пішла подивитися, чи є вільний лікар. У Марго досі були зачинені двері, тому я попросила доктора Бреннера. Він не хотів її приймати. Він завжди такий був, з ним було важко. Я його не любила. А тоді відчинилися двері Марго, і мати з донькою, які були в неї на прийомі, пішли собі, й Марго сказала, що огляне дівчину, яка чекає.

— А Тео точно була дівчиною? — запитав Страйк.

— Понад усякий сумнів,— твердо відповіла Глорія.— Вона була широкоплеча, я це помітила, коли вона підійшла до стійки, але точно жінка. Може, саме через її широкі плечі доктор Бреннер згодом сказав, що вона могла бути чоловіком, але як по правді... Я вчора ввечері думала про нього, вже знаючи, що матиму розмову з вами. Я такого жінконенависника, як Бреннер, у житті не зустрічала. Він паплюжив жінок, які мали недостатньо жіночну зовнішність і не розмовляли «як леді», але водночас зневажав Айрін, яка була дуже навіть жіночна — блондинка-реготунка, знаєте. Гадаю, він би хотів, щоб ми всі стали як Дороті: довгі спідниці, високі комірці, субординація і повага. Дороті нагадувала черницю без почуття гумору.

Робін подумала про Бетті Фуллер: як вона лежить на ліжку, вдаючи, що без тями, а Бреннер ллє їй у вуха брудні слова.

— Пацієнтки не любили Бреннера. Постійно просили нас перевести їх до Марго, але переважно доводилося відмовляти, бо в неї графік був забитий. Проте Бреннер збирався на пенсію, тож ми сподівалися, що після нього прийде хтось кращий.

Отож так, він пішов, а Тео зайшла на прийом до Марго. Я все позирала на годинник, бо мала зустрітися з Лукою, а якщо я змушувала його чекати, це погано закінчувалося. Але Тео все не виходила й не виходила з прийому. Була чверть по шостій, коли Тео нарешті вийшла з кабінету й пішла.

Марго з’явилася за кілька хвилин. Вона здавалася цілковито виснаженою. Цілий день на прийомі. Вона сказала: «Я заповню її картку завтра, маю бігти, Уна вже чекає. Замкни запасним ключем». Я і не відповіла, бо страшенно нервувалася, що Лука розізлиться. Отож я навіть не попрощалася, не побажала гарного вечора жінці, яка врятувала мені життя... Бо так і було. Я їй цього ніколи не казала, але так і було...

Гі обличчям скотилася сльоза. Глорія на мить замовкла, щоб стерти її, а потім мовила:

— Пам’ятаю, коли вона розгортала парасольку, то послизнулася. Розвернулася на підборі. Дощило, тротуар був мокрий. А тоді вона випросталася і пішла геть.

Я гасала клінікою, вимикаючи світло, ховаючи картки в шафки. Потім перевірила, що чорний хід замкнений,— він був замкнений, поліція питала мене про це. Я зачинила і замкнула парадні двері й побігла через Прохід,— це позаду клініки,— щоб зустрітися з Лукою на Сент-Джон-стріт. І тоді я бачила Марго востаннє.

Глорія знову потягнулася по келих, який майже спорожнів, і допила вино.

— А у вас були думки, що саме могло з нею трапитися? — запитав Страйк.

— Звісно,— тихо озвалася Глорія.— Я страшенно боялася, що це Лука когось найняв, щоб її побити чи викрасти. Вона ж була йому як кістка в горлі. Щоразу як я намагалася захищатися, він жахливо сварився, що це Марго мене підбурює. Він був упевнений, що вона намагається переконати мене покинути його, і як по правді, так і було. Я найбільше боялася, що він звідкись дізнається про те, як вона мені допомогла... ну, розумієте. На Брайд-стріт.

Я знала, що власноруч викрасти її він не міг, бо я зустрілася з ним на Сент-Джон-стріт хвилин за п’ять по тому, як вона вийшла з клініки, і ще я знаю, що то не міг бути його батько, бо в той час його брат Марко лежав у лікарні й батьки сиділи з ним цілодобово. Але ж Лука мав друзів і інших родичів.

Я не могла розповісти поліції. Лука припинив удавати, наче жартує, коли погрожує моїм дідусю й бабусі. Але я таки запитала його, чи він замішаний. Тривога мучила мене — я просто мусила запитати. Він страшенно розгнівався, обзивав мене тупою сучкою і всілякими іншими словами. Сказав, що він, звісно, не замішаний. Але він розповідав мені історії про те, як його батько «змушував людей зникнути», тож я так до кінця і не знала...

— A y вас ніколи не було підстав підозрювати, що він довідався...— Робін завагалася,— про те, що було на Брайд-стріт?

— Я цілковито переконана, що він не знав,— відповіла Глорія.— Марго була розумніша за нього. Перуки, і що я записана була під її іменем, і ще вона вигадала для мене правдоподібну історію, чому я деякий час не могла займатися з ним сексом... Саме завдяки їй мені це зійшло з рук. Ні, я не вірю, що він знав. Отож, коли в нас усе було добре, я думала: він не мав по-справжньому серйозних підстав...