Бентежна кров - Галбрейт Роберт - Страница 177

— Отож ми продовжили зустрічатися,— провадила Глорія.— Лука заговорив про одруження. Я все відмовлялася, казала, що занадто юна. Щоразу як я хотіла порвати з ним, він звинувачував мене в невірності, а це ж був найбільший злочин, і не було іншого способу довести, що я його не зраджую, окрім як і далі з ним зустрічатися.

Глорія відвернулася, її очі дивилися на щось поза екраном.

— На той час ми вже спали разом. Я не хотіла цього. Не кажу, що він мене присилував... не зовсім,— мовила Глорія, і Робін подумала про Джемму, секретарку Мутного,— але це був єдиний вихід — догоджати йому. В іншому разі він давав мені ляпас, ба й гірше. Одного разу кинув: зробить щось моїй бабусі, якщо я не буду чемна. Я накинулася на нього, а він розреготався і сказав, що просто пожартував, проте він хотів посіяти зерно страху в мене в голові — і йому вдалося. А ще він не вірив у контрацепцію. Ми начебто мали дотримуватися... ну знаєте... календарного методу,— сказала Глорія, знову тягнучись по вино.— Але Лука був... скажімо так, недбалий, і я мала певність, що він хоче, аби я завагітніла, бо тоді він зажене мене в глухий кут і змусить побратися з ним. Дідусь і бабуся, мабуть, підтримали б його. Вони ж були віруючі.

Отож, нічого не сказавши Луці, я пішла до Марго і попросила призначити мені протизаплідні. Вона сказала, що радо мені їх випише, хоч і не знала, що в мене є хлопець, бо я ніколи не розповідала... І хоча вона мені не надто подобалася, я їй дещицю розповіла. Мабуть, це було єдине місце, де я могла скинути машкару. Я знала, що вона не має права нікому розповісти за межами кабінету. Вона спробувала настановити мене на добрий розум. Переконати, що є інший вихід, окрім як раз у раз піддаватися Луці. А я думала: добре їй говорити, коли в неї стільки грошей і великий безпечний будинок...

Але вона, думаю, подарувала мені крихітку надії. Одного разу, коли він мене вдарив і сказав, що я сама напросилася, а ще сказав, що я маю бути вдячна людині, завдяки якій мені не доводиться жити з двома стариганями, я сказала: «Є й інші місця, куди я могла б виїхати»,— і думаю, він занепокоївся, що хтось пропонує мені допомогти вирватися від нього. На той час я вже припинила кпити з Марго, а Лука був зовсім не дурний...

Ось коли він почав слати їй погрози. Анонімно, знаєте... але я знала, що це він. Я впізнала його почерк. Одного дня Дороті не було на роботі, бо її синові видаляли гланди, отож реєстратуру відчинила Айрін і, стоячи біля мого столу, розпечатала одного листа з погрозами. Вона зловтішалася, і я мусила вдати, що мені теж смішно і що не впізнаю почерку.

Я прямо поговорила про це з Лукою. Він мені сказав не дуріти, бо це, звісно, не він писав погрози, але я знала, що це він... Хай там як... думаю, це було якраз після другої погрози... я довідалася, що те, чого я так боялася, таки трапилося. Я завагітніла. Я не знала, що пігулка не всмоктується, коли трапляється розлад шлунку, а в мене місяць тому був якийсь кишковий вірус. Я знала, що опинилася в глухому куті, що вже запізно, що доведеться одружуватися з Лукою. Родина Риччі захоче весілля, а мої дідусь і бабуся не схочуть, щоб я була матір’ю-одиначкою...

— Ось тоді я вперше собі зізналася,— сказала Глорія, дивлячись прямо на Страйка й Робін,— що просто ненавиджу Луку Риччі.

— Глоріє,— тихо мовила Робін,— даруйте, що перериваю, але можна поцікавитися: це коли вам стало зле на барбекю в Марго?..

— То ви чули про це? Так, тоді в мене був якийсь кишковий вірус. Казали, хтось із дітей щось підлив у пунш, але я так не думаю. Більше нікому не стало зле, крім мене.

Краєм ока Робін бачила, що Страйк щось записує в своєму нотатнику.

— Я пішла до Марго пересвідчитися, що я справді вагітна,— мовила Глорія.— Я знала, що можу їй довіритися. У її кабінеті я знову розклеїлася, а коли вона підтвердила, я виплакала всі очі. А тоді... ну, вона була дуже мила. Тримала мене за руку й довго-довго зі мною розмовляла.

Я вважала, що аборт — це гріх. Так мене виховували. Але вона не думала, що це гріх,— тільки не Марго. Вона описувала мені, яке, швидше за все, в мене буде життя з Лукою, якщо я народжу дитину. Ми обговорили можливість лишити дитину, але ростити її самій, проте я знала, що Лука на таке не погодиться: якщо дитина народиться, він повсякчас буде в моєму житті. Та й важко було самій ростити дитину. Я ж бачила, як це робить одна з медсестер, Дженіс. Постійно жонглює сином і роботою.

Я, певна річ, нічого не сказала Луці. Знала: якщо я збираюся... щось зробити, то маю робити це швидко, поки він не помітив змін у моєму тілі, та головне, поки дитина ще нічого не відчуває...

Глорія зненацька похилила голову й затулила обличчя руками.

— Співчуваю вам,— сказала Робін.— Це було, певно, просто жахливо...

— Ні... ні...— Глорія випросталася й відкинула біле волосся; її очі були вологі.— Не зважайте. Я просто розповідаю, вам щоб ви зрозуміли...

Марго записала мене на прийом. Залишила своє ім’я й контактні дані, купила нам обом перуки, бо якби хтось упізнав її, могли б за асоціацією впізнати й мене. І вона поїхала зі мною — була субота — в отой пологовий на Брайд-стріт. Я запам’ятала на все життя назву вулиці, бо ж «брайд» означає «наречена», а якраз нареченою я понад усе не хотіла стати й саме тому там опинилася.

Запис було здійснено за направленням Марго як мого лікаря, проте там щось переплутали й подумали, що на процедуру записана сама Марго Бамборо. Марго сказала: «Це не має значення, ніхто не дізнається, всі ці записи конфіденційні». А ще сказала, що так навіть зручніше, бо якщо потрібен буде ще один огляд, вони зможуть подзвонити їй і про все домовитися.

— Дорогою туди вона тримала мене за руку й була поряд, коли я отямилася,— провадила Глорія, й цього разу сльози пролилися з її темних очей, і вона швидко їх стерла.— Коли я була готова вертатися додому, вона довезла мене на таксі до початку вулиці, де мешкали бабуся з дідусем. Вона сказала мені, що робити далі, як дбати про себе... Я була не така, як Марго,— мовила Глорія, і її голос тріснув.— Я не вірила, що вчинила правильно. Чотирнадцяте вересня: здається, ще жодного року не було, щоб ця дата проминула непомітно, щоб я не пригадала про дитину.

За кілька днів я повернулася на роботу, й вона завела мене до себе в кабінет і запитала, як я почуваюся, а потім мовила: «А тепер, Глоріє, наберися мужності. Якщо залишишся з Лукою, все повториться». Вона сказала: «Треба знайти тобі роботу подалі від Лондона, ще й так, щоб він не знав, куди ти поїхала». А ще вона промовила фразу, яку я запам’ятали назавжди: «Не помилки визначають нас. Нас визначає те, як ми з ними впораємося».

— Але я була не така, як Марго,— повторила Глорія.— Я не мала мужності, я не могла уявити, що покину дідуся й бабусю. Я вдала, що погодилася, але за десять днів після аборту я вже знову спала з Лукою, і не тому, що мені цього хотілося, а тому, що в мене, як мені здавалося, не було вибору... А потім,— мовила Глорія,— приблизно за місяць після нашого візиту до лікарні, це і трапилося. Марго зникла.

На фоні почувся приглушений чоловічий голос. Глорія озирнулася на двері й гукнула:

— Non, c’est toujours en course![18]

Розвернувшись назад до комп’ютера, вона мовила:

— Pardon. Тобто вибачте.

— Місіс Жубер... Глоріє,— сказав Страйк,— можна пройтися по всьому дню, коли зникла Марго?

— По всьому дню?

Страйк кивнув. Глорія повільно набрала повітря, як людина, яка зібралася пірнути в глибоку воду, й мовила:

— Ну, вранці все було, як зазвичай. Були всі, крім прибиральниці Вілми. Вона по п’ятницях не приходила. Про той ранок я пам’ятаю дві речі: я зустріла на кухоньці біля чайника Дженіс, яка почала розводитися про те, що скоро вийде продовження «Хрещеного батька», а я вдала радість із цього приводу, хоча мені хотілося тікати від того фільму світ за очі... і ще Айрін була страшенно задоволена, бо Дженіс щойно сходила на побачення з чоловіком, з яким Айрін намагалася її звести бозна-скільки часу...