Бентежна кров - Галбрейт Роберт - Страница 167

— О-о-о, колись я її страшенно любила,— сказала Пат, щойно офіс наповнили перші такти пісні «Play That Funky Music», а коли Робін спускалася сходами, то почула, як Пат підспівує своїм хрипким «баритоном»:

Once I was a funky singer,

Playin’ in a rock and roll band...[16]

«Вінтрі», до якого Робін дійшла за двадцять хвилин, розташувався поблизу станції метро «Кеннон-стріт», у серці фінансового району, і був саме з тих місць, які так подобалися її колишньому чоловікові. Невибагливо-модний, у стандартному стилі техно, з блискучою сумішшю сталевих балок, великих вікон і паркету, він чимось нагадував просторе офісне приміщення, попри довгий шинквас із м’якими барними стільцями. Були в дизайні й чудернацькі нотки, такі як два плюшеві кролики, які сиділи на підвіконні з іграшковими рушницями й у мисливських кашкетах, але в цілому відвідувачі, серед яких переважали чоловіки в костюмах, були огорнуті атмосферою бежевої безбарвності. Люди стояли групками — вони щойно прийшли з роботи, випивали і сміялися разом, читали з газет або з телефонів, роздивлялися нечисленних жінок,— Робін здавалося, що вони випромінюють не просто впевненість, а самовдоволення. Боком пробираючись до шинкваса поміж біржових маклерів, банкірів і трейдерів, Робін зловила чимало оцінювальних поглядів.

Пильно оглядаючи відкрите приміщення, Робін вирішила, що Джемма ще не прийшла, отож присіла на вільний барний стілець, замовила тонік і вдала, що читає в телефоні сьогоднішні новини,— переважно щоб уникнути відвертої уваги двох парубків праворуч од неї, один з яких дуже хотів, аби Робін звела погляд — нехай навіть тільки для того, щоб пересвідчитися, звідки лине цей дратівливий сміх, схожий на іржання. Ліворуч від неї двоє старших чоловіків обговорювало прийдешній референдум за незалежність Шотландії.

— Опитування не вселяють надій,— сказав перший.— Сподіваюся, Камерон знає, що робить.

— Та вони в біса божевільні, що дозволили це. Божевільні.

— У цьому божевіллі відкриваються можливості — принаймні для декого,— мовив перший.— Пригадую, коли я був у Гонконгу... о, здається, наш столик звільнився...

Парочка пішла вечеряти. Робін знову роззирнулася, стараючись уникати погляду парубка з гучним сміхом, і її око привернула шарлатна пляма в кінці шинкваса. Джемма прийшла і стояла сама-одна, намагаючись зловити погляд бармена. Робін зіслизнула зі стільця й, забравши свою склянку, пішла до Джемми, чорне волосся якої спадало циганськими кучерями до середини спини.

— Привіт... Лінда?

— Що? — здригнулася Джемма.— Ні, вибачте.

— О,— зронила Робін з пригніченим виглядом.— Може, я прийшла не до того бару. А це місце має інші філії?

— Гадки не маю, вибачте,— озвалася Джемма, досі тримаючи руку піднесеною і намагаючись привернути увагу бармена.

— Вона сказала, що буде в червоному,— мовила Робін, роззираючись у морі костюмів.

Джемма глянула на неї, трішки зацікавившись.

— Побачення всліпу?

— Якби ж то! — закотила Робін очі.— Ні, це подруга подруги, яка вважає, що у «Вінфрі-н-Г’юзі» відкривається вакансія. Сказала, що зустрінеться зі мною й перемовиться за скляночкою.

— У «Вінфрі-н-Г’юзі»? Це ж я там працюю.

— Ти жартуєш! — розсміялася Робін.— Агов... а ти точно не Лінда? Може, прикидаєшся іншою людиною, бо я тобі чимось не сподобалася?

— Ні,— всміхнулася жінка.— Я — Джемма.

— О! Ти на когось чекаєш?..

— Начебто,— озвалася Джемма,— так.

— Ти не проти, якщо я посиджу з тобою? Поки вони не прийдуть? Отам на мене кидали ну просто похітливі погляди.

— І не кажи! — мовила Джемма, а Робін сіла на барний стілець поряд з нею. Бармен підійшов до сивого чоловіка в костюмі в тонку смужку, який щойно зайшов.

— Агов! — гукнула Робін, і до неї обернули голови півдесятка бізнесменів, і бармен теж.— Вона прийшла перша,— сказала Робін, вказуючи на Джемму, яка знову засміялася.

— Ого. Ти нікому спуску не даси, так?

— А який сенс? — мовила Робін, роблячи ковток тоніку. Вона трохи увиразнила свій йоркширський акцент, як часто робила, вдаючи сміливішу й нахабнішу особу, ніж була насправді.— Тре’ брати справу в свої руки, бо тебе просто в біса переступлять і підуть далі.

— Тут ти не помиляєшся,— зітхнула Джемма.

— Але у «Вінфрі-н-Г’юзі» не так, ні? — мовила Робін.— Чи теж повно падлюк?

— Ну...

Цієї миті підійшов бармен, щоб узяти в Джемми замовлення. Отримавши великий келих червоного вина, секретарка зробила ковток і мовила:

— Як по правді, там непогано. Залежить, на кого працюєш. Я — особиста секретарка одного з великих босів. Робота цікава.

— Приємний чоловік? — буденно запитала Робін.

Джемма зробила кілька ковтків і нарешті відповіла:

— Він... нормальний. Котре лихо менше, те й обираєш, правда? Мені подобається робота, подобається компанія. У мене там добра платня й багато друзів... от чорт!..

Її сумочка зіслизнула зі стільця. Поки Джемма нахилилася її підняти, Робін, чий погляд блукав морем кремових, бежевих і сірих відтінків, раптом побачила Сола Морриса.

Він щойно зайшов у бар — у костюмі, розстебнутій на шиї сорочці та з неймовірно самовдоволеною посмішкою на вустах. Він роззирнувся, помітив Джемму й Робін завдяки яскравим сукням — і застиг. Секунду-дві вони з Робін просто витріщалися одне на одного, а потім Моррис рвучко розвернувся й поквапився геть з бару.

Джемма знову сіла на стільці рівно, поклавши для надійності сумку на коліна. Мобільний, який вона лишила на стійці, засвітився.

— Енді? — швидко відповіла Джемма.— Ага... ні, я вже тут...

Довге мовчання. Робін чула голос Морриса. Він говорив тим самим лестивим тоном, яким намагався затягнути її в ліжко, з усіма своїми інфантильними жартиками і «я тебе не засмутив?».

— Гаразд,— сказала нарешті Джемма, і вираз її обличчя посуворішав.— Гаразд. Я просто... Я зараз зітру твій номер з телефону і скажу тобі... ні, я ось що тобі скажу... ой, та просто йди в сраку!

Вона натиснула відбій, щоки в неї розчервонілися, а вуста тремтіли.

— Ну чому,— сказала вона,— вони хочуть, щоб їх і далі вважали милими, навіть коли поведуться як покидьки?

— Самій цікаво. Твій хлопак? — спитала йоркширська Робін.

— Ага,— підтвердила схвильована Джемма.— Шість місяців зустрічалися. А потім одного вечора він мене просто продинамив, без жодного пояснення. Потім він ще кілька разів з’являвся — переважно, хотів перепихнутися,— докинула вона, роблячи ще великий ковток вина.— І нарешті взагалі мене кидає. Я вчора йому написала, кажу: слухай, я лише хочу зустрітися, лише хочу отримати пояснення...

— Оце справжній паразит,— мовила Робін, чиє серце закалатало від ідеальної перспективи поговорити по душах.— Агов,— гукнула вона до бармена,— можна нам ще по келиху вина й меню, будь ласка?

І після цього добувати з Джемми зізнання стало для Робін легко, як горішки гризти. Після трьох келихів вина вкупі з підтримкою і розумінням від нової йоркширської подружки, такої кумедної; після тарілки курятини з мамалиґою і ще пляшки вина («Ага, а чому в біса ні?»), Джемма легко перейшла від поганої поведінки «Енді» до непристойного й недозволеного лапання з боку шефа, який так на неї напосідався, що вона вже готова була звільнитися.

— А у відділ кадрів ти не можеш піти? — запитала Робін.

— Він каже, ніхто мені не повірить через те, що сталося, коли ми торік їздили на курси... хоча... Як по правді, я толком і не знаю, що там сталося,— мовила Джемма і, відвівши погляд, пробурмотіла,— тобто... секс був... але я була не при собі... п’янюча...ну тобто, це було не... ну розумієш... не зґвалтування, цього я не кажу...

— А ти хіба була в змозі надати згоду? — спитала Робін, яка більше не сміялася. Вона випила тільки пів келиха вина.

— Ну, ні... але... ні, через це я проходити не збираюся,— відтяла Джемма, червона й готова розплакатися.— Тільки не поліція, о Боже, ні... він — велике цабе, може дозволити собі найкращих адвокатів... і якщо я не виграю, як я отримаю нову роботу в Сіті?.. Суд і газети... і взагалі, все одно вже запізно... люди мене бачили... як я виходжу з його номера. Я вдала, що все нормально. Довелося: мені було так соромно!.. Плітки після того не вщухають. Ми обоє заперечували, що між нами щось було, тож який вигляд я тепер матиму, якщо...