Бентежна кров - Галбрейт Роберт - Страница 126

Й Аманда розповіла історію, яку Страйк і Робін уже знали: про дощ і ображену шкільну подругу, про вікно верхнього поверху та про жінку, в якій Аманда впізнала Марго, побачивши її фото в газеті. Страйк поставив кілька питань, але зрозумів, що Амандину історію не змінить ніщо. Важко було сказати, чи справді вона вірить, що бачила Марго Бамборо в той вечір, але відмовлятися від зв’язку з сорокарічною таємницею Аманда не збиралася.

— ...гадаю, мене так і переслідує думка про те, що я нічого не зробила, але ж мені було лише чотирнадцять, і тільки значно пізніше мене вразила ця думка — що я могла її врятувати,— закінчила вона.

— Що ж,— промовила Робін, якій Страйк сигналізував, що вже почув усе, що хотів,— дякую, що поговорили з нами, Амандо. Я справді...

— Не кладіть слухавку, є ще дещо,— сказала Аманда.— Тільки послухайте. Це неймовірний збіг, і, думаю, навіть поліція про це не в курсі, бо обидві вже померли.

— Хто помер? — спитала Робін, а Страйк закурив.

— О,— почала Аманда,— ну хіба не дивина? Моя нинішня робота, так там є одна дівчина, а в неї двоюрідна бабуся...

Страйк закотив очі.

— ...була в притулку вгадайте з ким?

— Не уявляю,— ввічливо сказала Робін.

— З Вайолет Купер! — заявила Аманда.— Ви, мабуть, навіть не...

— Це домовласниця Денніса Кріда,— сказала Робін.

— Саме так! — зраділа Аманда, вирішивши, що Робін оцінила важливість цієї історії.— От скажіть, хіба не дивно, що я тоді бачила Марго у вікні, а тепер, коли минуло стільки років, я працюю з людиною, у якої родичка була знайома з Вай Купер? Але вона на той час уже називалася іншим іменем, бо люди її ненавиділи.

— Оце так збіг,— погодилася Робін, старанно не дивлячись на Страйка.— Що ж, дякую...

— Та це не все! — засміялася Аманда.— Ні, далі ще краще! Двоюрідна бабуся тієї дівчини сказала, що вона писала Кріду й питала, чи це він убив Марго Бамборо.

Аманда зробила паузу, явно чекаючи на відповідь, і Робін, яка вже читала про це в «Демоні з Райського парку», сказала:

— Ого.

— О так! — відповіла Аманда.— І судячи з усього, Вай сказала... на смертному ложі, щоб ви розуміли, тобто вона казала правду, бо хто в таку мить брехатиме? Вай сказала, що отримала від нього листа у відповідь, і він зізнався, що таки вбив Марго.

— Справді? — спитала Робін.— Але я думала, що в листі...

— Ні, це ж з перших вуст від Вайолет,— заявила Аманда, а Страйк знову закотив очі,— а вона сказала, що він точно відповів, саме їй. Він сказав це так, щоб тільки вона зрозуміла, і вона точно зрозуміла, що він мав на увазі. Просто божевілля, правда? Я бачу Марго у вікні, а потім минає стільки років і...

— Неймовірно,— погодилася Робін.— Що ж, дуже вам дякую, що приділили нам увагу, Амандо, це було справді... гм...

Робін знадобилося кілька хвилин і багато нещирих слів подяки Аманді, щоб її здихатися.

— Що скажеш? — спитала Робін у Страйка, коли нарешті змогла покласти слухавку.

Той показав пальцем на небо.

— Що? — Робін звела очі на блакить.

— Якщо придивитися як слід,— сказав Страйк,— то можна побачити, як астероїд проходить через Дім лайна собачого.

50

Протягом наступних кількох днів Страйка поглинули інші справи агенції, не пов’язані з Бамборо. Його перша спроба застати медсестру Дженіс Бітті вдома виявилася безуспішною. Він стукав у двері, але ніхто не відчинив, і з Найтинґейл-Ґрову, непримітної вулиці, що тягнулася вздовж колій Південно-східної залізниці, Страйк пішов ні з чим.

Другу спробу він зробив наступної середи. Був вітряний день, що всякчас загрожував зливою. Страйк підійшов до будинку Дженіс із боку станції «Гізер-Ґрін», простуючи тротуаром, який від колій відділяли поруччя і живопліт. Страйк ішов, курив і думав про Робін, бо вона щойно відхилила його пропозицію піти до Дженіс разом: мала «інші справи», але які саме — не сказала. Страйкові здалося, що Робін відповідала якось сторожко, навіть агресивно — хоча зазвичай неможливість узяти участь у розмові зі свідком викликала в неї тільки розчарування.

Відколи Робін пішла від Метью, спілкування стало простішим і відкритішим; Страйк до цього звик, тож ця відмова плюс тон і відсутність пояснень його зацікавили. Звісно, є речі, про які вона, природно, не захоче йому казати — скажімо, що йде до гінеколога,— але тут би він принаймні чекав, що вона скаже: «Мені призначено в лікаря».

Небо потемнішало, коли Страйк підійшов до будинку Дженіс — значно меншого, ніж оселя Айрін Гіксон. Будинок стояв у ряду блочних будинків. Вікна були запнуті тюлем, вхідні двері — темно-червоного кольору. Страйк почав переходити вулицю і негайно відзначив, що у вітальні горить світло. Зрозумівши, що здобич на місці, він успішно викинув з голови думки про свою партнерку, пришвидшив кроки й рішуче постукав у двері. Чекаючи, він чув крізь вікно звуки телевізора на високій гучності. Страйк уже думав постукати ще раз — раптом Дженіс не почула,— коли двері відчинилися.

На відміну від першої зустрічі, цього разу медсестра (вона була в окулярах у сталевій оправі) була відверто неприємно вражена, побачивши Страйка. З-за її спини долинали голоси двох американок з невидимого телевізора: «То ти любиш стрази?» — «Обожнюю стрази!»

— Даруйте, я шо, проґавила дзвінок?

— Вибачте, що без попередження,— нещиро озвався Страйк,— але я тут опинився поблизу. Зможете приділити мені кілька хвилин уваги?

Дженіс озирнулася через плече. З телевізора почувся манірний чоловічий голос: «Сукня, яка так сподобалася Келлі,— це унікальний подіумний зразок...»

Явно незадоволена, Дженіс обернулася до Страйка.

— Ну гаразд,— сказала вона,— ті’ки в мене неприбрано... а ви, будь ласка, гарненько витріть ноги, бо тут один уже був прийшов без попередження, наніс собачого гівна... І двері зачиніть.

Страйк переступив поріг, а Дженіс зникла у вітальні. Страйк подумав, що вона вимкне телевізор, але ні. Поки він витирав ноги об килимок, чоловічий голос промовив: «Унікальна подіумна сукня може бути недоступна, тож Ренді пошукає...» Повагавшись якусь мить, Страйк вирішив, що Дженіс чекає, що він просто зайде, і зайшов до маленької вітальні.

Дитиною Страйк багато жив з матір’ю у сквотах, тож уявлення про «неприбраність» у нього були не такі, як у Дженіс. Кімната була захаращена, на всіх поверхнях щось розміщувалося, але з ознак власне неприбраності були хіба що газета на кріслі, зім’ятий целофан біля розкритої коробки фініків на столику, та ще фен для волосся, який валявся на підлозі біля дивана — Дженіс саме вимикала його з розетки.

— «...Антонелла обирає максимально подібний варіант, прикрашену стразами сукню за п’ятнадцять тисяч доларів...»

— Перед отим дзеркалом зручно сушити волосся,— мовила Дженіс, розгинаючись. Вона була червона і трохи сердита, ніби Страйк примусив її щось пояснювати.— А ви б, знаєте, краще попередили,— додала вона з виглядом настільки суворим, наскільки могла подужати така усміхнена від природи жінка.— А то як грім з ясного неба.

До Страйка зненацька прийшов болісний спогад про Джоан, яка завжди губилася, якщо приходили гості, а в неї пилосос чи прасувальна дошка на видному місці.

— Вибачте. Як я вже казав, я тут проходив неподалік...

— «Але Келлі, яка міряє сукню номер один, не може викинути з голови сукні своєї мрії...» — голосно промовив оповідач, і Страйк та Дженіс одночасно глянули на телевізор. На екрані молода жінка натягувала на себе вузьке напівпрозоре вбрання, розшите сріблястими стразами.

— «Вберися до весілля»,— пояснила Дженіс, одягнена в ті ж самі джинси й темно-синій светр, що й на першій зустрічі.— Не можу собі відмовити в цьому задоволенні... Будете чай?

— Тільки якщо це для вас не клопіт,— сказав Страйк.