День, що навчив мене жити - Гунель Лоран - Страница 9

Він тричі ковтнув і відставив посудину. Підніс руку й рукавом чорної футболки витер вуста.

Минуло два дні, як він нічого не друкував у блозі. Й відчував у собі душу зголоднілого тигра.

Райян перетнув вітальню, зайшов у спальню й замислено глянув у вікно.

Погляд зверху вниз на анфіладу садочків біля будинків його вулиці й паралельного проспекту рідко коли щось давав.

Єдиною людською істотою в полі зору був той тип Ґарі, який, як і щоранку, переглядав свою пошту, сидячи в садовому кріслі з білого пластику, що стояв у траві. Смертельно нудна картинка. Продавець мафінів знизував плечима при читанні кожного листа. Снодійний засіб вищою мірою.

В інших садках теж нічогісінько. Нічого в найближчих будинках, де він крізь шибки обхідним шляхом міг уловити фрагмент інтимності.

Розгніваний Райян повернувся у вітальню, а тоді різко зупинився, у нього майнула думка. Дурість присутня не тільки у словах чи діях. Її також можна угледіти і в поведінці. Кумедність ситуації може проявитись у повторюваності. Саме так, цей ведмідь Ґарі був урешті-решт кумедним зі своїм ідіотським сумом. За умови, що з цього зробити щось на кшталт серіалу… Якби вдалося зробити так, щоб інтернавти щодня чекали на Ґарі, який знизує плечима, читаючи свою пошту, це могло б безперечно стати кумедним. Райян повернувся у спальню й налаштував камеру на чоловіка. Великий план. На відстані дев’яносто два метри мікропарабола одразу вловила шурхіт конверта при розриванні. Диво технології. При наближенні видно, що Ґарі насупив брови, виймаючи лист. Прочитав його і знизав плечима. Райян розреготався. Ну звісно! Ґарі — це таки персонаж! Справжнісінький! Йому належить вивести його на кін…

Звичайно, в цьому більше ризику, ніж при фільмуванні групи людей у громадському місці. Втім, імовірність того, що інтернавт з Міннеаполіса знає якогось невдаху із Сан-Франциско, близька до нуля. До того ж Райян вжив запобіжних заходів. Його блог розміщено на нелокалізованому сервері. Щоб дістатися до нього, потрібно ідентифікувати й обійти кілька серверів-екранів. Ніхто не завдасть собі стільки клопоту заради такої абищиці.

П’ятнадцятьма хвилинами пізніше Райян натиснув на «Enter» і на блозі з’явилось зображення Ґарі, тимчасом він друкував заголовок «Життя нікчем — епізод 1». Райян був певен: він стане першим у довгому серіалі.

~ 9 ~

— Ти не хотів би просто походити?

Пропозиція Марджі захопила Джонатана зненацька.

— Походити?

— Так, тут скрізь стежки. Людей немає, проте дуже гарно.

Справді, скрізь було дуже гарно, він зі здивуванням по-новому відкривав місця, які минав, сидячи за кермом «Тріумфу». На великій швидкості втрачаєш емоційно те, що дістаєш завдяки відчуттям.

Природа була пишна, рясна й запашна. Одні схили були вкриті яскраво-зеленими кущами, низькорослими деревцями й чагарниками, серед яких де-не-де проглядалися дикі орхідеї. Інші засаджені хвойними з їхньою заспокійливою тінню. При наближенні до океану росли секвої з червоними стовбурами, на яких роки залишили своє різьблення.

Його блукання відтіняло щебетання різноманітних птахів, якось по обіді він побачив навіть кондора, який велично ширяв у високості.

За горами височіли інші гори, легкі спуски виводили на круті схили, які змушували захекатись, і так без кінця-краю. Але подолавши одне узвишшя, можна було насолоджуватися іншим краєвидом, зрідка в щілині провалля виникало море. Пейзаж щомиті змінювався, зачудування Джонатана не минало. Після напруженого підйому та сама панорама мала значно грандіозніший вигляд, ніж коли просто виходиш, зупинивши авто. Чи від гордості за здійснений подвиг? Чи природа зберігала красу для тих, хто за неї заплатив?

Окрім цієї повноти, Джонатан пережив невеликий шок: одного дня під час своїх тривалих блукань він виявив, що його мобільний телефон… поза зоною! Спершу це легке відчуття зв’язку, що розривається, єдності, що порушується, викликало незадоволення і навіть занепокоїло, і настільки, що він, діставшись чергової вершини, виймав мобілку й безнадійно спрямовував її до небес, начебто хотів отримати повідомлення від Усесвіту. Як Мойсей, що піднімав cвій посох. Марно.

Спершу у нього виникало враження ізольованості, відірваності від світу, доки він не збагнув, що ніколи досі не був настільки під’єднаним. Не до засобів масової інформації, які відбирали для нього погані новини з усієї земної кулі, не до імейлів чи повідомлень знайомих, які нагадували про себе в будь-яку пору дня і ночі, кожен з них доводив собі, що він надалі існує в очах інших. Ні, те, що він відчував, було зовсім інакшим, це для нього було цілковито новим: він почувався під’єднаним до самого себе, до свого тіла, своїх почуттів, свого внутрішнього світу, а ще — дивовижно! — під’єднаним до Землі, її рослинного й тваринного світу.

Кожна година блукання роздмухувала в ньому цей вогонь, це досі незнане багатство, яке заснуло настільки давно, що він уже й забув про його існування.

Його ейфорія наростала з кожним днем. Озлобленість і депресія, які на якийсь час заполонювали його, остаточно зникли. Піші прогулянки поступово наповнювали його почуттям вдячності, для нього цілком новим. Вдячності до краси світу, до життя, яке нарешті дарувало йому радість й умиротворення, що про них він досі не підозрював. Він, який мав звичку нервувати з приводу всіх проблем свого існування, тепер відчував бажання подякувати, не знаючи, кому висловити свою вдячність. Послати вдячність Усесвіту на кшталт того, як дехто кидає пляшку в море. Дякую за те, що я живий, що дихаю, бачу, відчуваю, чую. Він більше не зважав на передбачення циганок. У цю мить він був живий, і тільки це було важливим.

У тітоньки Марджі була своя думка з цього приводу, якою вона поділилась якось увечері в саду. Вони сиділи у гарних ротангових кріслах з м’якими подушками. Вона, як завжди, приготувала чай у заварнику, в який додала ложечку меду й… краплину горілки.

— Природа повертає нам те, що відібрало суспільство.

— Що саме?

— Умиротворення.

— Ее… можеш докладніше, будь ласка?

— Ми — цілісні істоти, і природа дає нам можливість вповні це відчути, тоді як суспільство створює в нас нестачу. Йому вдається змусити нас повірити й відчути, що нам чогось бракує, щоб бути щасливими. Воно забороняє нам задовольнятися тим, що ми маємо, тим, чим ми є. Воно невпинно змушує нас вірити, що ми недокомплектовані.

Її слова якось особливо відлунювали в ньому. Стан повноти, про який вона говорила, добре відповідав тому, що він дійсно відчував серед природи. Стан, такий далекий від того, зрештою безбарвного оманливого смаку, який залишився після першого тижня, розтраченого на різноманітні задоволення, як він пояснив Марджі.

— Та це щось інше! — вигукнула вона з лукавою усмішкою на вустах. — Того тижня ти віддався гріхові!

— З твого боку трохи нахабно докоряти мені за це, тримаючи пляшку горілки на столі. Та мавши трьох чоловіків.

Вона розсміялася.

— Любий племіннику, я ніколи не казала, що гріх це щось погане!

— Щось я тебе не розумію, тобто…

— Якби ти знав арамейську, ти зрозумів би…

— Так, я трохи тупуватий: в ліцеї вивчав тільки французьку й іспанську.

Вона усміхнулася й знову налила чаю в чашки.

— Наші церковники справді довгенько намагалися зробити так, щоб ми почувалися винними, начебто грішити завжди означало припуститися жахливої моральної помилки… І все це через просту помилку в перекладі…

— Помилку в перекладі?

— Так, оригінальне слово, яке вжив Ісус і яке переклали як «гріх», звучить khtahayn. Воно радше означає «помилка» в тому сенсі, що те, що роблять, не відповідає меті. Так само, коли Ісус говорив про те, що є злом, він вжив слово «bisha», яке радше означає «невідповідний». Одне слово, грішити — насправді означає не «творити зло», а радше «помилитися й відійти від мети».

— Від мети? Якої мети?

— О… в тому-то й річ… — сказала вона, наливаючи чаю в чашки. — Християни, юдеї й мусульмани, безсумнівно, скажуть «Знайти Бога», буддисти — «Знайти пробудження», індуїсти — «Досягнути визволення», інші — «Знайти щастя»… Але, по суті, це, безумовно, майже те саме. Як написано в індійських «Ведах»: «Істина єдина, мудрі дають їй багато імен».