День, що навчив мене жити - Гунель Лоран - Страница 8

Він підійшов до будинку. Гравій на доріжці скрипів під його ногами. Внизу, якусь сотню метрів далі, виднівся океан глибокого ультрамаринового кольору, який проглядав крізь гілля високих столітніх сосен, скручених вітрами багатьох зим. Він здавався сплячим.

Тітонька Марджі вийшла на веранду з тією самою усмішкою, яку демонструвала тридцять років тому, вперше його побачивши, ті самі сяючі радістю, жвавістю і навіть певною часткою пустотливості очі, що рідко трапляється в осіб такого віку.

Вона прожила дивне життя. Відомо, що вона мала троє чоловіків і принаймні стільки ж професій: як археолог вона спеціалізувалася на вивченні черепів перших жителів планети, віддавши перевагу людям замість каміння, і так працювала більше двадцяти років. Потім одного дня заявила, що живі цікавіші за мертвих, і пішла вчитися, цього разу вибравши біологію. Пропрацювавши кілька років у лабораторії, створила власну фундацію, Джонатан так і не добрав, якого напрямку. Йшлося про наукові дослідження територій, що їх наука зазвичай оминає.

Десяток років тому вийшла на пенсію, але залишилася почесним президентом фундації. Він підозрював, що вона так і не перегорнула сторінку і далі зберігала контакти з науковцями.

— Твоя кімната готова, — сказала Марджі. — Можеш бути тут, скільки тобі заманеться.

Вони обнялися.

— Я давно нічого від тебе не мала, — сказала вона. — З цього зробила висновок, що в тебе ніяких проблем.

— Марджі!

Вона засміялася. Вона не помилялася, в глибині душі Джонатан відчував провину: він справді рідко її провідував, якщо не потребував допомоги, незважаючи на те, що щиро її любив. Наші життя з їх стрімким плином інколи змушують нехтувати тими, хто нам дорогий.

— Знаєш, — сказав він, — я отримав твого листа минулого місяця. Хотів відписати, але не мав часу.

— Рада тебе бачити, добре зробив, що взяв відпустку. Якщо нічого не бачити довкола себе, окрім роботи, так і телепнем стати не довго.

Він зайшов у відведену йому кімнату, гарну кімнату на другому поверсі будинку: білі стіни, меблі, що відзначаються старомодним шармом, пофарбовані в пастельні тони, трішки затхла атмосфера. Практично скрізь картини, гравюри й старі фото Індії, Єгипту чи Середньовіччя: всі місця, де вона вела археологічні розкопки. На столику в узголів’ї лежала книжка Карла Ясперса. Джонатан підійшов до вікна й розчинив його. Легеньке порипування дерева у петлях. Запашне повітря саду проникло в кімнату й затопило її. Пейзаж був дивовижним. За пишним садом блакить океану простягалась у нескінченність. Джонатан вихилився з вікна й на повні груди вдихав лазур.

Гамір та забруднене повітря міста здавалися далекими, дуже далекими, як і зумовлені його роботою стреси.

Наступного дня він був змушений з прикрістю констатувати нову поломку своєї машини. І одразу ж відчув досаду, мало не гнів: чи ж невдачі переслідуватимуть його навіть тут? Чи ж йому доведеться боротися проти всього до самого скону? Чи така справді його доля?

— Чи років через двадцять ти все ще про це думатимеш? — лукаво запитала Марджі, помітивши його розгубленість.

— Про що?

— Про цю поломку.

— Ну… звісно, що ні. Або що?

— Тоді негайно про неї забудь, — хитрувато порадила вона.

Він ошелешено глянув на неї.

Вона здавалась зовсім тендітною порівняно з гарною стелою, що стояла в кутку саду. По суті, це копія тієї, яку вона знайшла в Аравії на початку своєї кар’єри. Пречудово вирізьблена, вона була вкрита арамейськими письменами.

— Тільки не кажи, що купа брухту здатна керувати твоїм настроєм, — попередила вона.

— Це зумовлено тим, що мені доведеться дзвонити майстру, казати, що його ремонт протримався недовго, доведеться злитися, дискутувати, можливо, погрожувати… Мене дістала необхідність за все боротися.

Марджі розсміялася.

— Не бачу в цьому нічого кумедного.

— Навпаки, мій бідолашний друже!

— Що саме?

— Ти нагадуєш мого першого чоловіка! Він також сприймав життя як постійну боротьбу, щохвилинне протистояння. І шаленів через те, що я весь час мала гарний настрій. Вважав, що мені щастить, що мене оберігає доля, тоді як йому щоденно доводиться вести боротьбу проти цеглин, що падають йому на голову. І лише під кінець життя збагнув, що більшість неприємностей були наслідком його сприйняття життя, аж ніяк не причиною…

Вона повернулась і пішла в дім, приголомшений Джонатан залишився наодинці з її словами, які видавались не зовсім раціональними.

— Тимчасом, — гукнула вона з кухні, — бери мій старий драндулет, йому буде приємно проїхатись трохи далі. Я використовую його раз на тиждень, їдучи по покупки, він, напевно, страшенно нудиться.

— Твоя страховка це дозволяє?

— Розслабся.

Двері гаража розчинилися зі страшенним скреготом, випустивши легкий запах затхлості. Старий кабріолет «Тріумф» був випущений десь у 1970-х. Темно-червоний з чорним, трішки збляклим капотом.

Він чмихнув і рушив без особливих труднощів з глухуватим гудінням. Джонатан відкинув капюшон і надів сонячні окуляри.

Невдовзі він перетинав вузенькі безлюдні шляхи довкола Біґ-Сур серед зелених гір, порізаний рельєф яких губився в морі. Повітря на узбережжі було запашним, а сонце здавалося вічним. Йому вдалося вирватися зі свого сповненого стресів повсякдення і несподівано відчути бажання насолоджуватися кожною миттю свого часу. Якщо справді написано, що він помре молодим, йому слід вповні використати кожну мить, а не терпіти повсякдення, нарікаючи на долю. І якщо життя полягає тільки у тому, щоб користатися задоволеннями, які воно може дарувати, він цілком певно вибрав гарне місце, щоб насолодитися смаками цього світу. Тож віддав собі один-єдиний наказ: насолоджуватися кожною секундою, не згадуючи про смерть.

За тиждень він ознайомився з більшістю невеличких симпатичних ресторанчиків узбережжя, пірнав у прохолодну воду забутих невеличких бухточок, дрімав на піску, споглядаючи зорі, куштував разом із Марджі випічку, таємницю якої вона ревно приховувала, ходив берегом, дослухаючись до чаїних криків, танцював на терасі нічного клубу просто неба, всотував насолоду флірту без майбуття і щовечора спостерігав захід сонця зі склянкою шардоне в руці.

Він, звісно, залишався на зв’язку. Імейли і читання новин на сайтах преси онлайн були настільки частиною способу його життя, що він не міг без цього обійтися. Тож дозволяв собі відповідати на окремі запитання клієнтів, інших відсилав до асистентки. І день за днем був у курсі усіх подій сьогодення.

Відпочинок наче ліричний відступ, відкритий лагідному безтурботному існуванню, йшов йому на користь, і він нестримно поринув у байдикування.

Втім, після певного періоду такого легкого життя у глибині душі виникло невиразне відчуття його беззмістовності. Неробство, звісно, було приємним, втім, не зовсім задовільним і не приносило радості. На зміну одним приходили інші задоволення, та їхня інтенсивність поступово спадала, підштовхуючи його до пошуку нових насолод. Він почав розуміти, чому солодке життя деяких багатих дітей так легко вирулювало на вживання важких наркотиків. Виникла й інша проблема — час. Час щодень пришвидшувався. І хоча його дні були малоактивними, вони, здавалося, минали, як одна мить. Він починав відчувати, що його перебування тут, як і решта життя, мине дуже швидко.

Йому хотілося знайти засіб затримати час. Коли він був хлоп’ям, день після обіду видавався довгим, дуже довгим. Але в дорослому віці життя мчало дуже шпарко: кожен рік здавався коротшим за попередній. Між іншим, друг-фізик пояснив йому: з точки зору сприйняття, у віці шістнадцяти років ми досягаємо половини життя.

~ 8 ~

Нічогісінько, щоб заморити черв’ячка. Одні банальності, зовсім нецікаві.

Кришечка алюмінієвої бляшанки гучно розірвалась і сухо тріснула, коли Райян її відірвав. Кока-кола полилась у склянку, наповнюючи її піною, що шумувала й піднімалась. Райян, не чекаючи, доки та спаде, підніс склянку до вуст. Знайомий запах. Маленькі бульбашки розривалися, розсипаючи мініатюрні крапелинки, які поколювали слизову.