День, що навчив мене жити - Гунель Лоран - Страница 28

— Я мушу йти.

Підвелася, поклала мобільний телефон у сумочку, яку повісила на плече, і зникла в потоці нечисленних перехожих, що йшли на роботу.

Розгублений Джонатан блукав поглядом по натовпу незнайомих людей, які неспішним кроком прямували до своїх щоденних завдань.

Він несподівано відчув себе спорожнілим, позбавленим енергії та думок. Позбавленим надії. В голові звучала бездушна гра саксофона. Постійний потік перехожих пропливав перед його очима, не привертаючи уваги, наче вода, яка тече листям, але нездатна його намочити.

Минуло чимало часу, Джонатан вийшов зі свого заціпеніння тільки тоді, як офіціантка поклала на стіл рахунок.

Машинально вийняв гаманець і розплатився.

Потім узяв телефон, набрав номер і чекав, слухаючи дзвінки, що накладалися на звуки саксофона.

— Майкле, це я, Джонатан.

Передихнув, перш ніж продовжити.

— Я поміркував. І врешті-решт приймаю твою пропозицію. Попередь адвоката, нехай підготує папери, чим швидше, тим краще.

~ 27 ~

«Остін Фішер блискуче виграв місце у півфіналі, здобувши перемогу в матчі з австралійцем Ґеєм Гаріссоном. Здається, його рана залишилася всього-на-всього неприємним спогадом, хоча плече все ще перев’язане. Нагадаю вам рахунок: 6-4, 7-5, 6-4. Публіка здавалася трохи розчарованою, це публіка, чиє серце зумів завоювати симпатичний австралієць, і…»

Задоволений Майкл вимкнув телевізор. Друга гарна причина відкоркувати шампанське! Рішення Джонатана його окрилило. Після викупу його акцій він володітиме двома третинами агентства, які одразу ж продасть наступнику за запропоновану ним кругленьку суму. Справу зроблено. Перед ним відпустка, приємний час, неробство на сонці, гарні дівчата…

Це навело його на думку. Він взяв телефон.

— Саманта? Це Майкл. Хочу бачити тебе сьогодні ввечері.

— Навіщо? Я зайнята.

— Щоб святкувати! Чим ти зайнята?

Мовчання.

— Вгадай.

— Це не проблема: анулюй!

— Я дотримуюся слова, це питання репутації. У мене вимоглива клієнтура.

Майкл зареготав.

— Плачу вдвічі більше.

Джонатан голився, дивлячись у відчинене вікно ванної кімнати. Чути, як у садочку навпроти бавилися діти Ґарі. Трохи згодом вийшов їхній батько:

— І що це ви собі надумали? — загорлав він.

— Тату… ми не робимо ніяких дурниць, просто граємося! Поглянь, що ми тут…

— Ще чого? Думаєте, у мене є час на таку дурню? Ану будьте мені тихішими! Я не хочу чути вашого рейваху, ясно?

Діти кивнули, відчувши батьків гнів. Ґарі зник, не звертаючи уваги на їхню розгубленість. Смерть матері була й так для них тяжким ударом. А з таким ставленням до них батька годі сподіватись бодай на дрібку ніжності…

Він подумав про Клое, потім про Анжелу.

Майкл мав рацію від самого початку. Співпраця була непристойною. Він давно мав би перегорнути сторінку, взятись за іншу справу. Це допомогло б забути Анжелу і дало б змогу побудувати щось інше.

Він це знав: жалкувати з приводу зробленого вибору марно. Так влаштовано життя, воно позначене помилками, ці помилки мають, либонь, право на існування, і, хай там як, щось нам та дають. Прийняти. Філософія Марджі нарешті спрацювала… Приймати — це мистецтво жити.

Звісно, шкода покидати роботу якраз тоді, як у його очах вона набула сенсу, але й тут він знову хотів зберегти довіру. Життя надто коротке, щоб нарікати з приводу наших розчарувань, він знав це краще за інших. Існування — це постійний рух. Все щомиті змінюється, опір цим змінам може призвести тільки до нещастя. Можливістю рухатися вперед, оновлюватися з новою силою і, зрештою, належно оцінити те, що дається, ми завдячуємо довірі до життя. Він ще не знав, що робитиме опісля, але мав трохи часу перед собою. Оформлення паперів тягнутиметься кілька тижнів, тож вирішив продовжувати свою місію до останнього дня, зберігаючи якомога довше порив, яким він живився певний час, і виконуючи свою роботу так, як тепер вважав за потрібне.

Він зайшов до Ґарі й купив два мафіни, потім сів на терасі кав’ярні й посмакував ними з великою чашкою чаю.

На закріпленому на стіні екрані, який він бачив бічним зором, психолог пояснював, що інколи люди страждають від браку емоційних проявів своїх далеких предків, яких вони, втім, ніколи не знали. Трапляється, що дитина, якій дуже бракує ніжності і яка не відчуває, що її люблять, позбувається власних емоцій у своєрідному несвідомому захисті. Джонатан не міг не думати про Ґарі. Ставши дорослим, продовжувала психолог, така людина сама може стати дуже холодною до власних дітей, і таким чином її страждання може відгукнутись у багатьох поколіннях…

— Мені остобісіли ці дурниці! — сказав клієнт за стійкою бару. — Немає іншого каналу чи що?

Бармен натиснув на кнопку, і на екрані з’явилося рішуче обличчя Остіна Фішера. Джонатан усміхнувся, уздрівши свого колишнього ідола, який нагадав про минулі змагання із Майклом. Йому ніколи не стати таким гарним комерсантом, як він, тепер це відомо напевно. Окей, адже тепер він знає, що це не його місія.

Кількома хвилинами пізніше він угледів на терасі старенького чоловіка, який мав украй пригнічений вигляд. Якийсь час дивився на нього, потім непомітно підкликав офіціантку.

~ 28 ~

Реймонд поклав камеру на стілець, потім потихеньку порухав, щоб розслабити, плечем, на якому її тримав. Він щойно зафільмував прихід у роздягальню Остіна Фішера, якраз перед однією четвертою фіналу. От чортяка, цей Фішер. Навіть травмований, він продовжував вигравати, хоча ширилася чутка, що страждає, наче той звір. До того ж за такої спеки…

Оператори товклися у погано освітленій і мало провітрюваній кімнаті, по якій в усіх напрямках перепліталися кабелі.

Реймонд відкрив бляшанку пива, витер лоб рукавом і одним духом наполовину її спорожнив.

Помітивши, що йде Воррен, відвів погляд. Жодного бажання вітатися з таким неприємним типом. Ще й невдячним, на додачу.

— Зачекайте секундочку!

Молода, широко усміхнена жіночка, яку він не знав, гукнула до Воррена, коли той збирався зайти в роздягальню. Новенька, вочевидь.

Тренер обернувся.

— Клара Спенсер із CNN, — дуже життєрадісно відрекомендувалась вона. — Я проголошую себе головою фан-клубу Остіна!

Воррен без жодного слова холодно дивився на неї.

— І неодмінно хочу взяти в Остіна однохвилинне інтерв’ю, щоб дізнатись про його настрій перед матчем. Одну лише хвилинку.

Воррен наче льодом її обсипав.

— Про це не може бути й мови.

— Але…

— Особливо перед матчем, — додав він, ідучи.

— Окей, тоді я підійду одразу після гри і…

— Побачимо пізніше.

І зник у роздягальні.

Реймонд не міг отямитися. Як тренер може так ставитися до журналістки, яка до того ж записала себе у фани його гравця? Годі й повірити. Тим більше, що зазвичай журналісти не дуже церемонилися з Остіном. І коли нарешті бодай одна хотіла зробити щось приємне… Це ненормально. Не моя це справа, але наразі він Остіну не допомагає. Цілком певно.

Майкл поклав на стіл звіт бухгалтерії з попередніми рахунками за минулий місяць. І незадоволено відкинувся у кріслі.

Крізь прочинене вікно долинав шум транспорту, що потоком рухався по проспекту, гуркіт моторів, клаксонів, гальмування та біп-біп, що вмикався на переході для орієнтації сліпих.

Засліплений світлом, що відбивалось від вікон протилежної будівлі, він підвівся, щоб опустити жалюзі, але стару металеву ручку заїло й вона ніяк не піддавалася. Він рознервувався й, плюхнувшись у крісло, зітхнув.

Показувати такий звіт покупцеві в жодному разі не можна. Надто ризиковано, доки контракт не укладено остаточно.

Тож слід відсунути його підписання на два місяці й подати триместрові розрахунки. За умови швидкого зростання. І чималого. Він зняв телефон.

— Джонатане, це я.

— Привіт, Майкле, як справи?