Завжди поруч - Гранд Михаил - Страница 48

Флоріан відійшов і почав вивчати дисплей обладнання. Згодом він намагався згадати, як усе відбулося, але тоді він виявився занадто зайнятим. Зате Ісаак запам'ятав цю мить до кінця свого життя.

Вінсент посміхався і дивився в об'єктив, як раптом схил під його ногами поповз донизу. Чоловік втратив рівновагу, його нахилило вперед, він спробував витягнути перед собою руки. Але не було ані гілочки, ані виступу скелі, за який можна було б ухопитися. Усе відбулося занадто швидко. І зненацька.

Юнак натиснув на кнопку, сфокусувавшись, як йому здалося, на вдалому кадрі. Засяяв спалах. Як раптом зображення на дисплеї змінилося. Батько широко розплющив очі, він немов поринув десь усередину себе, дивуючись, що відбувається. Його погляд, минаючи сина, упав униз, а після цього різко піднявся до неба, яке вже наїжачилося голками перших зірок. А потім разом із шаром землі він зник внизу, не вимовивши ані звуку.

На якусь мить Флоріану здалося, що невидима ріка внизу замовкла, як і водоспад, що бив з тріщини в скелі бурхливим потоком. Але вже за мить ці звуки оглушили його, як і крик Ісаака. Він підскочив до обриву, але батька не було видно – чоловік наче розчинився в безодні туману, що огортав ріку.

Флоріан розгублено подивився на інструктора, доторкнувся до кишені, у якій затих Вірджил, та притиснув іграшкового ведмедя до себе. Ісаак уже стояв біля нього, на самому краєчку обриву, і вдивлявся вниз.

– Вінсенте! – покликав чоловік. – Вінсенте, ви мене чуєте?

– Тату! Тату!

Відповіді не пролунало. Втім, не пролунало взагалі нічого, навіть звуку свистка.

До води було не менше п'яти метрів. Але, імовірно, більше, адже імла над рікою не давала змоги оцінити справжню висоту.

У руках Ісаака опинилася мотузка червоного кольору. Він скинув донизу один з кінців, на якому висіла петля. За неї можна було вхопитися рукою або ногою.

– Хапайтеся за мотузку! Ми вас витягнемо!

– Тату!

Однак усе було марно. Мотузка просто висіла в його руках мертвою змією, і ніхто там, унизу, не збирався за неї хапатися.

– Тату, ти де?! Тату! – у розпачі закричав хлопець. – Скажіть, що трапилося з батьком?!

Але Ісаак не міг відповісти – адже він і сам гадки не мав. Він стиснув мотузку міцніше, намагаючись угамувати тремтіння в руках та зосередитися. Щось вигадати. Адже головне – безпека клієнтів, усе заради цього!

Після ще кількох спроб пошуків Ісаак прив'язав інший кінець мотузки до найближчого дерева – на щастя, вона була досить довгою, витягнув мобільний телефон і почав викликати рятувальників…

Флоріан залишався на місці, його ноги наче пустили коріння й приросли до цієї гори. Він пильно вдивлявся у туман, але той і не думав розсіюватися. Ріка, як і раніше, потужно шуміла, але тепер цей гуркіт звучав похоронним дзвоном у голові юнака. Невже десь там, на сирій землі або в крижаній воді, лежало тіло його батька?

«Його життя не могло так безглуздо обірватися!» – переконував себе він.

Скільки вершин підкорив Вінсент, навіть вищих за цю! На життєвому шляху на нього чекала безліч підйомів, поворотів і падінь. Пасток і небезпек. Але зірвався він саме тут, на Зоряному плато, коли пригода, здавалося, уже лишилася позаду.

– Рятувальники прибудуть за двадцять хвилин, – повідомив Ісаак. – Вони мають вертоліт та все необхідне обладнання. Ми знайдемо твого батька, юначе!

Але Флоріан мовчки ковтав сльози. Він безпорадно стискав у руці Вірджила, свого друга, і відчував себе хлопчиськом, який став очевидцем трагедії: коти розірвали пташку, а він не в змозі чимось зарадити – очі її вже застигли, кров на пір'ї запеклася, серце не б'ється.

Його обличчя лагідно, немов співчуваючи горю, обдув вітерець – якому, втім, однаково, чиє овівати чоло. На щоках хлопця виднілися напіввисохлі доріжки від сліз. У роті пересохло. Кожен вдих різав горло, легені горіли. У світі завжди не вистачає повітря, і тієї миті Флоріан відчув це напрочуд гостро.

Строфа (15)

Минула доба. Але Вінсента не знайшли.

Увесь цей час Флоріан залишався на місці й разом з Ісааком і пошуковою групою прочісував ліс, ріку, гори…

Без упину тремтячи від нервового потрясіння й холоду, юнак намагався не втратити самовладання – боявся збожеволіти. Думки в голові металися, як зграя стривожених птахів, що загубилися в сутінках, саме коли йому було конче необхідно зберігати ясну свідомість. Вітер підсилювався, пронизуючи його під курткою, ніби її і не було. Порохнява першого снігу різала шкіру, як бите скло. Він прислухався до кожного шурхоту, будь-якого звуку, сподіваючись почути голос батька. Або, може, свисток. Але все марно. У відповідь на заклики долинало лише шелестіння дерев та хлюпіт ріки.

Мобільний телефон Вінсента був поза зоною досяжності – мабуть, набрав води або тріснув при ударі та вийшов з ладу. Жодних слідів загубленого чоловіка не знайшли, не допомогли навіть пошукові собаки-рятувальники. Він ніби розчинився в повітрі. Або, згідно з найгіршими припущеннями, у річці: не зміг вибратися й потонув.

Натомість телефон Флоріана розривався – щопівгодини дзвонили Ізабелла і Йосип. Вони безпорадно плакали в слухавку, по голосу було чутно, що сім'я втратила будь-яку надію. Аврора хотіла приїхати до юнака, підтримати його і якось допомогти. Але він не бажав, щоб кохана бачила його в такому стані. Валентин був шокований тим, що трапилося, він забув про книги і про презентацію, але Флоріан нагадав йому, щоб той був готовий у вівторок вранці.

– Я приїду, – сказав хлопець, – і ми все зробимо так, як запланували. А потім я повернуся до Зоряного плато, якщо батька не знайдуть.

Увечері в понеділок Флоріан сів у поїзд. Поки той ще стояв на пероні, хлопець взяв камеру і став розглядати останнє фото, зроблене за мить до того, як батько зірвався з обриву. Зображення було настільки чітким, що юнак зміг роздивитися переляк та здивування на його обличчі. Він здригнувся, натиснув на кнопку «Видалити», і поїзд саме зрушив з місця.

Позаду нього здіймалися гори. Вони були подібні лиховісній стіні з землі й каменю, в ущелинах якої зникають люди. Піки стирчали вгору, з вікна вагона ледь можна було побачити, де вони закінчуються. Десь над ними втомлено світив місяць.

Удома на юнака чекала презентація книги, точніше, двох книг, і згорьовані мати з братом, хоча поки ніхто не повідомив їм офіційно, що Вінсента немає в живих. Якби не домовленість з Валентином представити публіці їхні твори разом, Флоріан би й далі залишався тут, у горах, доки батька не знайшли б – живим або мертвим. Але це була його ідея, його задум. І тато, він гадав, був би радий, що його син доводить розпочату справу до кінця. Він і сам завжди так вчиняв…

Флоріан повернувся додому о другій годині ночі. Йосип уже спав. Матір зустріла його на порозі, на її обличчі блищали доріжки від сліз. Він оглянув оселю. Кивнув убік шафи, дверей, абажура під стелею, немов підраховував меблі. І нерішуче затримав погляд на матері. Ізабелла знову розридалася.

– Мамо… – насилу вимовив він, зусиллям волі проковтнувши клубок у горлі. – Тата знайдуть.

Вона знизала плечима. Обличчя її скривилося, а схлипи стали голоснішими за шум ріки, яка привласнила її чоловіка.

«Головне – ніколи не намагатися боротися з болем, – якось сказав їй батько. – Так з нами розмовляє душа, вона прагне про щось повідомити нас. Тож не жени біль, просто уважно вислухай його».

Жінка обійняла сина, ридаючи. Їй хотілося вити з люті та горя. Зараз вона не могла слухати, що тлумачить їй біль, тому що той просто кричав.

Життя часом таке несправедливе! Ізабелла знала це ще зі шкільних часів, коли над нею знущалися однокласники через родиму пляму на руці. Але ця несправедливість вражає її й досі. Начебто уже й немає, але, як і раніше, дивує, поцілюючи в саме серце.

Флоріан притягнув матір до себе, сліз уже не залишилося – усі вони були виплакані ще там, в Зоряному плато.

– Нема сенсу мучити себе, – сказав він. – Ми не знаємо точно…