Завжди поруч - Гранд Михаил - Страница 47

Над водою стелився сірий мрячний серпанок. День виявився прохолодним. Мінлива хмарність не дозволяла сонцю прогріти землю, а вітер, як і раніше, завивав у кронах дерев.

Флоріан залишив батька біля величезного каменя, а сам повернувся до імпровізованого табору розводити багаття. Вінсент підійшов до самого краю валуна й мовчки, опустивши голову долу, спостерігав за водою. Його погляд був спрямований у самі глибини озера, немов у пошуках чогось…

Флоріан гукнув батька, наполігши, щоб той відійшов від краю, але це виявилося зайвим. Вінсент уже й сам зметикував хиткість свого становища. Він влаштувався зручніше, сівши на камені та охопивши коліна руками. Чоловік усе не залишав марних спроб віднайти у своїй пам'яті момент, коли він уперше зустрівся з Ізабеллою – коханою дружиною, що подарувала йому двох синів.

Трохи попоївши, мандрівники вирушили далі. До кінцевої мети залишалося зовсім трохи, та й погода поки що сприяла. Вони йшли мовчки, кожен занурений у власні думки. Кожен про щось думав і щось згадував.

Раптом Флоріан відчув щось дивне – начебто якась невідома сила прагне його зупинити. Він не розумів, що це за сила, не міг її побачити, але відчував зростаючий опір усередині. І немов якийсь шепіт у холодному повітрі. Йому здалося, що це страх, здатний зав’язати людину в тугий вузол, лиховісне передчуття, ніби якесь прадавнє єство всередині нього знало, що попереду, і намагалося цьому перешкодити. Напевно, щось таке відчувають діти, коли здогадуються про майбутнє розлучення батьків ще до того, як їм про це офіційно повідомлять – крижане, лиховісне відчуття кінця.

Але всі погані думки, що ворушилися в голові, відразу зникли, щойно в полі зору з’явилася гірська вершина.

Вона лякала й разом з тим полонила втомлених мандрівників – схожа на чиєсь обличчя, розмите й нечітке, але величне і грізне. Одного погляду на неї виявилося досить, щоб Флоріан відчув справжнє збудження. Йому здалося, що всі життєві шляхи сходяться в одній точці на вершині цієї гори, де квінтесенція страхів і радощів, з якими не в змозі порівнятися всі його колишні переживання. Якщо в житті й існувала якась мета, то вона, напевно, якраз лежала перед ними.

– Ось і вона, – урочисто вимовив Ісаак. – Вершина, дві тисячі двісті метрів над рівнем моря.

– Майже біля мети… – прошепотів Флоріан, задивившись вгору.

– Залишилося кілька кроків, ходімо швидше! – вигукнув Вінсент.

І вони пішли.

З вершини донизу гув пронизливий вітер. Снігу ще не було, але його передвістя чітко відчувалося в повітрі. Чоловіки підіймалися вгору, дотримуючись порад інструктора. Першим ішов Ісаак, вбиваючи в землю страхувальні гаки. Кожен альпініст повинен знати, як їх використовувати. У скельній породі або крижаній кірці за їхньою допомогою можна робити своєрідні щаблі, якими значно легше підійматися нагору. Досвідчені альпіністи можуть за самим лише звуком визначити, наскільки якісно сидить гак: надійно вбитий і зафіксований елемент ніколи не деренчить, а при вбиванні лунає звук у високій тональності.

Нарешті батько з сином досягли мети, заради якої вони приїхали на Зоряне плато. Вони зійшли на вершину і змогли доторкнутися до зірок.

Флоріан посміхався, вдихаючи свіже холодне повітря. Він витяг з кишені Вірджила, щоб і ведмежа змогло помилуватися вражаючим видом, що відкрився з вершини.

Тіні дерев гачкуватими пальцями чіплялися за їхній одяг. Перед очима майоріли сніжинки, прозорі й крихкі. Вони нарешті спускалися донизу, в долину, посеред якої розкинулося селище Зоряне плато. З височини воно здавалося малюсінькою поштовою маркою в оточенні безкрайніх лісів і гір. З півдня до нього наближалася довга в’юнка «три крапка» – димний подих поїзда.

Чоловіки втомилися і зголодніли, втім, були неймовірно задоволені пригодою, що випала на їхню долю. Вони жваво обговорювали враження від підйому. Їм зовсім не хотілося повертатися до готелю. Батько з сином підкорили б цю вершину ще раз, а потім ще! Але втома в ногах свідчила, що на сьогодні досить.

Флоріан озирнувся навколо. Світ блищав осіннім золотом, але ще кілька тижнів – і листя остаточно пожухне та опаде, віщуючи швидку зиму…

Однак поки погода стояла напрочуд гарна, і кожен з останніх днів хотілося витратити з користю. Він милувався дикою природою навколо. Така краса не може тривати вічно. Тому слід насолоджуватися нею, доки це можливо.

Здалеку долинув собачий гавкіт. А може, вовчий. Але в лісі звук поширюється дещо іншим чином, ніж на відкритій місцевості. Те, що далеко, може виявитися зовсім близько.

– Про всяк випадок я маю шумову гранату, – сказав Ісаак, дістаючи з кишені предмет циліндричної форми. – І сигнальні ракети. Ми робимо все для безпеки клієнтів.

– А в нас з татом є свистки, – додав Флоріан, і чоловіки засміялися.

Ще кілька кроків – і вони вийшли на стежку, яка вилася уздовж схилу гори. Ліс змінився на галявину. Перед ними простяглося перелісся з сірих каменів та плям першого снігу. Сосни вдалині здавалися низкою рудих щіток. Мандрівники з кожною хвилиною сповільнювалися, втомившись після підйому й намагаючись берегти сили. Незабаром чоловіки минули ще одну лісосмугу, обігнули гігантський гранітний валун і опинилися поблизу гуркітливого водоспаду.

Раптом Флоріану здалося, наче все навколо огорнуте ніжним ароматом свіжої малини. Але це неможливо – адже надворі стояла осінь, і вони перебували в горах.

– Ти не відчуваєш ягідного аромату? – про всяк випадок запитав він у батька. – Малини, якщо точніше.

– Ні. – Вінсент втягнув повітря носом. – Ні, синку. Лише свіже повітря.

– І я не відчуваю, – сказав Ісаак. – До речі, корінням цієї рослини можна харчуватися. – Він указав на якусь рослину під ногами. – Хоча навіть я їстівний, але це називається канібалізмом і не вітається в цивілізованих суспільствах.

– Ви занадто цінні – ще маєте нас вивести звідси, – посміхнувся Флоріан. – Незабаром сутінки. Давайте зробимо привал і покінчимо з тією провізією, що ще лишилася, – запропонував він.

Ніхто не заперечував.

До водоспаду було не менше ста метрів, але його було чутно й тут – наче десь поблизу працювало кілька бетономішалок із гравієм. Із тріщини в скелі била вода, яка бурхливим потоком летіла донизу, долаючи висоту чотириповерхового будинку. У цьому місці брала початок гірська ріка, води якої стрімко бігли донизу, у поселення Зоряне плато, а звідти – ще далі…

Від течії чоловіків відокремлював крутий обрив, який здіймався над водою. Вінсент час від часу підходив туди і намагався розгледіти ріку, але вона була надійно прихована ковдрою туману й бризів. Лише звук бурхливого потоку свідчив про її наявність.

– Флоріане, фотокамера у твоєму рюкзаку? – запитав він сина.

– Ні, мабуть, у твоєму.

– Можеш мене тут сфотографувати? І щоб водоспад неодмінно потрапив у кадр. Гаразд?

– Звісно, зараз.

Хлопець витягнув з батьківського рюкзака розкриту упаковку ковбасок, термо-светр, який кожен з них прихопив з собою на випадок різкого похолодання. Мішечок зі шматочками кварцу, які батько назбирав біля кам'янистого схилу дорогою на вершину. І нарешті, на дні знайшов фотокамеру.

– І мені зробиш знімок? – попросив Ісаак. Він знову розводив багаття. – На пам'ять. А то скільки років ходжу в ці гори, так і не сфотографувався тут жодного разу.

– Добре. А потім ви нас із татом разом знімете, – відповів Флоріан.

– Домовилися. Агов, подай-но мені ковбаски!

– Ось, тримайте…

Юнак простягнув інструктору упаковку й заходився налаштовувати фотокамеру. Тим часом над ними пролетів пасажирський літак, за яким тягнувся білий конденсаційний шлейф. Сонце сховалося за горою, а незабаром зовсім сяде за обрій. І тоді небо на заході полум'янітиме червоно-жовтогарячим, наче там назріває кінець світу.

– Дещо правіше відійди, – скомандував Вінсент. – Так, добре. І спалах увімкни, синку.