Остання крапля - Цикіна Галина - Страница 35

— Але, — Софія розвела руками, — я не така жорстока, як ти думаєш.

Дівчина жбурнула щось невелике на дно яру. Ці два предмети приземлилися в кількох метрах від Тетяни. Жінка нахилилася і спробувала розгледіти, що там лежало в снігу.

Сірники?

— Я тепер уже нічого не розумію! — закричала Таня.

— Усе просто. Там три сірники, а ще невеличкий флакончик із гасом, щоб заправляти запальнички. Ти можеш використати їх.

— Для чого? Щоб зігрітися, цього мало!

— Щоб очиститися!

Танині очі із жахом розширилися. Ось він, звір, кинувся на неї і вчепився в горло, а вона й далі безпорадна.

— Ти повинна бути вдячною, Таню, — продовжила Софія, — тільки тобі я даю вибір.

— Який ще вибір?! — Тетяна тернула рукою обличчя, намагаючись витерти сльози і шмарклі. — Замерзнути або вчинити акт самоспалення?! Ти божевільна!

— Я справедлива, — Софія повісила Танину куртку на гілляччя дерева, що росло неподалік, і пішла геть.

— Ти ненормальна! — кричала їй услід Тетяна, змішуючи рев зі сльозами. — Повернись!!! Повернись негайно! По-вер-нись!!!

Розділ 44

Вероніка під’їжджала до автозаправки й одночасно намагалася не випустити з уваги діалогу із сином.

— Ма, ну й завдання ти мені задала, — трохи ошелешено говорив Артем у телефоні. — Як, по-твоєму, я визначу місце розташування твоєї Тетяни?

— За допомогою її телефона. Я чула, що зараз можливо все. Невже ти, комп’ютерний геній, не можеш такого зробити для матері?

— Ма, по-перше, за комп’ютерного генія сенкс, але ти перебільшуєш, як завжди. А по-друге, я ж тобі кажу: я вже пробував, нічьо не виходить. Був би у твоєї Тані айфон або хоча б самий задрипаний смартфончик, тоді ноу проблем, а так… ніхр… нічого не виходить.

Вероніка зітхнула:

— Ти ж учишся на програміста. Невже не можеш визначити місце розташування людини? Це ж так просто.

— Якщо я програміст, це не значить, що я силою волі можу керувати технікою.

Вероніка на мить відірвалася від телефонної розмови, бо, паркуючись на заправці, ледь не наїхала на ногу працівникові станції. Вона кивнула «вибач» ошелешеному хлопцеві й нарешті зупинила автомобіль.

— Мамо, у мене, правда, є знайомий чувак, — Артем стишив голос і промовив наче між іншим: — поліція і досі намагається довести, що то він ламанув кілька важливих держпрограм. Цей чувак мені винен, подзвоню йому, може, допоможе.

— Спробуй, — схопилася за останню соломинку Вероніка.

— Ок. Я тебе пізніше перенаберу.

— Гаразд, — Вероніка вийшла з машини. — І ще, Артеме…

— Що?

— Зараз я трохи зайнята, але пізніше ми обов’язково поговоримо про «чуваків», із якими ти спілкуєшся.

— Ніякої вдячності, — буркнув хлопець і вимкнув розмову.

Автозаправна станція в Богданівці була лише одна, тому зазвичай тут скупчувалася черга. Молода касирка з товстими намальованими бровами й пофарбованим у чорне, ніби вороняче крило, волоссям повільно й незадоволено обслуговувала клієнтів.

«Ну ж бо, Артеме, — думала Вероніка, — без тебе мені Тані не знайти».

Після розмови з Олесею Вероніка зрозуміла, що хоч вона дізналася про Соню багато, це ніяк не допоможе її знайти. Тож жінка вирішила переключитися і пошукати Тетяну.

Вероніка поглянула через прозорі вхідні двері автозаправки. Сонце вже хилилося до заходу, кидаючи на землю помаранчеве проміння.

«Її немає вже цілий день! Це ж Таня! Вона не їде нікуди, не попередивши. Що ж із нею сталося? І як тут замішана Софія?» — одна за одною виринали тривожні думки.

Вероніка здригнулася, коли завібрував телефон. На екрані висвітилося синове ім’я.

— Слухаю, — відповіла жінка.

— Відстежили ми телефон твоєї Тані, — без усілякого вступу мовив Артем.

— Та невже?! Так швидко?! — скрикнула Вероніка. Кілька людей у черзі здивовано обернулися до неї.

— Ага, цей хлопець просто ас. Але то вже інша тема. Так, зараз скину тобі маршрут на навігатор.

— Ем…

— Ти ж брала із собою навігатор, який я подарував тобі на день народження?

— Звичайно, ні. Я їжджу невеличким населеним пунктом. Нащо мені навігатор?

— Нащо? От зараз би й знадобився.

— Ну добре. Зараз я з’їжджу по нього додому. Хоча…

— Що ще?

— Сумніваюся, що він працюватиме. Носик нещодавно перегриз USB-шнур, так що, скоріш за все, навігатор розряджений…

— Ну добре, давай скину на твій смартфон.

— Почекай, у мене є карта автомобільних доріг…

По той бік розмови пролунало повне безнадії зітхання:

— Як я тобі на карту автомобільних доріг скину маршрут, ма?

— Дуже просто: продиктуєш куди їхати, як у старі добрі часи.

Після недовгої паузи Артем урешті здався:

— Ок, тут, у принципі, і запам’ятати можна. Їдеш по Дніпропетровській трасі й на 134-му кілометрі ліворуч буде поворот на ґрунтівку. Звертаєш туди — і ще кілометрів чотири тією ґрунтівкою.

— Та це ж посеред поля. Що в біса Тані там робити?

— Уявлення не маю, ма, які там у вашого покоління розваги. Може, вона в турпохід пішла абощо? Якщо чесно, мене напрягає те, що ти теж хтозна-куди оце збираєшся та ще й на ніч.

— Артеме, а там поруч нема ніякої будівлі чи чогось? Просто це все дуже дивно.

— Значить, мої переживання хтось пропускає повз вуха.

— Дякую, синку, — усміхнулася Вероніка, — але конче необхідно знайти Таню. Здається мені, що вона в біді.

— Зараз я спитаю у свого знайомого щодо будівель поруч, але тепер уже я йому буду винен, — Артем поклав слухавку.

За своєю розмовою Вероніка не помітила, що вже підійшла її черга, і касирка з товстими намальованими бровами вперлася поглядом у її обличчя.

— Мені дев’яносто другого, будь ласка, — схаменулася жінка. Поглянула на трасу, що матір’ю прихилилася до автозаправки. У повітрі пролітали поодинокі сніжинки.

— Скільки вам? Літраж? — намальовані брови касирки геть неприязно підскочили вгору.

— Повний бак! — твердо мовила Вероніка.

Розділ 45

Таня тримала в руках сірники й маленький заправний балончик. Ці дві звичайні повсякденні речі зараз набули зовсім іншого значення.

«Вона хоче, щоб я спалила себе», — жінка згадала останні Сонині слова і прикусила губу, щоб не розплакатися.

Сніжинка, яка впала їй на щоку, стала такою раптовою, що Тетяні здалося, ніби на неї вилили відро води. Вона глибоко вдихнула, ще раз поглянула на сірники та балончик із гасом і поклала їх у кишені штанів.

Спробувала згадати позакласне заняття з техніки безпеки, яке безліч разів проводила для своїх учнів.

Потім ще раз оглянула свою рану. Кров уже не цебеніла, як раніше, і потихеньку стікала. До того ж нога напухла в зоні гомілки.

«Через холод судини звузилися, тому й кровотеча зменшилася, — аналізувала жінка, — але те, що пальці на правій нозі поколюють, — поганий сигнал».

Тетяна відірвала шматок штанини й перев’язала рану. Потім, як змогла, розтерла долонями пальці на ногах.

Спробувала підібгати поранену ногу під себе, але тіло охопив біль, тому жінка вирішила дати правій кінцівці спокій.

Натомість підібгала ліву ногу, натягла светр якомога нижче, зняла з вух золоті сережки, що колись їй подарувала мати, і розпустила зібране у вчительську ґульку волосся. Ним вона прикрила шию та вуха, сподіваючись так хоч трохи захистити їх від обмороження.

Тетяна продовжила розтирати пальці на ногах і заходилася кликати на допомогу. Вона намагалася не звертати уваги на останні промені вечірнього сонця, що пробивалися крізь тяжкі снігові хмари.

Розділ 46

Андрій укотре постукав у двері до Вероніки і вкотре почув у відповідь голосне і пискляве дзявоління її собачати.

Чоловік приклав руки до лоба й заглянув у шибку, але сонце вже сіло, надворі розтеклися сутінки й розгледіти щось усередині будинку було марно.

«Ну й де її чорти носять? Бозна-що коїться на вулиці. Антон помер, Софія і Тетяна зникли, і Вероніки десь нема», — сердився чоловік, прямуючи до хвіртки.