Остання крапля - Цикіна Галина - Страница 34

Вероніка зміряла чоловіка презирливим поглядом і обійшла, наче перешкоду.

— Вероніко! — Тарас поплівся за нею. — Вероніко, нам треба поговорити.

Жінка продовжила простувати.

«І чого ці Шевченки живуть так далеко?»

— Вероніко! Ну зачекай! Я хотів вибачитися за минулий раз. Я справді тоді подумав, що Андрій затяг тебе до будинку, щоб завдати болю. Розумієш?

— Тобто те, що ми цілувалися на порозі, наштовхнуло тебе на думку, що Андрій Злий вирішив мене зґвалтувати?

Тарас обігнав жінку й знову перекрив їй шлях.

— Ну добре, добре, — промовив він.

Вероніка бачила, що чоловік намагається тримати себе в руках, хоч і вдається йому це поганенько.

— Я кохаю тебе, Вероніко! — продовжив Тарас. — Зроблю для тебе все! А Андрій, він тебе не вартий. Може, ти й побачила щось у тому замкнутому… оркові…

— Кóму?

— Та це моя середня донька — любителька всіляких фентезі.

Жінка задерла голову.

«Якийсь абсурд», — промайнуло в голові, а потім стало так смішно, що вона не стрималася і розреготалася.

— Ти хоч сам розумієш, який ти егоїст? — Вероніка витерла куточки очей від сліз, що проступили від сміху. — Ти одружений, маєш трьох доньок…

— Я розлучуся. Я ж тобі казав, що подав на розлучення, але…

— Цить… Ти вже виговорився, тепер моя черга. Так от, ти одружений, але тобі мало сім’ї, треба ще й коханку. Собі ти дозволяєш робити що хочеш і плюєш на чужі почуття. Але коли мені випав шанс бути щасливою, ти вирішив його знищити. Бо тобі насправді потрібна не я, а чергова перемога.

Тарас дивився на жінку широко розплющеними очима, ніби вона щойно вдарила його хлистом.

— Так от. — Вероніка всміхнулася, цього разу від того, що відчула, як свіже повітря безперешкодно проникає в її легені й так само виходить із подихом — просто й легко, не забиваючи духу. — Досить із мене твоєї мани. Я не кохаю тебе й ніколи не кохала. І попрошу більше не набридати мені. Можеш навіть не вітатися, якщо хочеш.

Вероніка підняла голову, обійшла Тараса й попрямувала своїм шляхом, лишивши чоловіка позаду.

«Таню, цікаво, що ти скажеш, коли дізнаєшся, як я його відшила?» — подумала Вероніка, відчуваючи, як власні гордість і самоповага аплодують стоячи.

Розділ 42

— Її батьки? — Олеся на мить відволіклася від екрана смартфона. — Та не знаю. Софія не дуже про них розповідала. Мати в неї померла, а батько… біс його зна. Я ж кажу, Софія не дуже любила про це говорити, вона взагалі мало про себе розказувала.

Вероніка зітхнула. Її надії дізнатися щось нове про життя Софії танули з кожним Олесиним словом.

— А Софія тобі нічого не розповідала перед своїм зникненням?

— Та яким зникненням? — скривилася Олеся. — Сонька нарешті звільнилася від того монстра Антона, вона десь, певно, тусить. Я б на її місці з бару не вилазила.

— Погано ти знаєш свою приятельку. — Вероніка встала зі стільця. «Треба шукати інформацію деінде».

— Чому це я її погано знаю? — Вероніка побачила, що Олесю зачепили її слова. — Не треба звинувачувати мене в байдужості.

— Я і не звинувачую, — відповіла Вероніка. — Вибач, але мені дійсно слід іти.

— А якщо ви така супертурботлива, то чому не шукаєте своєї подружки Тетяни? Я чула, вона теж десь завіялася.

Вероніка набрала в легені повітря.

— Просто в мене таке відчуття, що, знайшовши Софію, знайду й Таню, — тихо промовила.

Вероніка поспішила до виходу. Вона намагалася не дозволити відчаю накрити її. Тому спробувала зосередитися на деталях: ґудзики на пальті, шнурівка на чобітках…

— Ви вважаєте, що мені абсолютно пофіг? — Олеся стояла в коридорі й нервово заломлювала пальці.

— Насправді…

— Ця тварюка Антон нічого хорошого Софії не зробив. Увесь час тицяв їй тим, що вона бездітна, хоч і не відкрито. Це мені Соня сама говорила. А недавно, як ми шопилися, я навіть побачила на її плечі порізи, і не змахувало, що то вона випадково на щось наткнулася. Тому я вважаю, що саме зараз нам варто всім видихнути й перестати турбуватися про Соню, бо вона…

— Почекай, — Вероніка завмерла, так і залишившись стояти в одному чобітку, — Антон дорікав Софії бездітністю?

— Ну щось типу того. Я не знаю деталей, але Соня мимохідь розповідала, що він їй скандал закатав, коли прийшли результати тесту на безплідність. Соня ще тоді до матері чкурнула, але повернулася, дурепа. Навіщо тільки — щоб ще мучитися з тим чмирем стільки років? А продовжувала всю цю пургу про безплідність гнать його мамця улюблена. Про це кожен собака у дворі знав.

— Це тобі Софія сама таке розповідала?

— Ну я ж уже сказала.

— А Соня бачила ті результати?

— Так. — Олеся задумалася. — Чи ні… не знаю, я в неї тоді не уточняла. Якось голова була зайнята всім тим трешем. І взагалі мені після тієї розмови із Сонькою було так напряжно, що я вирішила більше не вникати в її сімейне життя. Тим паче, що щось їй утокмачити — це марне діло. Я краще турбуватимуся про свій емоційний стан. А вона хай собі як хоче…

Вероніка заходилася зав’язувати шнурівку, але пальці не слухалися, серце калатало, знову загострився слух. Кран на кухні кап-кап — сріблястий колір, шум вентилятора на ноутбуці — молочний колір, дріботіння пральної машини — світло-рожевий колір. Жінка струснула головою.

— … і взагалі, я не мати Тереза, щоб усіх обходжувати. І не зобов’язана…

— Звичайно, ти нікому нічого не винна, але в житті варто приділяти увагу не тільки серіалам та фейсбуку, а й живим людям. Бо іноді навіть посиденьки за чашкою чаю чи слово підтримки друга може стати цілющим ковтком повітря у вакуумі життєвих проблем.

— Без моїх добрих слів ще ніхто не вмер… — відмахнулася Олеся.

— Хм… Знаєш, що у світі гірше за ненависть?

— Ну скажіть, — схрестила руки на грудях Олеся, — я ж бачу, вам хочеться.

Вероніка ще раз поглянула на дівчину, зітхнула й зачинила за собою двері.

Розділ 43

Тетяна прокинулася від того, що її тіло дрібно тремтіло. Жінка не встигла ще як слід прийти до тями, але ясно відчувала, що їй холодно.

«Видно, ковдра впала, коли я крутилася, бо снився неймовірний кошмар», — жінка спробувала перевернутися на бік і відчула хвилю болю, що з гуркотом піднімалася від пораненої ноги й накривала все тіло.

Тетяна скрикнула й сіла. Подивилася на свою покалічену гомілку, на кров, що цебеніла зі рваних ран, залишених зубами капкана, і не могла повірити, що кошмар насправді був реальністю. Спробувала оглянути рану, але біль був такий несусвітній, що жінка заплакала.

— Агов, що ти, уже очуняла нарешті? — Таня почула зверху знайомий голос. Вона здригнулася і закинула голову догори. Над нею стояла Софія.

Тетяна перестала плакати й роззирнулася. Вона сиділа у невеличкому ярку, більше схожому на яму. Схили яру були не досить крутими і, доклавши зусиль, можна було б видряпатися нагору, але за умови, що ноги здорові.

Таня здригнулася. Було холодно. Вона ще раз поглянула на Софію, яка стояла над яром, затуляючи собою слабке вечірнє сонце.

«Що? Що це в неї в руках?!» — промайнула запалена думка. Тетяна обійняла себе руками й нарешті зрозуміла, чому їй так холодно. Її куртка, шарф, шапка й навіть чоботи — їх не було. Їх тримала Софія.

Таня хотіла щось сказати, щось запитати, але не могла. Здавалося, повітря стискало горло.

«Невже я помру такою жахливою смертю?» — стукотіло в голові.

— Десь приблизно за добу-дві ти помреш від переохолодження, — Софія немов прочитала її думки. — Зараз, у принципі, температура трохи вище нуля, але через годину сяде сонце. Я сьогодні зранку дивилася прогноз погоди, так от уночі обіцяють сім-вісім градусів морозу. Завтрашній день теж буде морозяний, Різдво як-не-як.

Тетяна дивилася, як із Софіїних нафарбованих червоною помадою губ зриваються ці слова, і відчувала, ніби до неї наближається голодний дикий звір, а вона нічого не може зробити.