Остання крапля - Цикіна Галина - Страница 27

— Ну сомнамбулізм, місячна хвороба… — цмокнула дівчина.

Хлопець усе ще спантеличено дивився на дружину.

— Знаєш, тобі варто читати ще щось, окрім Кримінального кодексу, — кинула шпильку Олеся, — ну або хоча б відосики якісь розвивальні дивитися.

— Сомнамбула — це сновида, — утрутилася Вероніка.

— Сновида… — лише й зміг повторити Мирослав.

— Це… це началося недавно, — Надія тернула рукавом куртки мокрі від сліз щоки, — хотя, єслі чесно, в молодості, коли мені діагноз поставили, що типу дєток у мене не буде, я теж ходила ночами, але коли Стасіком завагітніла, все пройшло. А от тепер оп’ять.

— Тобто каталізатором до твого ходіння уві сні є глибокий стрес, — зробила висновок Вероніка.

— Ага, або розлад психіки й погана генетика, — не змогла промовчати Олеся.

Надія схлипнула і знову почала плакати.

— Що? — розвела руками Олеся, коли Мирослав кинув на неї гострий погляд.

— Я ж нікому не хотіла врєда, — схлипувала Надія. — Я даже не знала, що я кудись по ночам ходю. Сьогодні мені снилося, що я кушать сім’ї готую. На плиті все кипить: і борщик, і варенички, і кампотік…

Вероніка з Тетяною перезирнулися.

— На газовій плиті? — уточнила Вероніка.

— А це має якесь значення? — насмішкувато запитала Олеся.

Вероніка кинула на Олесю короткий погляд і нічого не відповіла на колюче запитання.

«Якщо така розумна людина, як Вероніка Кіт, про це запитує, значить, у цьому є сенс», — майнула думка Мирославові, але він не встиг її розвинути, бо почув неподалік кроки.

— Я ізвіняюся, — до них грізно наближався Денис Ластівенко, тримаючи в руці сокиру, — якого хріна ви тут робите з моєю дружиною?

— Краще спитав би, що його дружина робить із нами, — пробубніла Олеся.

Мирослав подумки всміхнувся гарячому гумору коханої.

— Денисе, повірте, це зайве, — Мирослав указав на сокиру в руках сусіда, краєм ока помітивши, що діти Ластівенків теж визирають із-за паркану.

— Це ми ще побачимо! — прогримів чоловік. Денис розштовхнув усіх і обійняв Надію за плечі. — З тобою все нормально? — запитав він.

Надія лише мовчки кивнула і знову заплакала.

— Денисе, ми знаємо, що Надія — сновида, — промовив Мирослав.

— Так і шо? — розізлився чоловік. — Ти нас за це посадиш?

— До чого тут це? — теж почав сердитися хлопець.

— Та шо ж це робиться?! — наче риба, вирячив очі Денис. — Гляньте, вона стоїть боса на холодній землі, налякана, а ви, пришелепкуваті, триндите, як баби на базарі, — Денис почав відводити дружину в бік дому.

— Між іншим, твоя Надія спросонку вже кілька разів намагалася мене вбити, — не втрималася Тетяна, — і не треба тут кидатися погрозами. Мирослав просто дуже добрий, але вашій парочці саме місце десь у карцері.

— Шо-шо ти сказала? — Денис люто розвернувся до жінок.

Мирослав обережно відсунув від себе Олесю і попрямував навперебій чоловікові, намагаючись стримати його напад.

— Денисе, — Надія нарешті перестала плакати й поклала руку на плече чоловіка, — я все їм розкажу…

Укотре всі погляди знову сфокусувалися на огрядній жінці-продавчині в самій лише нічній сорочці. Здавалося, вихор, що закрутився між цими людьми, за мить ущух тільки після однієї її фрази.

— Ти… не можеш, — вирячені очі Дениса тепер уже сягнули гігантських розмірів і, здавалося, от-от вилізуть за межі обличчя. — Не смій!

— Я вже рішила, — тихо промовила Надія і погладила чоловіка по щоці. — Завтра я прийду у прокуратуру і все розкажу, — кинула вона Мирославові й пішла геть.

Денис голосно фиркнув, наче бойовий кінь, кинув на решту злий погляд, сплюнув і побіг за дружиною.

Мирослав сидів у кабінеті перед величезним стосом папок і документів, але робота не йшла до рук. Хлопця все не відпускали спогади про події, що сталися минулої ночі.

За свій невеличкий досвід Мирослав зустрічав багато різних людей: деякі приходили до нього з бідами, інших приводили силою, бо біду вчинили вони. Та хлопець зрозумів, що маска, яку носить людина, чи ярлик, який на неї почепили інші, відрізняються від самої сутності, як 2D від тривимірності. Під маскою спокійної домогосподарки може ховатися тиранка, заклопотана мати може виявитися авантюристкою, а старенький дідусь — іще тим пікап-майстром. Та навіть попри обізнаність у людях те, що Надія Ластівенко вночі бродила сусідськими будинками, і досі не вкладалося в голові.

Тепер, чотирнадцять годин по тому, Мирослав укотре тримав у руці зізнання Надії.

Якби він не чув цих слів на власні вуха й не відчував шкірою тих емоцій, що переповнювали Надію, то очам би зараз не повірив.

«Слідчий: Представтеся, будь ласка.

Надія: Я, Надія Сергіївна Ластівенко, работаю продавцом у нашому із чоловіком спільному магазині “Ластівка”.

Слідчий: Розкажіть, що ви знаєте про події того дня, коли було вбито Антоніну Йосипівну Долю.

Надія: Значить так, двадцять четвертого грудня я не пішла на роботу, а осталася дома із-за розладу шлунка. Я трохи недобре себе почувала, того пів дня провалялася на дивані. Коли я нарешті встала, то у вікні побачила бабу Тоню, ну, тобто Антоніну Йосипівну Долю, яка чимчикувала по вулиці. Я тоді й не подумала, що бачу ту стару останній раз.

Хоть мені було недобре, я все одно пішла на кухню готувати обід, бо діти скоро мали вернуться зі школи.

Слідчий: Чи помітили ви що-небудь у руках Антоніни Йосипівни?

Надія: Ви мене про ту саму папку питаєте, яка пропала?

Слідчий: Так.

Надія: Була папка, була. І я даже знаю, шо там за документи сиділи.

Слідчий: Що за документи?

Надія: Там ті… ті документи… ох…

Слідчий: Ось, випийте водички.

Надія: Спасибі дуже.

Слідчий: Так що було в папці, Надіє?

Надія: Там були документи, якими баба Тоня хотіла відібрати в нас бізнес.

Слідчий: Тобто відібрати? Яким чином?

Надія: Три роки назад наші діла були не дуже хароші. Магазин почав занепадати. Ми з Денисом, моїм чоловіком, узяли тоді кредит у банку, шоб якось підтримати своє діло, але то не дуже помогло. Та ще і я тоді сильно захворіла. У мене стали відказувать нирки, прийшлось робити оце… як його… діаліз. О! Потом, слава Богу, найшли донора, але ж то скільки грошей пішло на трансплантацію, якби ви знали.

Словом, повернути борг у банк ми ніяк не могли. Тоді так тяжко було, шо й не передать. Ше б чуть-чуть і забрали б у нас і хату, і магазин… Сиділи б всею сім’єю на вулиці. А діти як би жили? Кошмар, карочє.

Ти диви, прямо сльози самі біжать, як споминаю.

Слідчий: А до чого тут Антоніна Доля?

Надія: Всі знають, що баба Тоня була головою райкома партії. Коли началась перестройка, а тоді розвалився Союз, вона під шумок гребонула собі величезну частину землі, що раніше була колхозна.

Слідчий: Це непідтверджена інформація.

Надія: Це для вас вона непідтверджена. Але всі по нашій вулиці, та й по всій Богданівці, та що там говорити — у всьому районі знали, що в Антоніни Долі грошей кури не клюють. А ще багато хто знав, що вона позички давала під розписку. За те її один боржник був ледь не встрілив, коли вона у дев’яностих позичила йому тисячу доларів, а через рік він мав повернути дві, а за два роки — чотири… Як їй тоді вдалося спастися, тій бабі, не ясно…

Слідчий: Вибачте, але як це стосується вас?

Надія: Ну, вообщє ніяк не стосується, але касається… коротше, ми три роки тому теж не мали із чоловіком вибору й позичили гроші в цієї… м-м-м… людини.

Слідчий: У якої людини?

Надія: Ну в баби Тоньки, Антоніни Долі тобто. Ми тоді взяли в долг дуже велику суму, шоб хватило і з банком розрахуватися, і бізнес на плаву втримать. Позичили під Новий рік, і мали розрахуватися точно в той самий день, двадцять четвертого грудня через три роки, іначє сума подвоювалася.

Коли прийшло врємя віддавати борг, нам не хватало до остаточної цифри, і ми виставили на продаж машину. Покупець їхав десь із Київщини, і гроші в нас повинні були буть двадцять п’ятого числа… на день пізніше, на один нещасний день…