Остання крапля - Цикіна Галина - Страница 26

Легені торжествували, спрагло п’ючи повітря ковток за ковтком.

— Ти як? — запитала Вероніка, помічаючи, що подруга трохи отямилася.

— Жити буду, — Тетяна обперлася об холодну стіну, теж смакуючи кожен вдих і видих. — Звідки… звідки газ? Я перекривала кран перед тим, як лягати спати.

Вероніка стенула плечима. Вона не знала, але хотіла дізнатися.

— Вероніко, не йди туди, — Таня спробувала потягти подругу за руку, але Вероніка вже набрала в легені повітря і заскочила до хати.

У кухні жінка виявила, що всі камфори вимкнені, натомість повністю відкрита духова шафа. Саме звідти шаленим потоком валив газ.

Мирослава били дрижаки. Ще б пак! Кілька хвилин тому він солодко спав у теплій постелі, а тепер мусив бродити промерзлою вулицею і все через навіжену уяву дружини.

— Сонечку, — звернувся він до Олесі не зовсім тим тоном, що відповідає цьому пестливому слову, — тобі наснилося.

— Ні, — промінь Олесиного ліхтаря обмацував голі гілки кущів, що стирчали, наче дроти зі старого телевізора.

— Мені завтра рано на роботу!

— Тоді йди спи, — байдуже махнула Олеся.

«От ну що за людина?!» — цмокнув язиком Мирослав і поплентався далі за дружиною.

Через кілька метрів дівчина спинилася.

— Поглянь, сліди, — заявила вона.

— Як ти їх взагалі розгледіла? Сніг два дні тому розтанув.

— Але асфальт мокрий.

Хлопець починав дратуватися, йому дуже хотілося повернутися під ковдру.

— Олесю, облиш. Цією вулицею міг хто хоч тинятися, і всі залишили сліди…

— Та ні, цей слід якийсь не такий.

— Круто! А ось, глянь, ще слід, — глумливо мовив Мирослав.

— Де? — Олеся перевела промінь туди, де вказав чоловік, а зрозумівши, що з неї пожартували, навмисно спрямувала світло Мирославові у вічі. — Це ж собачі сліди!

— А що? — примружився хлопець. — Ходімо за ними. Диви, кудись нас приведуть. До якоїсь будки, приміром.

Олеся кинула на чоловіка спопеляючий погляд. Мирослав відчув його шкірою — побачити не міг, бо рогівка ще не відійшла після того, як його засліпили ліхтарем. Дружина продовжила обшукувати вулицю.

— А ось глянь ще сліди, — мовив хлопець. Цього разу дружина не повелася, але він продовжив. — Мабуть, якоїсь пташки. Поліземо за нею на дер…

Мирослав здригнувся. Він потер очі, аби переконатися, що вони його не обманюють. Потім ущипнув себе за руку. Біль є, отже, це не сон.

Олеся спинилася, здивувавшись мовчанню чоловіка. Вона задерла голову, простеживши погляд Мирослава. І прикрила рота рукою, аби заглушити зойк.

Вони стояли навпроти будинку Вероніки Кіт, але увагу привертало не це, а стара спляча вишня. На одній із її міцних гілок стояла жінка.

Ліхтар в Олесиних руках тремтів, але однаково можна було розгледіти білу нічну сорочку та босі ноги дивної постаті на дереві.

— Ну ні фіга собі! — вилаявся Мирослав.

— Що це? — прошепотіла дівчина і взяла чоловіка за руку.

— Схоже, що це… — протягнув хлопець, — а біс його знає, на що це схоже.

Олеся ляснула долонею по плечі чоловіка.

— За що? — скривився Мирослав.

— Казала ж тобі… А ти «наснилося, наснилося»…

— Ну гаразд. Ти мала рацію, а я помилявся. Так ок?

Але дівчина вже не слухала його. Вона зробила кілька кроків уперед.

— Що ти робиш? — зашепотів хлопець.

— Треба поглянути ближче. Я не бачу обличчя.

— Ні, не треба, — Мирослав хотів схопити дружину за руку, але не встиг. Вона вже була біля самої гілляки. І обережно ковзнула променем по обличчі постаті на дереві.

— Лол, — присвиснула Олеся, — я знаю, хто це.

Розповісти дівчина не встигла. Із двору саме вискочили Вероніка Кіт і Тетяна Доля. Складалося враження, що ці дві навіжені сиділи в засідці. І теж були в самих піжамах.

— Мирославе? Олесю? Глупа ніч. Що ви тут робите? — запитала Вероніка не здивовано, а, скоріше, з підозрою.

— О Боже, — голосно зойкнула Тетяна і схопила подругу за руку, — це ж той привид! Привид!

Від цієї метушні постать, яка до того рівно стояла на гілляці, неначе канатоходець, стрепенулася. Вона вискнула й замахала руками, ніби могла злетіти. Ще за мить гілка вишні затріщала й не витримала навантаження.

У Мирослава підскочило серце, коли він помітив, що дружина так і стоїть під деревом. Але цього разу хлопець не схибив. Він устиг дотягнутися до Олесиної руки й потягнув дружину у свої обійми. Саме вчасно! За мить на місце, де стояла дівчина, разом із гіллякою впала босонога жінка.

Олесин ліхтар лежав долі, але Мирослав і без нього зміг розгледіти обличчя їхнього «привида». На землі під деревом, тихо стогнучи від болю, лежала продавчиня Надія Ластівенко.

Розділ 31

Станіслав Ластівенко нарешті завершив чергову «катку» в «Dota 2». Хлопець планував ще пограти, але йому припекло до туалету. Він стишеним кроком пройшов повз кімнату натомлених батьків, бо знав: якщо батько чи мати прокинуться, то відправлять його спати. Накриється тоді його гра мідним тазом.

Стас задоволено видихнув, коли минув батьківську спальню. Він майже дійшов до пункту призначення, коли здивовано виявив, що вхідні двері відчинені навстіж.

Залишити дім відчиненим на ніч? Такого його предки, які трусилися за все на світі, ніколи собі не дозволяли.

Станіслав вийшов на ґанок і роззирнувся.

«Може, Ірка щось чудить?» — подумав він. Хлопець завагався: гукнути сестру? Але передумав, бо почув на дорозі якийсь шум.

У самих лише капцях Стас підійшов до паркану. На вулиці діялося щось дивне. Через дві хати від їхнього двору кілька людей зібралися в купочку біля дерева і про щось жваво розмовляли.

— От психи, — вимовив хлопець. Він хотів уже йти геть, коли почув у тому натовпі найвпізнаваніший у світі голос. Стас ще раз визирнув із-за паркану, а тоді кинувся в дім, щоб покликати батька.

Коли Надія в самій лише нічній сорочці буквально звалилася з дерева, у всіх чотирьох свідків її падіння відвиснули щелепи. Однак Мирославові здавалося, що найбільш здивований він, бо жінки відразу заходилися вирішувати свої проблеми.

Першою до тями прийшла Тетяна Доля. Вона стала кричати і звинувачувати Надію в тому, що вона хоче зжити її зі світу. Ще запитувала про якийсь газ.

Вероніка Кіт стримувала подругу, але неохоче, скоріш для годиться.

Надія лише нажахано відсунулася від них до дерева й заплющила очі. Так роблять маленькі діти, вважаючи, що коли не видно їм, то і їх не бачать.

— Стоп! — Мирослав спробував урешті спинити Тетянин лемент. — Ви впевнені, що це саме ваш «привид»? Тут темно, і взагалі…

— Тоді теж було темно, — прокричала Тетяна, — але цю нічну сорочку я впізнаю з тисячі.

Усі четверо одночасно перевели погляд на Надію. Вони щойно усвідомили, що жінка сидить на холодній промерзлій землі в самій сорочці.

— Може, ви підведетеся? — якомога лагідніше звернувся до неї Мирослав.

Надія лише мовчки похитала головою, ледь стримуючи сльози.

— Ну ж бо, Надю, — Вероніка покинула втішати Тетяну й простягла руки до Надії, — ти ж не сидітимеш тут усеньку ніч.

Цього разу жінка послухалася. Опершись однією рукою об стовбур, а другою об простерту Веронічину долоню, Надія повільно підвелася. Мирослав зняв із себе куртку й накинув їй на голі плечі.

— Пробачте мені, — почала схлипувати Надія, — я не… я не хотіла. Але це все я.

— Що ти? — запитала Кіт.

— Ось… — знову розплакалася Надія і тицьнула голу ногу. На ній усі розгледіли глибокий поріз.

— Ти була в домі Андрія?!

— Але чому, Надю? — Вероніка випередила Мирослава.

Надія почала розповідати, але за її схлипуваннями й голосним плачем щось розібрати було марно.

— Вона що, сомнамбула? — прошепотіла Олеся.

— Хто? — перепитав Мирослав.