Бентежна кров - Галбрейт Роберт - Страница 94

Неуважний погляд Страйка упав на чоловіка, який ішов протилежним боком вулиці дивною нерівною ходою. Тонке мишасте волосся промокло під дощем і липнуло до голови. Ні куртки, ні парасолі — зате кофтина з дикобразом Соніком на грудях. Надто легкий одяг, непевна хода, широко розплющені дитинні очі й розтулений рот, стоїчне прийняття того факту, що він промокне до нитки,— все вказувало на якийсь когнітивний розлад. Чоловік вийшов з поля зору Страйка, аж тут задзвонив мобільний.

— Привіт, ти дзвонив? — спитала Робін. У Страйка трохи відпустило голову. Мабуть, чай допоміг.

— Ага, дзвонив. Так, трохи новин.

Він розповів їй про чоловіка в спортивному костюмі, який ночував у Елінор Дін.

— І він виходив, затуляючи рота рукою? Дуже дивно.

— Сам знаю. У тому будинку явно щось відбувається. Я послав Морриса постежити за новим персонажем.

— Пентонвілль дуже близько до Клеркенвеллу,— сказала Робін.

— І тому я зараз тут. У кав’ярні на Сент-Джон-стріт. Я д... я думаю,— нестримно позіхнув Страйк,— вибач... думаю, оскільки я вже тут, треба пошукати щось про покійного Аплторпа. Може, хтось пам’ятає ту родину чи знає, що з ними сталося.

— І як ти плануєш це щось шукати?

— Погуляю тут,— відповів Страйк, і на цих словах гостро відчув, як болить коліно,— порозпитую в закладах, які на вигляд тут давно.

Розу... розумію,— знову позіхнув він,— що надії мало, але ніхто більше не зізнавався в убивстві Марго.

— Ти ж не спав?

— Бувало й гірше. А ти зараз де?

— В офісі,— відповіла Робін,— і теж маю новини по Бамборо, якщо в тебе є час.

— Кажи,— мовив Страйк, радіючи приводу відкласти вихід під дощ.

— По-перше, я отримала листа від чоловіка Глорії Конті. Пам’ятаєш, друга дівчина з реєстратури — вона остання бачила Марго живою? Він короткий. «Шановний містере Еллакотт...»

— Містере?..

— Мене звати Робін, люди часто плутаються. «Я пишу від імені моєї дружини, яку тяжко вразила комунікація з вами. Вона не має доказів чи інформації стосовно Марго Бамборо і їй не буде зручно зв’язатися з вами через мій офіс. Наша родина живе приватно й бажає, щоб і далі так лишалося. Я хотів би від вас запевнень у тому, що ви не писатимете моїй дружині ще раз. Щиро ваш, Гюґо Жубер».

— Цікаво,— погодився Страйк, потираючи неголене підборіддя.— Чому Глорія сама не написала? Надто тяжко вразилася?

— Я навіть не розумію, що її так тяжко вра... так засмутило. Можливо,— мовила Робін, відповідаючи на власне питання,— те, що я написала їй через роботу чоловіка? Але я писала на «Фейсбук», а вона не відповіла.

— Знаєш, я думаю, слід попросити Анну написати Глорії. Донька Марго може зворушити її, не те що ми.

— Гарна ідея,— погодилася Робін, і Страйк почув, що вона записує.— Добре, є і кращі новини. Коли ти мені дзвонив, я саме розмовляла з другою донькою Вілми Бейліс, Маєю. Вона — заступниця директора в школі. Думаю, я майже переконала її поговорити з нами. Вона боїться реакції старшої сестри, але я сподіваюся на краще.

— Чудово,— сказав Страйк.— Я б хотів дізнатися про Вілму більше.

— І є ще дещо,— провадила Робін.— Але ти, мабуть, скажеш, що шанс примарний.

— Я допіру зізнався, що планую піти по людях питати про покійного психа, якого майже напевно звали не Аплторп,— відповів Страйк, і Робін засміялася.

— Гаразд, власне, я вчора знову шукала Стіва Датвейта в інтернеті, і знайшла сайт «Мемуари про табір Батліна», де колишні працівники спілкуються, діляться спогадами й домовляються про зустрічі — ну, ти зрозумів. Я не знайшла нічого про Датвейта — чи Джекса, як він себе називав у Клактоні-на-морі,— але знайшла... мабуть, воно зовсім не до чого,— додала Робін,— і не впевнена, чи ти пам’ятаєш, але у «Що ж сталося з Марго Бамборо?» Оукден цитує дівчину на ім’я Джуді Вілкс. Вона ще приголомшена тим, що Стіві Джекс нічого не сказав про свою дотичність до справи про зниклу жінку.

— Я це пам’ятаю,— сказав Страйк.

— Власне... та дівчина потонула,— сказала Робін.— На курорті, наприкінці літнього сезону в 1985 році. Тіло знайшли в басейні вранці. На форумі при сайті колишні працівники обговорювали цю смерть. Думають, що вона була п’яна, послизнулася, вдарилася головою і звалилася в басейн... Може, йому так жахливо не щастить,— провадила Робін,— але жінки біля Датвейта якось надто часто вмирають, правда? Заміжня подружка наклала на себе руки, лікарка зникла, а тут ще й колега потонула... За ним усюди йде неприродна смерть... дуже дивно.

— Так, дивно,— погодився Страйк, суплячись на дощ. Він саме хотів уголос поцікавитися, де ж міг сховатися сам Датвейт, але тут Робін трохи схвильовано почала:

— Слухай, я в тебе ще дещо хотіла попросити, але якщо не погодишся, то нічого страшного. Мій сусіда Макс — він актор, ти ж у курсі? Його взяли в серіал на роль відставного вояка, і він не знає, до кого ще звернутися. Він питає, чи ти не можеш прийти на вечерю, щоб він тебе розпитав.

— О,— зронив Страйк, якого прохання здивувало, але потішило,— так, добре. Коли?

— Знаю, що це зненацька, але як тобі завтра? Йому треба терміново.

— Так, завтра буде нормально,— відповів Страйк. Він готувався виїхати до Сент-Моса, щойно це стане можливо, але навряд чи море заспокоїться до завтра.

Коли Робін поклала слухавку, Страйк замовив третє горня чаю. Він умисне тягнув час — і знав причину. Якщо він збирається іти розпитувати клеркенвелльців, чи не пам’ятають вони вже померлого чоловіка, який називав себе вбивцею Марго Бамборо, було б непогано знати його ім’я,— але Дженіс Бітті досі перебувала в Дубаї, тож лишалося єдине джерело інформації — Айрін Гіксон.

Дощ періщив без упину. Хвилина по хвилині Страйк відкладав дзвінок до Айрін, дивлячись, як протинають пелену дощу машини, а пішоходи оминають калюжі на тротуарі, і думаючи про давню смерть молодої працівниці курорту, яка послизнулася, вдарилася головою і захлинулася в басейні.

«Всюди вода»,— написав у своєму астрологічному нотатнику Білл Талбот. Страйк не одразу розшифрував конкретно той пасаж. Він був дійшов висновку, що Талбот має на увазі скупчення водних знаків, об’єднаних смертю невідомого Скорпіона. Однак тепер, сьорбаючи чай, Страйк питав себе: а чому, власне, Скорпіон є водним знаком? Скорпіони живуть на суходолі, у спекотних землях; чи вони взагалі уміють плавати? Він згадав знак великої риби, яким Талбот позначив у нотатнику Айрін; в одному місці він називав цей знак «Цетус». Узявши мобільний, Страйк погуглив це слово.

Виявилося, що це латинська назва сузір’я Кита: Цетус, або Кетус,— морське чудовисько, яке вбив Персей, рятуючи Андромеду від бога морів Посейдона. Саме сузір’я перебуває у «водному» регіоні неба, разом з іншими пов’язаними з водою сузір’ями,— а це, зокрема, Риби, Водолій і Козеріг, козел з риб’ячим хвостом.

«Всюди вода».

Логіка Страйка заплуталася в астрологічних фантазіях, ніби лопаті пропелера в старій сітці. Ця злоякісна суміш здорового глузду з безглуздям, на думку Страйка, ніби в дзеркалі відбивала принадність астрології взагалі, її улесливо-утішних запевнень, що твої дрібні негаразди цікавлять цілий широкий всесвіт і що зірки чи світ духів прокладуть тобі шлях, коли забракне власної працелюбності й розуму.

«Досить»,— суворо наказав собі Страйк. Натиснувши номер Айрін на мобільному, він чекав, слухаючи, як дзвонить її телефон, і уявляючи його біля чаші з ароматичними сухими квітами в розцяцькованому передпокої з рожево-квітковими шпалерами й пухнастим рожевим ковроліном. І саме тої миті, коли Страйк вирішив, з полегшенням і жалем, що вона не відповість, Айрін взяла слухавку.

— Чотири-чотири-п’ять-дев’ять,— проспівала вона. Джоан, відповідаючи на дзвінки по стаціонарному телефону, теж завжди називала абоненту номер, який він щойно набрав.

— Це місіс Гіксон?

— На лінії.

— Це Корморан Страйк, дет...

— О, доброго ранку! — стрепенулася Айрін.

— Хотів спитати, чи можете ви мені допомогти,— сказав Страйк, дістаючи й розгортаючи записник.— На нашій зустрічі ви згадували про пацієнта клініки Святого Івана, прізвище Аптон чи Аплторп...