Бентежна кров - Галбрейт Роберт - Страница 76

— У наш час, Джоан, усе не так. Чоловіки повинні самі про себе дбати — у всіх сенсах,— додав він, усміхнувшись.

— Вдавати, що тобі нічого не треба... просто нерозумно,— тихо відповіла Джоан.— Що там пишуть у твоєму гороскопі?

Страйк знову взяв газету та прочистив горлянку.

— «Стрілець: ваш управитель рухається ретроградно, тож звична безтурботність вам дещо зрадить...»

32

Була третя година дня, і Робін, яка сиділа в своєму «лендровері» під непримітним будинком у Сток-Ньюїнгтоні, за яким до Різдва стежив Страйк, ще не побачила нічого цікавого — а приїхала вона о дев’ятій ранку. Дощ стікав по лобовому склу, і Робін майже жалкувала, що не курить — хоч якась була б розвага.

Біляву жінку, яка проживала в будинку, вона вже знайшла в інтернеті. Її звали Елінор Дін; розлучена, мешкає сама. Елінор точно була вдома, бо дві години тому Робін бачила її у вікні, але через негоду не виходила. За цілий день до будинку не заходив ніхто, а надто Шеф Мутного. Можливо, вони таки родичі, і той його візит перед Різдвом — звична річ для свят: виконати соціальний обов’язок, завезти подарунок, поцікавитися, як справи... Поплескування по голові — то, може, якийсь родинний жарт. Нічого сексуального, злочинного чи збоченого — тобто того, що шукали детективи,— у цьому не було.

Мобільний Робін задзвонив.

— Так.

— Можеш говорити? — спитав Страйк.

Він спускався крутою вулицею з пагорба, на якому стояв будинок Теда й Джоан, і допомагав собі складаним ціпком, який узяв, знаючи, що на вулиці мокро і, напевно, слизько. Тед повернувся; вони разом відвели Джоан нагору та вклали спати, і тепер Страйк, який хотів курити й не дуже волів це робити в повітці, вирішив прогулятися під безупинним дощем.

— Можу,— відповіла Робін.— Як там Джоан?

— Так само,— сказав Страйк. Він був не в гуморі про це говорити.— Ти казала, що хочеш побалакати про Бамборо.

— Так,— відповіла Робін.— Маю добрі новини, ніяку новину й погану новину.

— Спершу погана,— сказав Страйк.

Море хвилювалося, над дамбою у гавані висів водяний серпанок. Страйк звернув ліворуч і рушив углиб міста.

— Міністерство юстиції не дозволить нам зустрітися з Крідом. Уранці надіслали листа.

— А,— сказав Страйк. Рясний дощ рвав на клоччя синє марево диму від його цигарки.— Ну, я не дуже здивований. Що саме пишуть?

— Я його лишила в офісі,— відповіла Робін,— але суть така, що, на думку психіатрів, наразі не варто чекати, що він погодиться на співпрацю.

— Ясно,— мовив Страйк.— Що ж, ми знали, що високо замахнулися.

Але Робін чула, що він розчарований, і поділяла ці почуття. Вони вже п’ять місяців займалися цією справою і досі не добули годящих зачіпок. Тепер зникла й можливість поговорити з Крідом. Робін здавалося, що вони зі Страйком марно ходять по мілині, коли зовсім поруч невпійманою зникає у безодні їхня велика здобич.

— Ще я знову написала Аманді Байт, яка тепер Аманда Лоуз, тій, що бачила Марго у вікні друкарні. Вона хотіла грошей за інтерв’ю, пам’ятаєш? Я написала, що ми оплатимо їй витрати, якщо вона приїде до нас в офіс. Там вийде небагато, вона живе в Лондоні. Вона обіцяла подумати.

— Як щедро з її боку,— буркнув Страйк.— А добрі новини які?

— Анна умовила мачуху, Синтію, поговорити з нами.

— Правда?

— Так, але вона буде сама. Рой досі нічого про це не знає,— відповіла Робін.— Синтія з нами зустрінеться потай від нього.

— Синтія — це вже щось,— сказав Страйк.— Навіть не щось, а багато,— додав він, мить подумавши.

Ноги самі несли його в бік пабу. Мокра холоша штанів холодила здорову ногу.

— Де ми з нею зустрінемося?

— У них удома не можна, бо Рой не знає. Вона запропонувала Гемптон-Корт, працює там гідом на півставки.

— Гідом, он як? До речі, є новини по Листоноші?

— Барклей поїхав до галереї,— відповіла Робін.— Спробує її сфотографувати.

— А Моррис і Гатчинс що роблять? — спитав Страйк, обережно ступаючи широкими слизькими східцями, що вели до пабу.

— Моррис працює з дівчиною Вторака, але та ніде не схибила... не щастить цього разу Вторакові... а Гатчинс стежить за Балеруном. До речі, ти наступної п’ятниці маєш віддати клієнту фінальний звіт по Балеруну. Зустрітися з ним замість тебе?

— Дякую, це буде дуже до речі,— відповів Страйк, з полегшенням Заходячи до «Вікторії». З пальта, яке він скинув, збігала дощова вода.— Я поки що не знаю, коли повернуся. Ти, мабуть, бачила, поїзди поскасовували.

— За агенцію не хвилюйся, ми всьому дали раду. І я ще тобі не все розповіла по Бамборо... так, зажди,— сказала Робін.

— Треба йти?

— Ні, все добре,— відповіла Робін.

Вона допіру побачила, що двері будинку Елінор Дін відчинилися. Огрядна білявка вийшла в пальті з каптуром, який, на щастя, суттєво обмежував їй коло огляду. Робін вибралася з «лендровера», замкнула дверцята й рушила за об’єктом, не припиняючи розмови.

— Наша білява подруга кудись іде,— тихо повідомила вона.

— Ти сказала, що маєш ще якусь добру новину про Бамборо? — нагадав Страйк.

Він дійшов до шинкваса, тицьнув пальцем у потрібне пиво, заплатив і поніс пінту до столика в кутку, за яким улітку сидів з Полвортом.

— Маю,— відповіла Робін і завернула за ріг у кінці вулиці. Білявка, нічого не підозрюючи, йшла собі попереду.— На жаль, не можу похвалитися тим, що знайшла Датвейта чи Сатчвелла, але остання людина, яка бачила Марго живою,— це теж нічого, як гадаєш?

— Ти знайшла Глорію Конті? — різко спитав Страйк.

— Не дуже радій,— відповіла Робін, ідучи під дощем. Здається, Елінор іде в крамницю: вдалині Робін побачила вивіску «Теско».— Я поки що не змогла з нею поспілкуватися, але майже певна, що це вона. Знайшла родину в переписі 1961 року: мати, батько, старший син і донька, Глорія. Друге ім’я — Мері. Схоже, що нині Глорія живе в Франції, а саме в Німі. Вийшла заміж за француза. Перше ім’я вона не вживає, тепер її звати Марі Жубер. Має сторінку на «Фейсбуці», але приватну. Я її знайшла завдяки генеалогічному сайту, бо хтось з англійських родичів Конті намагається зібрати родинне дерево. Дата народження і все інше збігаються.

— Оце класна робота! — зрадів Страйк.— Знаєш, я не впевнений, чи вона не цікавіша за Сатчвелла чи Датвейта. Вона остання бачила Марго живою. Вони дружили. А ще вона єдина з нині живих бачила ще й Тео.

Ентузіазм Страйка зовсім не приспав підозри Робін, що він вписав себе в її завдання по справі, бо думає, що вона погано працює.

— Я її спробувала зафрендити на «Фейсбуці»,— провадила Робін,— але поки що підтвердження немає. Якщо вона не відповість, то я знаю, де працює її чоловік, і спробую написати йому й достукатися через нього. Однак я вирішила, що тактовніше буде спершу написати особисто їй.

— Погоджуюся,— сказав Страйк і зробив ковток пива. Так утішно було сидіти в теплому сухому пабі й розмовляти з Робін!

— І ще одне,— додала Робін.— Думаю, я знайшла отой фургон, що на великій швидкості мчав від Клеркенвелл-Ґріну в той вечір, коли зникла Марго.

— Що? Як? — здивувався Страйк.

— Мені на Різдво раптом спало на думку, що люди могли переплутати з квіткою, буцімто намальованою на кузові, сонце,— відповіла Робін.— У сенсі планету.

— Так воно ж не пла...

— Відчепися, я в курсі, що воно зірка.

Білявка під каптуром, як Робін і підозрювала, йшла до «Теско». Робін зайшла слідом і з задоволенням відчула, як усередині тепло, хоча підлога під ногами була брудна і слизька.

— У 1974 році в Клеркенвеллі була компанія, яка торгувала екологічно чистими продуктами. На логотипі в них було сонце. Я знайшла рекламу в газеті в архіві Британської бібліотеки, перевірила в реєстрі Палати компаній і зв’язалася з директором, він досі живий. Так, я в курсі, з мертвим я б не поговорила,— додала вона, щоб Страйк знову не прискіпався.