Бентежна кров - Галбрейт Роберт - Страница 7

4

Наступного ранку Страйк прокинувся одразу по п’ятій. Крізь благенькі фіранки тітки Джоан вже лилося світло. Щоночі жорсткий диван знущався з інакшої частини його тіла, і сьогодні Страйкові здалося, ніби його били по нирках. Він потягнувся по телефон, побачив, котра година, зрозумів, що все болить і знову заснути не вийде, тож сів.

По хвилині потягеньок і почухувань, протягом якої його очі звикали до дивних обрисів предметів у напівмороці вітальні, Страйк удруге загуглив ім’я Марго Бамборо. Швидко проглянувши фото усміхненої молодої лікарки з широко розставленими очима та хвилястим волоссям, він догортав до згадки про неї на сайті, присвяченому серійним убивцям. Там знайшлася велика стаття, пересипана світлинами Денніса Кріда в різному віці — від знімку гарненького дитинчати з білявими кучериками до поліційного портрета худого чоловіка зі слабкими чуттєвими вустами й у великих квадратних окулярах.

Далі Страйк зайшов до онлайн-книгарні та знайшов біографію вбивці, видану в 1985 році під заголовком «Демон з Райського парку». Автор — відомий журналіст, нині покійний. На суперобкладинці невиразне обличчя Кріда в кольорі поєднали з примарними чорно-білими зображеннями сімох жінок, що їх він катував і вбив. Марго Бамборо серед них не було. Страйк замовив букіністичну книжку за один фунт з доставкою до офісу.

Далі він поставив телефон на заряджання, пристебнув протез, узяв цигарки й запальничку і рушив обходити плетені столики й вазу з засушеними квітами так, щоб водночас не зачепити жодну розписну тарілку на стіні. Вийшов за двері та спустився до кухні, здолавши три сходинки. Лінолеум, що лежав тут з часів його дитинства, пронизав босу п’ятку Страйка крижаним холодом.

Зробивши собі горня чаю, Страйк вийшов на задвір’я як був, у трусах і футболці, щоб насолодитися ранковою прохолодою. Притулившись до стіни, він між ковтками цигаркового диму вдихав солоне морське повітря й думав про зниклих матерів. За останні десять днів його думки багато разів линули до Леди — жінки, відмінної від Джоан, мов місяць від сонця.

«А ти вже куриш, Кормі? — якось спитала вона крізь сизу хмарку, яку випустила сама.— Воно не корисно для здоров’я, але Боже мій, як приємно!»

Іноді люди питали, чому соціальна служба не втрутилася в життя Леди Страйк. Відповідь була проста: Леда ніколи не затримувалася на одному місці, тож не встигала привернути увагу. Незрідка її діти навчалися в школі лічені тижні, аж тут на неї сходила нова фанаберія, і родина їхала до нового міста, нового сквоту, тулилася десь у Лединих друзів, іноді винаймала житло. Тільки Тед і Джоан, єдиний острівець стабільності в житті дітей, знали, що відбувається насправді, і могли б звернутися до соціальної служби. Але не зробили цього — може, Тед не хотів псувати стосунки зі своєю заблудлою сестрою, а може, Джоан боялася, що діти їй цього не пробачать.

Серед найяскравіших спогадів Страйкового дитинства був рідкісний випадок, коли він плакав. Тоді за півтора місяця після початку його навчання в школі в Сент-Мосі без попередження повернулася Леда. Здивована й розсерджена такою радикальною ініціативою — віддати її сина до школи,— вона негайно потягнула його й Люсі на пором, обіцяючи веселе життя в Лондоні. Страйк ридма ридав, намагаючись пояснити їй, що на вихідні вони з Дейвом Полвортом підуть до печер контрабандистів; печери, можливо, існували лише в уяві Дейва, але для Страйка від того не ставали менш реальними.

— Побачиш ти свої печери,— обіцяла Леда, годуючи його цукерками в поїзді на Лондон.— І друга свого, як там його, теж скоро побачиш, обіцяю.

— Д-дейв,— схлипував Страйк,— його звати Д-дейв.

«Не думай про це»,— наказав собі Страйк і підкурив другу цигарку від недопалка першої.

— Ломако, ти ж застудишся в самих трусах!

Страйк озирнувся. У дверях стояла його сестра — у вовняному халаті та смушевих капцях. Навіть зовні вони були настільки відмінні, аж люди не вірили, що це родичі — тим паче єдиноутробні брат і сестра. Люсі була дрібна, білява, з рожевим обличчям — дуже схожа на свого тата, теж музиканта, не такого відомого, як Страйків батько, але значно сильніше зацікавленого в підтриманні стосунків зі своєю дитиною.

— Доброго ранку,— привітався Страйк, але Люсі вже пішла, а тоді повернулася з його штанами, кофтою, черевиками та шкарпетками.

— Люсі, таж не холодно...

— Запалення легень заробиш! Одягайся!

Як і Джоан, Люсі твердо вірила: вона краще знає, що корисно для її близьких. Майже з добрим гумором (якби він не вертався сьогодні до Лондона, так не було б) Страйк узяв штани й одягнув їх, ледь утримавши рівновагу на гравійній стежці. Коли він натягнув шкарпетку й черевик на здорову ногу, Люсі вже повернулася з двома горнятами свіжого чаю.

— Мені теж не спиться,— сказала вона, передаючи йому чай і сідаючи на кам’яну лаву. Це вперше за весь тиждень вони лишилися наодинці. Люсі постійно була поруч із Джоан і наполягала, що все приготує і прибере; для Джоан думка про те, щоб сидіти склавши руки, коли в хаті повно гостей, була незбагненна, тож вона метушилася, втручалася. А в ті рідкісні миті, коли поруч не було Джоан, нагоджувався один із синів Люсі. Джек, як правило, хотів поговорити зі Страйком, а двом іншим було щось потрібно від матері.

— Жахливо, правда? — спитала Люсі, дивлячись на газон і доглянуті Тедові клумби.

— Так,— зітхнув Страйк.— Але треба вірити в краще. Хіміотерапія...

— Але ж це її не вилікує. Тільки подовжить... подовжить...

Люсі похитала головою і витерла очі пом’ятим обривком туалетного паперу, який видобула з кишені халата.

— Ломако, я майже двадцять років дзвоню їй двічі на тиждень. Цей будинок — друга домівка для моїх синів. Вона — єдина мама, яку я колись знала.

Страйк знав, що не можна ковтати наживку. І все ж не промовчав:

— Крім нашої справжньої мами, так?

— Леда не була мені матір’ю,— холодно відповіла Люсі. Ніколи раніше Страйк не чув від неї таких слів, хоч натяки звучали завжди.— Я перестала вважати її матір’ю в чотирнадцять. Якщо не раніше. Джоан — моя мама...

А коли Страйк не відповів, Люсі додала:

— А ти обрав Леду. Я знаю, що ти любиш Джоан, але з нею в тебе геть не такі стосунки.

— Не знав, що в нас змагання,— мовив Страйк і потягнувся по нову цигарку.

— Я просто кажу про те, як почуваюся!

«І кажеш, як почуватися мені».

За тиждень вимушеного сусідства з вуст Страйкової сестри вже зірвалося кілька ядучих коментарів про його нечасті візити. Він утримувався від різких відповідей. Мав головну мету — поїхати, ні з ким не посварившись.

— Коли Леда приїздила й забирала нас, я цього терпіти не могла,— сказала Люсі,— а от ти радів.

Страйк відзначив інтонації в дусі тітки Джоан: ствердний тон.

— Я не завжди радів,— заперечив Страйк, згадавши про пором, Дейва Полворта й печеру контрабандистів, але Люсі ніби вирішила, що він хоче в неї щось відібрати.

— Я просто кажу, що ти втратив свою маму багато років тому. А тепер я... тепер я можу втратити свою.

Вона знову витерла очі зібганим обривком туалетного паперу.

Страйк, у якого болів поперек, а очі сіпала втома, мовчки курив. Він розумів, що Люсі хотіла б вигнати Леду зі своїх спогадів,— й іноді, згадуючи про випробування, яким піддавала їх мама, співчував цьому бажанню. Але цього ранку Ледин привид ніби витав над ним у цигарковому димі. Страйк ніби чув, як вона каже до Люсі: «Поплач, поплач, люба, стане легше». А в нього просить: «Пригости свою стару маму цигаркою, Кормі».

Страйк не міг її ненавидіти.

— Повірити не можу, що ти вчора ходив до пабу з Дейвом Полвортом,— раптом сказала Люсі.— То ж був твій останній вечір тут!

— Джоан мене буквально випхала з будинку,— обурився Страйк.— Вона любить Дейва. І в будь-якому разі я за пару тижнів повернуся.