Бентежна кров - Галбрейт Роберт - Страница 60

Гатчинс, який подружився з Мутним у клубі стрільців, щедро поїв його джином, але Мутний не розколовся і нічого не розповів про свого шефа, тож Страйк вирішив, що прийшов час постежити за самим ШМ. Цілком можливо, що голова правління — опасистий чоловік у смугастих костюмах, чия лисина нагадувала чернечу тонзуру,— займається чимось осудним, а Мутний про це дізнався, натиснув на шефа й отримав підвищення, для якого не має ні кваліфікації, ні особистих якостей.

Страйк був певний, що йдеться не про банальну подружню зраду. Поточна дружина ШМ являла собою бездоганну ляльку, щойно вийняту з коробки, і Страйк підозрював, що така дрібниця, як невірність чоловіка, не змусить її випустити з фарбованих кігтів його кредитну картку — тим паче що шлюб тривав усього два роки, а дітей, тобто гарантії щедрих відступних, не було.

Навколо в усіх вікнах миготіли різдвяні вогники. З даху найближчого будинку звисали яскраві біло-блакиті бурульки, від яких аж пекло очі, якщо дивитися надто довго. Святкові віночки на дверях, штучні сніжинки на склі й миготіння помаранчевих, червоних і зелених вогнів у калюжах — усе нагадувало Страйкові про те, що перед поїздкою до Корнволлу слід купити подарунки.

Джоан уранці виписали з лікарні, призначивши нову схему лікування, і вона вже готувалася до родинного свята. Треба буде купити подарунки не лише для Джоан і Теда, а ще для сестри, шваґра й небожів. Завдання незручне й невчасне, зважаючи на те, скільки нині в агенції роботи. Тут Страйк згадав, що й для Робін слід купити щось, пристойніше за квіти. Страйк ненавидів ходити по крамницях і окремо ненавидів добирати подарунки. Він потягнувся по цигарки, щоб відігнати розмите відчуття зацькованості.

Закуривши, Страйк видобув з кишені «Що ж сталося з Марго Бамборо?» Робін дала йому книжку, але Страйк поки що не мав часу читати. Робін зробила закладки на сторінках, які, на її думку, містили щось цікаве в світлі розслідування.

Кинувши швидкий погляд на досі зачинені двері будинку, за яким він стежив, Страйк розгорнув книжку та проглянув кілька сторінок, раз у раз підводячи голову, щоб не проґавити ШМ.

У першому розділі Робін нічого не відзначала, але Страйк усе одно його продивився. Тут ішлося про дитячі й підліткові роки Марго. Не маючи змоги поговорити ні з ким, хто добре пам’ятав би цей час, Оукден вдався до загальних фраз, припущень і фантазій. Страйк дізнався, що Марго Бамборо «звісно ж, мріяла вирватися зі злиднів», «закрутилася в п’янкій круговерті шістдесятих» і «знала про можливості нововинайденої контрацепції, яка пропонувала секс без наслідків». Обсягу тексту додавали факти про те, що Мері Квант винайшла мініспідниці, в Лондоні бурхливо розвивалася нова музична сцена, а «Бітли» виступили на «Шоу Еда Саллівана» в Америці, коли Марго минуло дев’ятнадцять. «Марго, напевно, була в захваті від можливостей, які відкривала перед робітничим класом нова ера егалітаризму»,— інформував читача К. Б. Оукден.

Другий розділ був присвячений роботі Марго в «Плейбої», і тут скутість попереднього розділу було відкинуто. К. Б. Оукден явно вважав Марго-кроличку предметом значно цікавішим, ніж Марго-дитина, і присвятив чимало абзаців відчуттю свободи, яке, понад сумнів, дарував їй тісний кроличий корсет, накладні вуха й туго напханий поролоном ліф — бо ж суровий працедавець вимагав грудей достатньої повноти. Минуло одинадцять років після зникнення Марго, й Оукден спромігся розшукати двох колишніх кроличок, які її пам’ятали. Кроличка Ліса (нині заміжня мама двох дітей) пригадувала, що вони з Марго «багато сміялися», і розповідала, в якому горі перебувала після її зникнення. Кроличка Рита, власниця маркетингової фірми, розповіла, що Марго була «розумниця з великим майбутнім», і додавала, що «її бідолашним близьким, мабуть, було дуже важко».

Страйк знову звів очі на двері, за якими зник ШМ. Ні, і сліду немає. Знуджений Страйк повернувся до книжки й догортав до місця, яке Робін позначила як варте уваги.

Після успішної кар’єри в «Плейбої» грайливій Марго важко було звикнути до життя звичайної лікарки. Щонайменше одна працівниця клініки Святого Івана розповідає, що її поведінка була недоречною для медичного закладу.

— Вона не тримала потрібної дистанції, не маючи відповідного для професії походження. Лікар має вивищуватися над пацієнтами. Одній жінці вона рекомендувала книжку під назвою «Радість сексу», і потім я чула, як люди в приймальні це обговорювали й хихотіли. Лікар не повинен радити пацієнтам таку літературу. Це створює погану репутацію всій клініці. Мені було за неї соромно. Отой молодий чоловік, що нею цікавився, приносив квіти, цукерки й що завгодно — чому тут дивуватися? Якщо розповідати людям про різні пози в сексі, не дивно, що чоловікам спадає на думку казна-що.

Наступні кілька абзаців являли собою компіляцію відомостей з газетних статей. Ішлося про самогубство заміжньої коханки Стіва Датвейта, його раптову втечу й той факт, що Лосон кілька разів його допитував. Витискаючи максимум з невдячного матеріалу, Оукден натякнув, що Датвейт у кращому разі сумнівний тип, а в гіршому — небезпечна особа: зухвалий волоцюга, безпринципний спокусник, поруч з яким гинуть чи зникають жінки. Тож Страйк аж приснув, коли дійшов до такого:

Нині Стіві Джекс, як себе називає Датвейт, працює в таборі відпочинку Батлінау Клактоні-на-морі...

Глянувши, чи не з’явився ШМ, Страйк продовжив читати:

...де вдень проводить заходи для відпочивальників, а ввечері виступає в кабаре. «Longfellow Serenade» у його виконанні користується неабиякою популярністю серед жіночої аудиторії. Чорнявий Датвейт/Джекс зберіг приємну зовнішність і так само користується популярністю у жіноцтва.

— Я завжди любив співати,— каже він мені в барі після виступу.— Замолоду грав у гурті, але гурт розпався. Колись у дитинстві я бував у Батліна разом з прийомною родиною. Мені завжди здавалося, що розважати відпочивальників — це весело. Багато славетних артистів почало свій шлях з цього.

Та коли мова заходить про Марго Бамборо, відкривається геть інакша сторона цього зухвалого співака в кабаре.

— У пресі писали казна-що. Я ніколи не приносив їй цукерок абощо. То все вигадали, щоб виставити мене збоченцем. Я мав виразку шлунку та страждав на мігрень. У мене був важкий період.

Відмовившись пояснити, навіщо він змінив ім’я, Датвейт виходить з бару.

Колеги з табору були шоковані тим фактом, що «Стіві» допитувала поліція в зв’язку зі зникненням молодої лікарки.

— Він нам нічого про це не розповідав,— каже двадцятидвохрічна Джулі Вілкс.— Я приголомшена. Я думала, про таке треба казати. І що Джекс — то не його справжнє прізвище, він нам теж не сказав.

Далі Оукден розважав читача стислою історією мережі таборів Батліна, а тоді присвятив абзац можливостям, які чоловік-хижак може знайти собі на літньому курорті.

Страйк закурив ще одну цигарку й догортав до наступної відмітки Робін. Тут був короткий пасаж, присвячений Джузлу Бейлісу, чоловіку колишньої прибиральниці, а потім соціальної працівниці Вілми. З нового тут був лише той факт, що ґвалтівника Бейліса звільнили з в’язниці в січні 1975 року, за три місяці після зникнення Марго. Проте Оукден усе одно запевняв, що Бейліс, без сумніву, «пронюхав», що Марго переконує дружину його покинути, «напевно, зненавидів лікарку, яка намагалася розвалити чужу родину» і «мав широкі зв’язки в середовищі місцевого криміналітету». Оукден повідомляв читачеві, що поліція «безсумнівно, ретельно вивчила переміщення друзів і родичів Бейліса одинадцятого жовтня». «Тож доходимо висновку,— провадив він, обманюючи цікавість читача,— що нічого підозрілого виявлено не було».

Третя відмітка Робін була на сторінках, присвячених аборту в клініці на Брайд-стріт. Цю частину історії Оукден розпочинав з великою помпою, запевняючи читачів, що розкриє факти, які ніколи не ставали надбанням широкого загалу.