Бентежна кров - Галбрейт Роберт - Страница 38

Я не передумав, хоча з мого боку жодних образ. Сподіваюся, все вийде якнайкраще. Сходимо на пиво, як матимеш час.

Подбавши про цю малоприємну особисту справу, Страйк зробив собі бутерброд, одягнув на футболку чисту сорочку, дістав зі справи Бамборо аркуш, на якому Білл Талбот залишив загадкове послання скорописом Пітмана, і на машині виїхав до Західного Вікему, де домовився зустрітися з Грегорі Талботом, сином покійного Білла.

Ідучи то під дощем, то під сонцем, курячи цигарку по цигарці, Страйк перемкнувся на справу й думав, що саме спитати в сина поліціянта, а ще міркував над проблемами, які постали перед агенцією, відколи він повернувся. Барклей учора підняв ряд питань, які вимагали особистої уваги Страйка. Шотландець (якого Страйк був схильний вважати своїм найкращим детективом після Робін) спершу з притаманною йому прямотою висловився про танцівника з Вест-Енду, на якого вони мали накопати компромат.

— Ми на нього ніц не добудемо, Страйку. Якщо він трахає якусь іншу пташку, то хіба що вона живе в нього в шафі. Я так міркую, що за нашою кралею він упадає заради бабла, але хлоп не дурний, свого не профукає.

— Гадаю, ти правий,— погодився Страйк,— але клієнту ми дали три місяці, тож будемо продовжувати. А з Пат ти поладнав? — спитав він, сподіваючись, що бодай когось ще теж дратує нова секретарка, але спіймав облизня.

— А що, нормальна тітка. Хрипить як портовий вантажник, але справу знає. Та коли ми вже заговорили про новеньких...— почав Барклей, дивлячись на шефа великими синіми очима з-під кошлатих брів.

— Кажи,— мовив Страйк.— Що, Моррис не справляється?

— Ну, я б аж так не сказав.

Глазгів’янин почухав передчасно посивілу потилицю, а тоді спитав:

— Тобто Робін тобі нічого не казала?

— А що, в них якісь розбіжності? — різко запитав Страйк.

— Та не щоб аж розбіжності,— повагом відповів Барклей,— але йому, бачте, не подобається, що вона командує. Так і сказав, коли вона не чула.

— Йому доведеться змиритися. Я поговорю з ним.

— А ще в хлопа власне бачення справи Мутного.

— В якому сенсі? — спитав Страйк.

— Забрав собі в голову, що звабить ту секретарку. Робін йому сказала, що все, зась, що час Гатчинсу входити в гру. Вона дізналася...

— ...що Мутний — член Гендонського стрілецького клубу, так, вона мені написала. Вона хоче відіслати туди Гатчинса, щоб той утерся до Мутного в довіру. Розумний план. Мутний, наскільки нам відомо, має себе за великого мачо.

— Але Моррис тримається за своє. Їй в обличчя сказав, що не проти нового плану, а сам...

— Так і зустрічається з секретаркою?

— «Зустрічається» — то ти дуже культурно сказав,— відповів Барклей.

Тож Страйк викликав Морриса до офісу й дохідливо пояснив, що той має дати секретарці Мутного спокій і протягом наступного тижня зосередитися на подружці Вторака. Моррис не заперечував; власне, його капітуляція відгонила підлабузництвом. Розмова лишила по собі неприємний присмак. Моррис був за всіма параметрами корисний працівник, мав багато знайомих у поліції, але його поспішлива згода відкрила якусь слизькість, яка Страйкові не сподобалася. Пізніше того вечора Страйк їхав по Вест-Енду за таксі, яке взяли Балерун і його подруга, і пригадав переплетені пальці доктора Ґупти і його слова про те, що запорука успішного бізнесу — це згуртована команда.

Західний Вікем зустрів Страйка заміськими будинками з еркерами, широкими подвір’ями та власними гаражами. Обабіч Авеню, на якій проживав Грегорі Талбот, тягнулися солідні оселі середнього класу; тут стригли газони та вчасно забирали сміття. Не хороми, як на вулиці, де мешкав доктор Ґупта, але й не так тісно, як у Страйковій квартирі на горищі над офісом.

Біля будинку Талбота Страйк припаркувався за контейнером, який перекривав в’їзд до гаража. Щойно він заглушив двигун, двері відчинилися і визирнув блідий і абсолютно лисий чоловік з великими вухами й окулярами в сталевій оправі. Вигляд у нього був сторожко-захоплений. Страйк уже знав, що це Грегорі Талбот і що він працює адміністратором у лікарні.

— Містер Страйк? — гукнув він до Страйка, який обережно вилазив з машини (було слизько після дощу, а він надто добре пам’ятав своє падіння біля фалмутського порому).

— Це я,— відповів Страйк, зачиняючи дверцята та простягаючи руку, бо Талбот рушив до нього. Він був помітно нижчий за Страйка.

— Даруйте за контейнер,— сказав він,— у нас на горищі ремонт.

Щойно вони наблизилися до дверей, з будинку вибігли дві дівчинки-близнючки років десятьох і мало не збили Грегорі з ніг.

— Побудьте в садку, дівчата,— наказав Грегорі, хоча, як на Страйка, основну проблему становило те, що дівчата були босі, а земля — мокра й холодна.

— Пупутьте в садку, тівчата,— передражнила одна з сестер. Грегорі м’яко глянув на близнючок над окулярами.

— Це грубо, а не смішно.

— Це збіса смішно! — заперечила друга сестра, а перша заіржала.

— Полайся мені ще, Джейдо, і шоколадного десерту не побачиш,— сказав Грегорі.— І мого айпаду теж.

Джейда скорчила гримаску, але більше лаятися не стала.

— Ці в нас на вихованні,— пояснив Грегорі, коли вони зайшли всередину.— Наші власні діти вже не живуть з нами. Отуди, праворуч, і сідайте.

Страйк з власної волі жив у оточенні спартанського мінімалізму, і ця захаращена, неприбрана кімната йому не сподобалася. Він і радий би був присісти десь на запрошення Грегорі, але спершу треба було прибрати чимало речей, а це було б неввічливо. Грегорі, не помічаючи його труднощів, визирнув у вікно на дівчат. Ті вже змерзли й забігли в хату.

— Вчаться потроху,— сказав Талбот. Грюкнули вхідні двері, дівчата помчали нагору. Розвернувшись до Страйка, Грегорі зрозумів, що тому немає де сісти.

— А, вибачте,— мовив він без тіні сорому, від якого згоріла б тітка Джоан, якби хтось побачив її будинок неприбраним.— Тут зранку побували дівчата.

Грегорі швидко прибрав з крісла мокрий пістолет з бульбашками, двох голих Барбі, дитячу шкарпетку, якісь шматочки яскравого пластику й половину мандарина, щоб звільнити Страйкові місце. Бездомні речі він скинув на столик, завалений журналами, пультами, листами, порожніми конвертами й чималою кількістю пластикових іграшок, серед яких було багато детальок від леґо.

— Чаю? — запропонував Грегорі.— Кави? Жінка повела хлопців у басейн.

— А у вас ще хлопці є?

— Тому й робимо ремонт на горищі,— пояснив Грегорі.— Даррен з нами вже п’ять років.

Поки Грегорі ходив по чай, Страйк підібрав журнал для наклейок Ліги чемпіонів, який побачив під столиком. Погортав сторінки з ностальгією — колись і він збирав ці наклейки. Він саме міркував про шанси «Арсеналу» перемогти, як нагорі щось загупало, аж захиталася люстра, і він звів очі. Мабуть, дівчата стрибали з ліжка. Відклавши альбом, Страйк замислився — і не знайшов відповіді: що могло спонукати Талбота і його дружину взяти до себе дітей, з якими вони навіть не мають кровної спорідненості? Поки Грегорі повернувся з тацею, Страйк устиг уже згадати Шарлотту, яка клялася, що не хоче дітей, а своїх двійнят віддасть свекрусі, щойно народить.

— А можете посунути...— попросив Грегорі, дивлячись на столик.

Страйк поприбирав речі на диван.

— Дякою,— сказав Грегорі й поставив тацю на столик. Згрібши речі з другого крісла, він і їх скинув на вже чималу купу на дивані, взяв чашку, сів, показав на липку цукорницю і нерозпечатану пачку печива й мовив:

— Пригощайтеся.

— Дякую,— відповів Страйк, накладаючи цукор у чай.

— Отже,— сказав Грегорі зі збудженим виглядом,— ви намагаєтеся довести, що Крід убив Марго Бамборо.

— Ну,— відповів Страйк,— я намагаюся дізнатися, що саме з нею сталося, і Крід — це, звісно, один з можливих варіантів.

— А ви бачили, в газетах писали? Малюнок Кріда продають більш ніж за сто фунтів?

— Не бачив,— відповів Страйк.

— Ага, в «Обзервері» писали. Автопортрет олівцем, намалював, коли сидів у Белмарші. Продали на сайті, де торгують витворами серійних убивць. Світ здурів.