Бентежна кров - Галбрейт Роберт - Страница 32

— Але з газет виходить, що Датвейт переслідував Марго.

— Ну,— сказав Страйк, плескаючи долонею по історії хвороби,— тут просто сила-силенна візитів. Він ходив до неї тричі на тиждень. Тривожився, мучився провиною і зневагою людей, вочевидь, узагалі не думав, що розвага обернеться смертю жінки. А тут гарненька лікарка — не судить його, втішає, підтримує. Не так уже важко припустити, що Датвейт міг пройнятися до неї почуттями.

Страйк відклав історію хвороби й показав Робін ще машинописні свідчення.

— Ось глянь. Це Дороті і Глорія, й обидві кажуть, що коли Датвейт востаннє виходив з кабінету Марго, він здавався... власне, це каже Дороті,— додав він і зачитав: — «Я помітила, що містер Датвейт виходить з кабінету доктора Бамборо з виразом, я б сказала, шоку на обличчі. Він мені здався розлюченим і засмученим. Він спіткнувся об машинку хлопчика в приймальні й уголос вилаявся. Здавалося, він нічого навколо не бачить». А Глорія,— провадив Страйк, перегорнувши сторінку,— каже таке: «Я запам’ятала містера Датвейта, бо він вилаявся на маленького хлопчика. У нього був такий вигляд, ніби він щойно почув погані новини. Як на мене, він здавався наляканим і сердитим».

Страйк повернувся до історії хвороби:

— Останні записи Марго щодо Датвейта повідомляють лише про ті самі симптоми стресу, тож вона не поставила йому якогось смертельного діагнозу. Лосон припускає, що вона могла звернути увагу на зростання його прихильності та сказати, щоб він не марнував її цінний час, потрібний іншим пацієнтам, а Датвейт цьому не зрадів. Можливо, він переконав себе, що його почуття взаємні. Усі свідчення вказують на те, що він на той час був психологічно вразливий. Хай там що, Марго зникає за чотири дні після останнього візиту Датвейта. В клініці кажуть Талботові, що один пацієнт трохи занадто активно нею цікавився, тож Талбот викликає його на допит. І ось...

Страйк знову видобув розмальований зірочками рукописний аркуш з-поміж друкованих документів.

— Як завжди, Талбот починає допит з відомих дат злочинів Кріда. Біда в тому, що Датвейт не може згадати, що робив у ці дні.

— Якщо він уже захворів від стресу...— почала Робін.

— Саме так,— погодився Страйк.— Коли офіцер поліції питає, чи ти не Ессекський Різник, це не те щоб дуже заспокоює, правда? А ось дивися, Талбот знову написав власну дату: двадцять п’яте лютого. І ще таке... Глянь, ти бодай щось розумієш?

Робін глянула на аркуш, з якого читав Страйк, і роздивилася три рядки тексту.

— Скоропис Пітмана,— сказала Робін.

— Прочитаєш?

— Ні, я вчила тільки систему «Тілайн», трошки. Пітмана не вчила. Але Пат його знає.

— Ти хочеш сказати, що від неї бодай раз буде користь?

— Та пішов ти, Страйку,— розсердилася Робін.— Я знаю, що ти хочеш знову наймати стажерів, але мені більше подобається, коли в кореспонденції лад, а справи вчасно підшиті.

Вона клацнула фото тексту на телефон і відіслала Пат з проханням перекласти. Страйк тим часом думав про те, що Робін ніколи раніше не називала його Страйком, коли сердилася. Дивно, але прізвище звучало навіть інтимніше, ніж ім’я. Йому однозначно сподобалося.

— Вибач, що образив Пат.

— Та пішов ти, кажу ж,— озвалася Робін, але не змогла сховати усмішки.— Що про Датвейта думав Лосон?

— Усе очікувано. Коли Лосон спробував викликати його на допит і виявив, що Датвейт покинув роботу і квартиру, не сказавши, куди їде, то дуже ним зацікавився. Саме тому ця історія потрапила до газет. Його намагалися викурити.

— І що, вийшло? — спитала Робін, хрумтячи чипсами.

— Вийшло. Датвейт прийшов до дільниці у Волтем-Форесті наступного дня після виходу статті про «ловеласа», видно, злякавшись, що в нього вчепляться і Фліт-стріт, і Скотланд-Ярд. Сказав, що безробітний і орендує койкомісце. Місцева поліція подзвонила Лосонові, який негайно приїхав на допит.

Страйк підсунув до Робін частину останніх документів зі свого стосу.

— Ось тут є повний запис. Що каже Лосон: «здається наляканим»... «відповідає ухильно»... «нервує»... «пітніє»... ще й алібі хистке. Датвейт заявив, що на час зникнення Марго оглядав нові квартири.

— Тобто він уже шукав нове помешкання, коли вона зникла?

— Може, збіг? Однак під часу допиту він не зумів розповісти, які квартири оглянув, і не зумів сказати, хто міг його бачити. Врешті-решт Датвейт зізнався, що просто сидів у місцевій кав’ярні з газетою і обводив годящі оголошення. Однак у кав’ярні ніхто його не згадав. Він сказав, що переїхав до Волтем-Форесту, бо після допиту в Талбо-та мав погані асоціації з Клеркенвеллом, почувався підозрюваним, та й на роботі все стало погано після його роману з дружиною колеги, яка наклала на себе руки.

— Ну, це цілком схоже на правду,— мовила Робін.

— Лосон допитував його ще двічі, але більше нічого не дізнався. На третій допит Датвейт прийшов уже з адвокатом. Тоді Лосон відступив. Він, власне, нічого не мав на Датвейта, хай яким той видавався підозрілим. І було цілком вірогідно, що в кав’ярні його ніхто не запам’ятав через те, що там було дуже людно.

До пабу увійшла компанія в гелловінських костюмах. Усі сміялися, явно вже налигані. Робін помітила, що Страйк автоматично кинув погляд на білявку в латексному костюмі медсестри.

— То це все? — спитала вона.

— Практично,— відповів Страйк,— але маю спокусу не показувати тобі оце.

— Чого це?

— Бо це може підживити твій інтерес до святих місць.

— Та я не...

— Добре, але спершу, будь ласка, згадай, що вбивства та зникнення завжди принаджують психів.

— Гаразд,— відповіла Робін,— а тепер показуй.

Страйк перегорнув аркуш. Це виявилася ксерокопія неохайної анонімної записки, складеної з вирізаних з журналів літер.

— Знову мальтійський хрест,— сказала Робін.

— Саме так. Це надійшло до Скотланд-Ярду в 1985 році й було адресоване Лосонові, але той уже пішов у відставку. Більше в конверті нічого не було.

Робін зітхнула й відкинулася на стільці.

— Точно псих,— сказав Страйк, збираючи ксерокопії у стос і скручуючи.— Якщо справді знаєш, де закопали тіло, ти малюєш мапу.

Було вже близько шостої. Саме о цій годині одна лікарка вийшла з клініки, і більше її ніколи не бачили. За матованими шибками пабу згустився синій вечір. Біля бару білявка в костюмі медсестри сміялася з чогось, що казав їй чоловік у костюмі Джокера.

— Знаєш,— мовила Робін, кинувши погляд на папери поруч з келихом Страйка,— вона оце запізнювалася, періщив дощ...

— Кажи,— мовив Страйк, думаючи, що Робін може сказати саме те, про що він сам думав.

— Подруга чекає її тут на самоті. Марго запізнюється. Вона, мабуть, хоче дістатися сюди якнайшвидше. Найбільш вірогідне та просте, що мені спадає на думку,— хтось запропонував її підвезти. Зупинилася машина...

— Або фургон,— підказав Страйк. Так, Робін дійшла того самого висновку, що й він.— Хтось знайомий...

— Чи буцімто знайомий. Літній чоловік...

— Або хтось, кого вона вважає жінкою.

— Саме так,— погодилася Робін.

Вона сумно подивилася на Страйка.

— Так. Вона або знала водія, або та людина здалася їй безпечною.

— Але хто про це згадає? — мовив Страйк.— На ній був пересічний одяг, ще й парасоля. Зупинилася машина. Марго нахилилася до вікна, тоді сіла всередину. Ні бійки, ні конфлікту. Машина поїхала собі.

— І лише водій знає, що трапилося потім,— додала Робін.

Її мобільний задзвонив: Пат Чонсі.

— Вічно вона так,— буркнув Страйк.— Ти їй пишеш повідомлення, а вона обов’язково дзвонить...

— То й що? — не стрималася Робін і прийняла дзвінок.— Добридень, Пат. Вибачте, що турбую в неробочий час. Отримали мою есемеску?

— Так,— каркнула Пат.— Де ти таке взяла?

— У старих поліційних паперах. Можете перекласти?

— Так,— відповіла Пат,— але то якась дурниця.