Бентежна кров - Галбрейт Роберт - Страница 3

— Я собі був подумав, що ті Мазанков і Крупов — то якісь його друзі. Питаю, на чорта він мені це говорить. А він пояснює, що цитує письменника Толстого. Ми почали розмовляти, і я тобі кажу, Діду, моє життя змінилося. Ніби лампочка ввімкнулася,— вказав Полворт на свою лисувату голову.— Він допоміг мені все чітко побачити. Всі чоловічі негаразди, старий! Вечір четверга, я ото сиджу й не знаю, чи зігріє хтось мені ліжко. Мабуть, піду додому сам-один, тільки гроші витрачу та знуджуся. Я собі полічив, скільки грошей я на тих бабисьок спускаю, скільки часу... і що далі, в сорок років буду сам-один порнуху дивитися? Тоді до мене дійшло, в чому суть шлюбу. І чи знайду я кращу за Пенні? Чи цікаво мені знайомитися з жінками в пабах? Ми з Пенні нормально ладнали, в людей буває значно гірше. І вона таки нічогенька. І мені точно зігріють ліжко, як прийду додому до жінки, авжеж?

— Шкода, що Пенні цього не чує,— мовив Страйк.— Закохалася б у тебе знову.

— Тож я потиснув тому франтові руку,— провадив Полворт, не зважаючи на Страйків сарказм.— Попросив мені написати, як та книжка називається. Вийшов з бару, взяв таксі, поїхав до Пенні, стукав, аж поки вона не прокинулася й не вийшла. Ох і розлютилася! Вирішила, що я налигався, не знайшов собі нікого та приперся до неї злягатися. А я їй на те: «Ні, дурепо ти дурна, я прийшов, бо хочу з тобою побратися». А книжка,— додав Полворт,— називалася «Анна Кареніна». Ахінея.

Страйк засміявся.

Полворт голосно відригнув, тоді глянув на годинник. Він знався на ефектних фінальних репліках і не мав часу далі просторікувати про російську літературу.

— Ну, Діду, мені час,— мовив він і підвівся.— Якщо повернуся до пів на одинадцяту, матиму святковий мінет. І ось про це, старий, я тобі й торочу. В цьому суть.

Страйк усміхнувся й потиснув простягнуту Полвортом руку. Той попросив переказувати найкращі побажання Джоан, дзвонити, як знов приїде, а тоді проштовхався до виходу та зник з очей.

2

Страйк досі всміхався після Полвортової історії, аж тут помітив, що чорнява жінка біля шинкваса має намір підійти до нього. Її подруга, білявка в окулярах, ніби відмовляла її від цього. Страйк допив пиво, взяв гаманець, перевірив, чи не загубив цигарки, а тоді підвівся і, перш ніж зрушити з місця, пересвідчився, що тримає рівновагу. Іноді після чотирьох пінт протез відмовлявся співпрацювати. Упевнившись, що міцно стоїть на ногах, Страйк рушив до виходу, без усмішки киваючи тим місцевим, кого не міг без образ проігнорувати, і без перешкод вийшов у теплу ніч.

На широких нерівних сходах перед баром пили й курили. Страйк почав прокладати собі шлях між людьми, намацуючи цигарки.

Був лагідний серпневий вечір, мальовничим узбережжям гуляли туристи. На Страйка чекала п’ятнадцятихвилинна прогулянка до тітчиного будинку, частково — вгору крутим схилом. З примхи він вирішив звернути праворуч, перетнув вулицю і підійшов до високого муру, що відділяв стоянку та причал порома від води. Ставши біля нього, Страйк закурив, дивлячись на сріблясто-сірий океан. Тепер він став просто ще одним туристом у пітьмі й міг спокійно курити, не мусячи відповідати на питання про рак і відтягуючи мить, коли доведеться повертатися до незручного дивана, який ось уже шість ночей правив йому за ліжко.

Коли Страйк тільки приїхав, Джоан сказала, що він нормально розміститься у вітальні, бо бездітний одинак і колишній солдат здатен спати де завгодно. Вона була рішуче налаштована відмовити Страйка від ідеї, яку той висловив по телефону,— що він ліпше оселиться десь у готелі, бо в будинку й так місця обмаль. Страйк приїздив нечасто, надто водночас із сестрою і небожами, тож Джоан хотіла максимально насолодитися його товариством, хотіла знову почутися годувальницею і піклувальницею, хай навіть їй було недобре після першого курсу хіміотерапії.

Тож важкий і високий Страйк без нарікань щовечора лягав на слизький і непіддатливий атлас, набитий кінським волосом (на лежаку в армійському таборі й то було краще), а рано-вранці його будили небожі, які постійно забували, що не можна вибігати до вітальні раніше восьмої ранку. Джек принаймні мав совість і пошепки вибачався щоразу, як розумів, що збудив дядька. А от старший, Люк, збігав вузькими сходами з гуком і гуркотом і тільки хихотів, коли пробігав повз Страйка, прямуючи до кухні.

Також Люк зламав Страйкові нові навушники (а той вирішив за краще вдати, що це не біда). А ще старший племінник додумався одного ранку вибігти до саду з його протезом і весело махав ним дядькові через вікно. Коли Люк нарешті повернув ногу, Страйк (у якого мало не луснув сечовий міхур, бо стрибати на одній нозі до єдиного туалету нагорі він не міг) тихо насварив хлопця, і більшу частину ранку той потім поводився на диво сумирно.

Джоан між тим щоранку казала Страйкові: «Ти добре спав?» У цих словах звучав хіба що натяк на питальну інтонацію. Вона все життя ненав’язливо змушувала рідних говорити їй тільки те, що вона бажала чути. Коли Страйк спав у власному офісі й був на межі банкрутства (про що, звісно, не казав дядькові й тітці), Джоан радісно розводилася по телефону, як у нього все добре; як завше, здавалося не до речі агресивним щось на це заперечувати. А коли в Афганістані Страйкові відірвало пів ноги, заплакана Джоан стояла біля його лікарняного ліжка, і поки він крізь морфіновий туман намагався сфокусуватися, казала: «Ну, тобі же зручно. Тобі ж не боляче». Страйк любив тітку, яка великою мірою зростила його й виховала, але від довгого перебування в її товаристві починав задихатися. Його виснажувало це наполегливе прагнення передавати фальшиву монету соціальних умовностей з рук до рук, заперечуючи й ігноруючи незручну правду.

Внизу у воді щось зблиснуло: сріблясте хутро, пара вугільно-чорних очиць; просто під Страйком ліниво розвертався між хвилями тюлень. Страйк спостерігав за грою тварини, не знаючи, чи вона його бачить, і з нез’ясненної причини його думки полинули до партнерки в детективній справі.

Він добре розумів, що не сказав Полвортові всієї правди про свої стосунки з Робін Еллакотт (бо, власне, то була не його справа). Правда полягала в тому, що Страйкові почуття містили ускладнення й нюанси, які він волів не досліджувати. Наприклад, коли на самоті Страйкові ставало нудно чи сумно, йому хотілося почути її голос.

Він глянув на годинник. У Робін вихідний, але є шанс, що вона досі не спить, і є пристойний привід написати їй повідомлення: Сол Моррис, їхній новий підрядник, має отримати платню за місяць, а Страйк поїхав, не лишивши інструкцій з цього приводу. Якщо написати їй про Морриса, є шанс, що Робін передзвонить і спитає, як справи в Джоан.

— Даруйте? — почувся за спиною знервований жіночий голос.

Страйк, навіть не обернувшись, зрозумів, що то чорнява жінка з пабу. Вона говорила з акцентом уродженки Домашніх графств — територій навколо Лондона,— а її тон містив якраз ту суміш вибачливості й захвату, з якою люди зазвичай починали розмову про Страйкові звитяги на детективній ниві.

— Так? — обернувся він.

Подруга-білявка прийшла разом з чорнявою пані; втім, спало на думку Страйкові, вони, може, і не просто подруги. Жінок — яким обом було десь по сорок років — поєднувало непомильне враження близькості. Обидві були в джинсах і сорочках; білявка здавалася особливо обвітреною і худорлявою, як буває, коли людина проводить вихідні на природі, гуляючи чи катаючись на велосипеді. Ще таких жінок іноді називають симпатичними, маючи на увазі, що вони не фарбуються. Блондинка носила окуляри й мала високі вилиці та забране в хвіст волосся, а ще — суворий вигляд.

Чорнява жінка була дрібніша. На довговидому обличчі блідо сяяли великі сірі очі. У сутінках її погляд здавався пильним, мало не фанатичним — ніби в середньовічної мучениці.