Бентежна кров - Галбрейт Роберт - Страница 197

— А я гадав, що Лондон — серце всього зла, ні?

— Не я обирав. У Роз день народження. Вона хоче подивитися клятого «Короля лева», Трафальгарську площу і всяку дурню.

— Якщо шукаєш квартиру, то в мене тільки одна спальня.

— Ми вже забронювали помешкання. Це буде через вихідні. Просто хотів поцікавитися, чи не схочеш ти випити зі мною пінту. Можеш узяти з собою Робін, щоб Пенні було з ким потеревенити. Хіба що, ну не знаю, бісова королева має для тебе завдання.

— Ну, вона має, але я їй сказав, що перелік очікування вже переповнений. Чудова ідея,— мовив Страйк.— Що ще нового?

— Нічого,— відповів Полворт.— Бачив, як прищикнули шотландців?

Серед машин на дорозі з’явився старий «лендровер». Не воліючи занурюватися в тему кельтського націоналізму, Страйк сказав:

— Ну, якщо це називається «прищикнули»... Слухай, друже, мені треба йти, Робін уже під’їжджає. Я тобі передзвоню.

Страйк укинув недопалок у найближчий водостік і був уже готовий залізти в «лендровер», щойно Робін зупинилася.

— Доброго ранку,— привіталася вона, поки Страйк усідався на переднє сидіння.— Я запізнилася?

— Ні, це я прийшов раніше.

— Гарна борода,— мовила Робін, під дощем від’їжджаючи від бордюру.— Ти схожий на ватажка партизанів після вдалого рейду.

— Я таким і почуваюся,— озвався Страйк, який зараз, знову опинившись разом з Робін, і справді пережив відчуття чистого тріюмфу, яке багато днів вислизало від нього.

— Це ти з Пат щойно розмовляв? — запитала Робін.— Телефоном?

— Ні, з Полвортом. Через вихідні він приїде до Лондона.

— Він же, здається, ненавидить Лондон?

— Ненавидить. Але дитина хоче відвідати місто. А він хоче познайомитися з тобою, проте я тобі не раджу.

— Чому це? — спитала Робін, якій це трохи полестило.

— Зазвичай жінкам Полворт не подобається.

— Але ж він одружений?

— Так. І дружині він не подобається.

Робін розсміялася.

— А чому ти вирішила, що мені дзвонить Пат? — запитав Страйк.

— Я щойно розмовляла з нею телефоном. Міс Джоне засмучена, що не отримує новин персонально від тебе.

— Потім подзвоню їй по «Фейстайму»,— сказав Страйк, поки вони під шурхання двірників по лобовому склу їхали через парк.— Сподіваюся, борода відлякає її.

— Деякі жінки люблять бороди,— мовила Робін, і Страйк несамохіть замислився, чи не належить до таких сама Робін.

— Схоже, Барклей і Гатчинс уже близько підібралися до Бовдурового «партнера»,— сказав він.

— Так,— озвалася Робін.— Барклей пропонує поїхати на Майорку й роззирнутися там.

— Ще б пак. Ти ще не передумала в понеділок разом зі мною провести співбесіду з новою підрядницею?

— З Мішель? Звісно, не передумала,— сказала Робін.

— Сподіваюся, на той час ми встигнемо повернутися в офіс.

Робін звернула на Кьорл-роуд. Преси ніде не було видно, тож вона припаркувалася біля вікторіанського будинку, розділеного на дві квартири.

Коли Страйк натиснув дзвоник з табличкою «Фіппс/Салліван», крізь двері почулися кроки на сходах, а потім на порозі постала Анна Фіппс, вдягнена в той самий мішкуватий синій бавовняний комбінезон і білі парусинові черевики, що й того разу, коли вони вперше зустрілися у Фалмуті.

— Заходьте,— припросила вона, усміхаючись і відступаючи, щоб впустити їх у маленький квадратний коридорчик біля підніжжя сходів.

Фарбовані стіни були білі, прикрашені низкою абстрактних монохромних гравюр, і арочне вікно над дверима заливало світлом голі сходи, не застелені килимом, нагадавши Робін про Дім опіки Святого Петра і про Ісуса, який наглядав за входом, виліплений у натуральну величину.

— Постараюся не плакати,— неголосно мовила Анна, неначе боялася, що її підслуховують, але попри всю її рішучість, на очі їй одразу набігли сльози.— Вибачте, але мені... мені дуже хочеться вас обійняти,— сказала вона й так і вчинила, обійнявши спершу Робін, а потім Страйка. Відступивши, вона похитала головою, легенько розсміявшись, і витерла очі.

— Не можу навіть висловити, наскільки я вам... наскільки я вам удячна. Те, що ви для мене зробили...— вона махнула рукою, мов їй забракло слів, і похитала головою.— Це все так... так дивно. Я відчуваю неймовірне щастя й полегшення — і водночас велике горе... хіба не безглуздо?

— Аж ніяк,— сказала Робін. Страйк крекнув.

— Усі вже тут,— сказала Анна, вказуючи нагору.— Кім, тато, Син... і Уна також. Я запросила її на кілька днів. Розумієте, ми плануємо похорон: тато й Син віддали це на мій розсуд... ходімо нагору, всі хочуть вам подякувати...

Піднімаючись крутими сходами слідом за Анною, Страйк, спираючись на поруччя, пригадав свої змішані емоції, які зринули в нього після телефонного дзвінка про смерть його власної матері. До горя, яке поглинуло його, домішувалася дрібка полегшення, яка викликала в ньому приголомшення й сором, і він потім ще довго обмірковував це. Але з часом він збагнув, що в якомусь темному закутку його свідомості завжди жили страх і — водночас — очікування цієї новини. Нарешті сокира опустилася, й очікування закінчилося: жахливий Ледин смак на чоловіків зрештою довів її до жалюгідної смерті на брудному матраці, й хоча Страйк відтоді дуже за нею сумував, він би збрехав, заявивши, що сумує і за токсичною сумішшю тривоги, провини і страху, яку відчував останні кілька років її життя.

Він міг лише здогадуватися, яку суміш емоцій нині відчувають чоловік Марго або нянька, яка замінила родині Марго. Піднявшись на верхній майданчик, він побачив у вітальні Роя Фіппса, який сидів у кріслі. На мить їхні погляди зустрілися, а тоді з кімнати вийшла Кім, загородивши гематолога. Блондинка-психолог широко всміхалася: принаймні вона, здавалося, щиро рада.

— Ну,— заговорила вона, потискаючи руку спершу Страйкові, а далі Робін,— як по правді, що ми можемо сказати? Заходьте...

Страйк і Робін слідом за Кім і Анною зайшли до вітальні, такої самої просторої, як і в їхньому заміському будинку у Фалмуті, з довгими тюлевими фіранками на вікнах, строкатим паркетом, великим білим килимом і світло-сірими стінами. Книжки були розставлені за кольорами. В усьому відчувався простий і вишуканий дизайн: це дуже відрізнялося від будинку, в якому Анна зростала, з його потворною вікторіанською бронзою і ситцевими стільцями. На стінах не було картин, лише над коминком — чорно-біле фото моря й неба.

Рой уже зіп’явся на ноги; позаду нього у великі вікна еркеру дріботів дощ. Рой нервово витер руку об штани й лише тоді простягнув її Страйкові.

— Як ви? — поривчасто запитав він.

— Дуже добре, дякую,— відповів Страйк.

— Міс Еллакотт,— мовив Рой, простягаючи руку Робін.— Наскільки я розумію, це ви...

Невимовлені слова «знайшли її» задзвеніли на всю кімнату.

— Так,— відповіла Робін, і Рой кивнув і підібгав губи, а його великі очі перемістилися з Робін на одну з кицьок-регдолів з розумними аквамариновими очима, яка щойно зайшла в кімнату.

— Сідай, тату,— лагідно мовила Анна, й Рой послухався.

— Я лише піду перевірю, чи Уна все знайшла: вона робить чай,— весело сказала Кім і вийшла.

— Будь ласка, присядьте,— мовила Анна до Страйка й Робін, і вони всілися поряд на канапі. Щойно Страйк улаштувався, кицька легко стрибнула поряд з ним і перейшла йому на коліна. Тим часом Робін помітила пуфик, який заміняв столик. Обтягнутий біло-сірою смугастою парусиною, він був набагато менший за отой у квартирі Аторнів — у нього б точно не вмістилася жінка, але все одно Робін сумнівалася, що колись придбає собі схожий предмет меблів, хай який він може бути практичний. Вона ніколи не забуде ні куряву на твердому цементі, ні череп Марго Бамборо, який випинався з нього.

— А де Син? — запитала Анна в батька.

— У ванній,— хрипкувато відповів Рой. Перш ніж звернутися до детектива, він кинув нервовий погляд на порожній сходовий майданчик за дверима.— Я... я мушу вам зізнатися, як соромно мені, що сам я не здогадався нікого найняти. Повірте, думка про те, що ми могли все це довідатися десять, двадцять років тому...