Бентежна кров - Галбрейт Роберт - Страница 191

— Hi,— озвалася Дженіс, поглянувши на фото. По короткій паузі вона додала: — Це коханка Ларрі. Я вбила їх обох. І не шкодую. Вони заслужили. Він був зі мною, не те шо він був аж таким ласим шматком, та він був зі мною, а потім ця парочка почала крутити шури-мури в мене за спиною. Сука,— тихо сказала Дженіс, дивлячись на світлину гладкої білявки.

— Я так розумію, ви зберегли некрологи?

Вона повільно підвелася з канапи, і Страйк розчув, як хруснули її коліна, коли вона підійшла в кутку до серванта, де зберігалася більшість її скляних декоративних фігурок, і присіла навколішки, знову спираючись однією рукою на коминкову полицю. Але зараз із нижньої шухляди вона дістала не одну папку, а дві, і Страйк пригадав, як минулого разу вона перекладала речі в шухляді, без сумніву, прибираючи те, чого не хотіла йому показувати.

— Отут,— показала вона товщу папку,— все про Марго. Я вирізала всі статті, які знайшла. Сті’ки вирізок було, шо знадобилася ше й друга папка...

Вона розгорнула тоншу папку, яку Страйк уже бачив раніше, і дістала старий інформаційний бюлетень на бланку фірми «Гік-сон і компанія». Вгорі була розміщена велика кольорова світлина блондинки.

— Клер Мартін,— сказала Дженіс.— Пиячила. «Випадкове передозування»... печінка й не витримала. Я знала, шо вона п’є забагато парацетамолу через ендометріоз, я сама це бачила. Ми з Ларрі та ше з цілою компанією були в неї вдома. Вони двоє вважали, шо я дурна. Цілий вечір переморгувалися. Тупі як обух. Я змішувала напої. Усі коктейлі, які я подавала їй, були наполовину з рідким парацетамолом. Вона померла за вісім днів по тому...

— А ось некролог Ларрі,— байдуже провадила вона, виймаючи ще один бюлетень на бланку «Гіксона і компанії».— Я вичекала шість-сім місяців. Це було легко. Він і так сидів на пороховій діжці, лікар попередив, шо серце в нього ледве дихає. Псевдоефедрин, ось шо я використала. Його й не перевіряли на ліки в крові. І так знали причину: курив і жер як свиня. Ніхто й не розглядав інших варіантів, крім зношеного серця...

Страйк не зауважив жодних ознак каяття в тому, як вона перебирала некрологи своїх жертв, неначе то були просто в’язальні візерунки. Її пальці тремтіли, але Страйк гадав, що це від шоку, а не від сорому. Всього кілька хвилин тому вона збиралася накласти на себе руки. Мабуть, під позірно щирою личиною напружено працював її холодний і меткий розум, і Страйк зненацька простягнув руку, забрав отруйні цукерки зі столика поряд із Дженіс і поклав їх біля свого крісла. Вона простежила за ними поглядом, і Страйк упевнився, що його підозри небезпідставні: вона подумувала їх з’їсти. А потім він ще раз нахилився вперед і взяв стару пожовклу вирізку, яку роздивлявся минулого разу: тут був зображений маленький Джонні Маркс із Бетнал-Ґріну.

— Він був першим, так?

Дженіс глибоко вдихнула й видихнула. Кілька вирізок затріпотіло.

— Так,— важко сказала вона.— Пестицид. Тоді можна було вільно купити які завгодно. Органофосфати. Я намішала йому гидоти, Джонні Марксові, а він ті’ки потішався з мене. Ага, і всі подумали, шо то перитоніт, і він помер. Але не забувайте: лікар так і не з’явився. Людям було байдуже до дітей з нетрів... Тяжка у нього була смерть. Мені дозволили прийти поглянути на нього, вже після смерті. Я поцілувала його в щічку,— сказала Дженіс.— Він би не зміг мене зупинити, ні? Не треба було потішатися з мене.

— Маркс,— мовив Страйк, вивчаючи вирізку.— Це підказало вам ідею взяти прізвище Спенсер — від «Маркс&Спенсер», правильно? А ім’я зразу вказало на її зв’язок з вами, і я мав би здогадатися, коли Клер Спенсер так швидко передзвонила мені. Соціальні працівники ніколи цього не роблять. Занадто завалені роботою.

— Ха,— зронила Дженіс і майже всміхнулася.— Ага. Ось звідки я взяла ім’я: Клер Мартін і Джонні Маркс.

— Ви не зберегли некролог Бреннера, ні?

— Ні,— відповіла Дженіс.

— Бо ви його не вбивали?

— Ні. Він помер від старості десь у Девоні. Я навіть його некролога не читала, але ж мала я щось вигадати, правда, коли ви запитали? Тож я сказала, шо некролог поцупив Оукден.

Такої закінченої брехухи Страйк, мабуть, у житті не зустрічав. Здатність миттєво вигадувати небилиці, вміння переплітати правдоподібну брехню з правдою, навіть не напружуючись, ще і з аурою щирості й чесності, вирізняли її з-поміж інших.

— А Бреннер справді присів на барбітурати?

— Hi,— відповіла Дженіс.

Вона вже складала некрологи назад у папку, і Страйк помітив вирізку про базилік священний, на звороті якого було повідомлення про смерть Джоанни Гаммонд.

— Ні,— повторила Дженіс, ховаючи некрологи назад у нижню шухляду й засуваючи її, неначе вже не байдуже було, наскільки охайно вона все поскладає, неначе ці вирізки не стануть незабаром речовими доказами проти неї. Хруснувши колінами, вона повільно зіп’ялася на ноги й повернулася на канапу.

— Бреннер виписував ліки для мене,— сказала вона.— Думав, я торгую ними на вулиці, старий дурень.

— І як вам вдалося переконати його виписувати ліки в таких кількостях? Шантажем?

— Ну, можна і так назвати, ага,— мовила вона.— Я дізналася, шо він навідується до однієї місцевої повії. Хтось із її дітей вибовкав мені, шо Бреннер ходить до неї шотижня. І я подумала: ну все, попався, старий брудний покидьок. Він збирався на пенсію. Я знала, шо він не схоче безславно закінчити свою кар’єру. Одного дня я пішла до нього в кабінет і сказала, шо я все знаю. У нього мало інфаркт не стався,— мовила Дженіс зі злобною посмішкою.— Я йому сказала, як можна змусити мене тримати рота на замку, і попросила виписати мені деякі ліки. Він усе виписав, як овечка. Потім я ше багато років використовувала те, шо підігнав мені Бреннер.

— А повією була Бетті Фуллер, так?

— Ага,— підтвердила Дженіс.— Я так і думала, шо ви рознюхаєте.

— Бреннер справді чіпав Дебору Аторн?

— Ні. Він після народження Самайна лише перевіряв її шви, ось і все.

— А навіщо Клер Спенсер розповіла мені цю історію? Щоб напустити трохи туману?

Дженіс знизала плечима.

— Не знаю. Я гадала, може, ви подумаєте, шо Бреннер — збоченець і Марго довідалася, шо він чіпляється до пацієнток.

— А в Бреннеровому горнятку справді була капсула аміталу?

— Ні,— сказала Дженіс.— Вона була в горнятку Айрін... це була дурість,— нахмурила вона біло-рожеве чоло. Погляд круглих синіх очей пробігся світлинами жертв на стіні, потім упав на вікно й перемістився назад на Страйка.— Дарма я це зробила. Іноді я ходила по краю. Безглуздо ризикувала. Одного дня Айрін у реєстратурі дратувала мене, фліртувала з... ну, просто фліртувала,— сказала Дженіс,— отож я принесла їй горнятко чаю з парочкою капсул. Вона сті’ки базікає, аж іноді кортить її придушити, і мені просто хтілося, шоб вона бодай ненадовго заткалася. Але вона не встигла випити чай, він остигнув... Коли я трохи охолола, то навіть зраділа. Забрала горнятко і хтіла вимити, але Марго підкралася ззаду в своїх балетках. Я намагалася заховати горнятко, але вона все побачила.

Я думала, вона мене викаже, тому довелося випередити її. Отож я пішла просто до лікаря Ґупти і сказала, шо знайшла капсулу в чаї лікаря Бреннера, а ше сказала, шо він, на мою думку, замовляє забагато ліків, отож він, певно, підсів на них. А шо мені ше було робити? Ґупта був милий, але боягузливий. Побоювався Бреннера. Я подумала, шо він навряд чи вимагатиме пояснень у Бреннера, і він справді не пішов, але, якшо чесно, я знала: навіть якби він пішов, Бреннер радше б зізнався в неіснуючій залежності, ніж ризикнув комусь розповісти про свою брудну інтрижку з Бетті Фуллер.

— А Марго справді переймалася через те, як померла мати Дороті Оукден?

— Ні,— знову мовила Дженіс.— Але ж я мала шось вам сказати, правда?

— Ви просто геній заплутування,— зронив Страйк, і Дженіс легенько порожевіла.

— Я завжди була розумна,— пробурмотіла вона,— але жінці це не допомагає. Ліпше бути гарненькою. Коли ти вродлива, життя у тебе складається краще. Чоловіки завжди упадали за Айрін, а не за мною. Вона могла цілий вечір верзти дурниці, але їм вона все одно подобалася більше. Я була не те шоб негарна... просто не мала того, шо подобається чоловікам.