Бентежна кров - Галбрейт Роберт - Страница 183

Тут почувся стукіт у двері, й зазирнула бадьора білявка.

— Ранбіре, Денніс уже готовий і чекає в кімнаті,— сказала вона і зникла.

— Ходімо? — мовив доктор Біджрал, спинаючись на ноги.— На допиті буду присутній я і хтось із Деннісових санітарів.

Разом із психіатром і жінкою, яка оголосила, що Денніс уже в кімнаті побачень, Страйк подолав ще кілька коридорів. Тут уже були двері, які доводилося відмикати й одразу ж замикати по собі. Крізь треті замкнені двері Страйк побачив опасистого чоловіка, який човгав собі у спортивних штанях, у товаристві двох санітарів, які тримали руки пацієнта за спиною. Пацієнт кинув на Страйка затуманений погляд, і трійця мовчки проминула.

Нарешті досягли безлюдного відкритого приміщення, де стояли крісла й вимкнутий телевізор. Страйк гадав, що білявка буде серед Деннісових санітарів, але помилився: вона лише представила Марвіна — кремезного чолов’ягу з татуюваннями на обох руках і видатним квадратним підборіддям, всміхнулася до Страйка, побажала йому удачі й пішла.

— Почнімо? — зронив Біджрал, і Марвін відчинив двері у спартанську кімнату, з одним вікном і білою дошкою на стіні.

Єдиним присутнім був огрядний коротун в окулярах, одягнений у джинси й чорну спортивну кофту. Він мав потрійне підборіддя, а черево дозволило йому присунутися до білого пластикового столу, за яким він сидів, не більш як на півтора фута. Якби Денніс Крід раптом перенісся на зупинку автобуса, то здавався б там звичайним старим, трохи недоглянутим, з нестриженою сивою чуприною.

(Він прикладав розпечене тавро до голих грудей секретарки Джекі Ейлетт. Він видер усі нігті на руках і ногах перукарки Сьюзан Маєр. Він вишкріб очі ще живої ріелторки Норін Стуррок, прикутої до батареї).

— Деннісе, це Корморан Страйк,— сказав Біджрал, сідаючи на стілець під стіною. Марвін лишився стояти біля нього, схрестивши на грудях татуйовані руки.

— Добридень, Деннісе,— привітався Страйк, сідаючи навпроти нього.

— Добридень, Корморане,— озвався Крід безбарвним голосом, який зберіг свій акцент — робочої людини зі Східного Лондона.

Сонячне світло падало блискучою латкою на стіл між ними й підсвічувало плями на Крідових окулярах у металевій оправі та порошинки в повітрі. За плямами Страйк побачив настільки світло-сірі райдужки, що вони просто зливалися з білками, тож величезні зіниці, здавалося, оточені білиною. Зблизька Страйк зміг роздивитися нерівний шрам від скроні до носа, який підтягував нижню ліву повіку,— слід нападу, після якого Крід мало не втратив одне око. Пухкі білі руки на столі легенько тремтіли, й обвислі вуста тремтіли теж: Страйк вирішив, що це побічний ефект від ліків.

— На кого ти працюєш? — поцікавився Крід.

— Думаю, ви зможете з мого допиту самі здогадатися,— відповів Страйк.

— То чому не скажеш? — запитав Крід, а коли Страйк не відповів, мовив: — Знаєш, це ознака нарцисизму — притримувати інформацію, щоб відчувати владу.

Страйк посміхнувся.

— Питання не в тому, щоб відчувати владу. Я просто знайомий з королівським гамбітом.

Крід поправив на носі окуляри в металевій оправі.

— Сказали тобі, що я граю в шахи, еге ж?

— Так.

— А ти граєш?

— Поганенько.

— То як королівський гамбіт стосується нашої ситуації?

— Здається, що ваш перший хід відкриває легкий шлях до вашого короля. Ви пропонуєте одразу перейти до обговорення жінки, зникнення якої я розслідую.

— Але ви гадаєте, що це трюк?

— Можливо.

Запала нетривала пауза. А далі Крід мовив:

— Тоді я скажу тобі, хто, на мою думку, тебе послав, гаразд?

— Уперед.

— Донька Марго Бамборо,— сказав Денніс Крід, пильно спостерігаючи за Страйковою реакцією.— Чоловік уже давним-давно здався, але її доньці нині, певно, трохи за сорок, і вона заможна. Той, хто вас найняв, має гроші. Ви коштуєте недешево. Я все про вас читав у газетах.

— Друга можливість,— провадив Крід, оскільки Страйк не відповів,— це старий Браян Такер. Він з’являється раз на кілька років, улаштовує виставу. Але він — злидар... хіба що збирає пожертви в інтернеті? Сів за комп’ютер і зліпив плаксиву історію, щоб простаки поділилися грошиками? Та я гадаю, якби він так учинив, про це написали б газети.

— А ви часто читаєте інтернет? — поцікавився Страйк.

— Нам тут цього не дозволяють,— відповів Крід.— Навіщо ти марнуєш час? У нас усього сорок п’ять хвилин. Став питання.

— Це і було питання.

— Чому ти не кажеш, яка так звана жертва тебе цікавить?

— Так звана жертва?

— Суб’єктивні ярлики,— сказав Крід.— «Жертва». «Пацієнт». Оцього слід жаліти... а цього слід посадити в клітку. Може, ті жінки насправді були пацієнтками, а я — реальна жертва?

— Новий погляд,— зронив Страйк.

— Ага, людям іноді корисно дізнатися новий погляд,— мовив Крід, знову поправляючи окуляри на носі.— Може, прокинуться, якщо ще здатні на це.

— А від чого, на вашу думку, ви лікували тих пацієнток?

— Від інфекції під назвою життя? Діагноз: життя. Хвороба смертельна. «Полеглих не жалій! Я їх не знаю. Я не за них. Я не втішаю: ненавиджу і тих, кого втішають, і тих, хто утішає...[23]»

(Він розрізав кутики рота школярки Джеральдіни Кристі й фотографував, як вона плаче і кричить, перш ніж, як він потім з лави підсудних розповів її батькам, перерізати їй горлянку, бо від неї було забагато галасу).

— «...єдиний я, я — завойовник. Я не з рабів, які загинуть». Знаєш, хто це сказав?

— Алістер Кроулі,— відповів Страйк.

— Незвичайне читання,— мовив Крід,— для обвішаного нагородами солдата Британської армії.

— Всі ми — таємні сатаністи,— зронив Страйк.

— Думаєш, що пожартував,— сказав Крід з напруженим виразом на обличчі,— але ти вбиваєш, отримуєш медаль — і тебе кличуть героєм. А я вбиваю — і мене обзивають злом і замикають довіку. Суб’єктивні категорії. А знаєш, що тут розташоване неподалік?

— Сандгерст,— відповів Страйк.

— Сандгерст,— сказав Крід так, неначе Страйк промовчав.— Військова академія. Два заклади для вбивць розміщені біч-о-біч: в одному їх тренують, а в другому тамують. Поясни-но мені, чому вбивати брунатношкірих дітлахів за наказом Тоні Блера — моральніше, ніж те, що зробив я? Я такий, який є. Можеш подивитися знімки мого мозку — таких, як я, постійно досліджують. А в нас ось така прошивка. Чому вбивати через те, що ти таким народився, що це твоя природа, підліше, ніж бомбити нещасних брунатношкірих, бо нам потрібна нафта? Якщо придивитися уважніше, то я невинний, але саме мене тут відгодовують і нашпиговують хімією, як порося, а ти одержуєш державну пенсію.

— Цікавий аргумент,— сказав Страйк.— Тож ви не мали контролю над тим, що робили?

— Контроль! — пирхнув Крід, хитаючи головою.— Це свідчить, наскільки далекий ти... я не можу це пояснити словами, які будуть зрозумілі для такої людини, як ти. «Відтепер це мій шлях, а де ваш?.. Бо одного шляху для всіх немає![24]» Знаєш, хто це сказав?

— Схоже на Ніцше,— відповів Страйк.

— Ніцше,— перебив його Крід.— Це ж очевидно. Я багато читав у Белмарші, коли мене ще не накачували ліками так, що я не міг уже дочитати речення до кінця... Тепер у мене діабет, знаєш? — провадив Крід.— Ага. Лікарняний діабет. Взяли худого, спортивного чоловіка і зробили з нього товстуна, напихаючи його непотрібними ліками й недоїдками, які ми всі тут змушені їсти. Вісімсот так званих цілителів присмокталися до нас, щоб заробити собі на життя. Їм вигідно, щоб ми були хворі, бо ми забезпечуємо їм сите життя. Морлоки. Знаєш це слово?

— Вигадані мешканці підземного світу,— сказав Страйк.— З «Машини...»

— Так, звісно,— мовив Крід, якого, схоже, дратувало, що Страйк розуміє всі його алюзії.— Герберт Веллс. Примітивні істоти, що полюють на високорозвинену расу, яка наче й не усвідомлює, що її відгодовують на заріз. А от я усвідомлюю, я знаю, що відбувається.