Бентежна кров - Галбрейт Роберт - Страница 170

— Облиш, Кірсті,— різко мовила Донна.— Віднеси рушники нагору, гаразд? І зачини двері.

Кірсті мовчки звільнила Датвейта від стосу рушників і вийшла з кімнати, ляскаючи в’єтнамками по голих п’ятках. Двері з клацанням зачинилися.

— Сідайте,— звеліла Донна, тож Страйк і Робін присіли на невеличку канапу.

Датвейт залишився стояти спиною до телевізора, схрестивши руки. Він легенько хмурився, його очі перебігали зі Страйка і Робін на дружину й назад. Сонячне світло, яке пробивалося крізь тюль, не прикрашало його волоссячко, що нагадувало жмутки, видерті зі сталевої мочалки.

— Це він зловив Шеклвелльського Різника,— мовила Донна до чоловіка, вказавши підборіддям на Страйка.— Чого він узявся за тебе? — голос її підвищився і став пронизливим.— Знову ти тягався не з тою жінкою? Знову?

— Що? — вигукнув Датвейт, та було очевидно, що це провальна тактика, і він це добре розумів. На його правому передпліччі було татуювання пісочного годинника, обмотаного стрічкою з написом «Запізно».

— Містере Датвейт,— почав Страйк, але Датвейт швидко мовив:

— Даймонд! Мене звати Даймонд!

— Чого це ви кличете його Датвейтом? — поцікавилася Донна.

— Вибачте,— щиро промовив Страйк.— Я обмовився. Ваш чоловік після народження отримав ім’я Стіва Датвейта, як ви, я впевнений...

Але Донна, понад сумнів, цього не знала. Вона приголомшено розвернулася від Страйка до Датвейта, який закам’янів, розтуливши рота.

— Датвейт? — перепитала Донна. І накинулася на чоловіка.— Ти сказав, раніше твоє прізвище було Джекс!

— Я...

— Коли це ти був Датвейтом?

— Сто років...

— Ти чому мені не сказав?

— Я... хіба це має значення?

Знову теленькнув дзвоник, і з коридору почулося, що увійшов гурт людей. Досі приголомшена і сердита, Донна широким кроком, стукаючи дерев’яними підошвами сандалій по кахлях, вийшла подивитися, чи нічого не потрібно. Щойно вона зникла з очей, Датвейт звернувся до Страйка.

— Чого вам треба?

— Нас найняла донька лікарки Марго Бамборо для розслідування її зникнення,— сказав Страйк.

Обличчя Датвейта побіліло, червоними залишилися тільки місця, де полускалися капіляри.

Опасиста літня пані, яка перед тим спускалася сходами, увійшла до кімнати, причому на її круглому невинному обличчі не було й натяку на те, що вона відчула напружену атмосферу.

— Як дійти до фокарію?

— До кінця вулиці,— хрипко пояснив Датвейт,— а потім ліворуч.

Вона боком вийшла з кімнати. Теленькнув дзвоник вхідних дверей.

— Слухайте,— швидко мовив Датвейт, бо кроки його дружини знову погучнішали.— Ви марнуєте час. Я нічого не знаю про Марго Бамборо.

— Може, ви бодай переглянете свої старі свідчення поліції,— попросив Страйк, дістаючи зі внутрішньої кишені копію протоколу.

— Що? — вигукнула Донна, яка повернулася в кімнату.— Які такі свідчення?.. Ох, Боже правий,— вигукнула вона, коли дзвоник знову теленькнув; вона потупала геть з кімнати й біля сходів загукала нагору: — Кірсті! КІРСТІ!

— Та лікарка,— мовив Датвейт, дивлячись на Страйка почервонілими очима; його чоло пітніло,— це все було понад сорок років тому, я нічого не знаю про те, що сталося, ніколи не знав.

Засмикана Донна повернулася.

— Гостей зустрічатиме Кірсті,— сказала вона, сердито глянувши на чоловіка.— Ми піднімемося нагору. «Лохнагар» порожній. Ми не можемо піти до нас,— пояснила вона Страйкові й Робін, вказуючи на підвал,— унизу мої онуки граються в комп’ютерні ігри.

Датвейт, підтягнувши ремінь штанів, кинув крізь тюль божевільний погляд, немов у нього майнула думка про втечу.

— Ходімо,— люто сказала Донна, і Датвейт, на чиє обличчя повернувся зацькований вираз, рушив за дружиною з кімнати.

Коли Страйк піднімався крутими сходами, спираючись на поруччя, на перший поверх саме спускалася Кірсті. Страйк сподівався, що номер під назвою «Лохнагар» виявиться на першому поверсі, але його чекало розчарування. Як і однойменна гора в Шотландії, цей номер містився на самому вершечку готелю й виходив вікнами на задвірки.

Меблі в номері були з дешевої сосни. Кірсті накрутила з рушників лебедів і розклала їх так, наче вони цілуються, на бордовому покривалі, яке було в одній тональності з бордово-фіолетовим візерунком на шпалерах. Ззаду прикріпленого до стіни телевізора звисали дроти. В кутку стояв низький столик з пластиковим чайником на ньому, а поряд — прес для штанів. У вікно Страйк нарешті побачив море: внизу між будинків, у туманному серпанку, створеному тюлем, лежала осяйна золота відмілина.

Донна перетнула кімнату й узяла єдиний стілець. Руками вона так обхопила себе за плечі, що побіліли кісточки.

— Можете сісти,— сказала вона до Страйка і Робін.

Оскільки іншого місця не було, вони присіли на край подвійного ліжка, застеленого слизьким бордовим покривалом. Датвейт лишився стояти біля дверей, спиною до них, і коли він схрестив руки, знову стало видно татуювання у вигляді пісочного годинника.

— Даймонд, Джекс, Датвейт,— перелічила Донна.— Скільки ще в тебе було прізвищ?

— Ніскільки,— сказав Датвейт і спробував розсміятися, але йому це не вдалося.

— Чому ти змінив прізвище з Датвейта на Джекса? — вимогливо запитала вона.— Чому тебе переслідувала поліція?

— Вона мене не переслідувала,— прохрипів Датвейт.— Це було сто років тому. Я просто хотів почати життя спочатку, ось і все.

— І скільки разів людині потрібно починати життя спочатку? — спитала Донна.— Що ти накоїв? Чому ти давав свідчення поліції?

— Зникла лікарка,— сказав Датвейт, зиркнувши на Страйка.

— Яка лікарка? Коли?

— Її звали Марго Бамборо.

— Бамборо? — повторила Донна, і зморшка, яка прорізала чоло, поглибилася.— Але це... це було в новинах...

— Брали свідчення в усіх пацієнтів, які ходили до неї на прийом перед її зникненням,— швидко мовив Датвейт.— Це була рутинна перевірка! На мене вони нічого не мали.

— Ти, мабуть, гадаєш, що я в біса вчора народилася,— сказала Донна.— Вони,— вказала вона на Страйка й Робін,— вистежили тебе не заради рутинної перевірки, правда? І ти поміняв прізвище не через рутинну перевірку! Ти спав з нею, так?

— Ні, я зроду з нею не спав! — уперше перелякався Датвейт.

— Містере Датвейт,— почав Страйк.

— Даймонд! — виправив його Датвейт не так сердито, як у відчаї.

— Я був би вдячний, якби ви перечитали протокол своїх свідчень — може, ви захочете щось додати.

Датвейт усім виглядом показував, що волів би відмовитися, але, мить повагавшись, узяв аркуші й заходився читати. Протокол був довгий: ішлося про самогубство Джоанни Гаммонд, його колишньої заміжньої коханки, яку бив чоловік, і про тривогу і депресію, які змусили Датвейта так часто відвідувати клініку Святого Івана; він запевняв, що відчував до Марго Бамборо не більш як удячність за медичну допомогу, і заперечував, що приносив чи надсилав їй подарунки, а ще надав слабеньке алібі на час її зникнення.

— Ні, більше мені нема чого додати,— нарешті промовив Датвейт, віддаючи аркуші назад Страйкові.

— Я теж хочу прочитати,— одразу сказала Донна.

— Це ніяк не пов’язано... це було сорок років тому, це в минулому,— мовив Датвейт.

— Твоє справжнє прізвище Датвейт, а я про це дізналася п’ять хвилин тому! Я маю право знати, хто ти такий,— люто сказала вона,— я маю право знати, щоб вирішити, чи я в біса не дурепа, що не покинула тебе після останнього...

— Гаразд, читай, уперед,— кинув Датвейт з непереконливою бравадою, і Страйк передав протокол Донні.

Читала вона заледве хвилину — й одразу вибухнула:

— Ти спав із заміжньою жінкою — і вона наклала на себе руки?!

— Я не... ми не... це трапилося одного разу, лише одного! Ніхто через таке не накладає на себе руки!

— То чому вона так учинила? Чому?

— Її чоловік був покидьок.

— Це мій чоловік покидьок. А я не вкорочую собі віку!

— Заради Бога, Донно...

— Що трапилося?!