Бентежна кров - Галбрейт Роберт - Страница 161

Попри полегшення від того, що Оукден ніби облишив ідею поговорити про агенцію з пресою, Робін тривожилася, бо червень спливав. Справа Бамборо, для неї важливіша за всі інші, зайшла в глухий кут. Глорія Конті зустріла прохання Анни поговорити мовчанням, Стіва Датвейта і сліду не було, так само як і новин про можливість допитати Денніса Кріда. Гнійний Риччі лишався недосяжним у домі опіки, за яким ніхто тепер не стежив — бракувало людей.

Не вдалося знайти навіть тимчасової заміни Моррисові. Страйк звертався до всіх знайомих у відділі спеціальних розслідувань, Гатчинс підняв контакти в лондонській поліції, а Робін насідала на Ванессу, але охочих працювати в агенції не було.

— Літо ж,— сказав Барклей, коли однієї суботи їхні з Робін стежки перетнулися в офісі.— Люди не хочуть на нову роботу, вони хочуть на море. І я їх ой як розумію!

І Барклей, і Гатчинс заздалегідь запланували відпустки з дружинами й дітьми, і партнери не могли відмовити підрядникам у праві на відпочинок. У результаті на середину липня в агенції лишилося двоє детективів: Страйк і Робін.

Страйк зосередився на стеженні за бойфрендом міс Джоне, досі шукаючи докази того, що опіку над донькою йому довіряти не слід, а Робін намагалася зав’язати знайомство з секретаркою Мутного, та це виявилося нелегко. Уже кілька тижнів у різних перуках і контактних лінзах Робін то починала з нею розмову в барі, то наступала на ногу в нічному клубі, навіть у туалет за нею ходила. Секретарка наче не здогадувалася, що до неї раз у раз чіпляється одна й та сама жінка, але й не виявляла бажання підтримати розмову й тим паче розповідати, що її шеф — розпусник і кокаїніст.

Підсісти до секретарки на обіді в сандвіч-барі в Голборні не вдалося, але сьогодні Робін мала темні очі й темне волосся (завдяки лінзам і крейді для волосся), тож вирішила, що прийшов час спробувати витягнути інформацію не з привабливої молодої жінки, а з одного дуже старого чоловіка.

Це рішення далося їй нелегко, а його втілення в життя не здавалося буденною справою. Робін загалом симпатизувала Страйковому другу Шпенику, але не мала ілюзій щодо того, наскільки страшною має бути людина, здатна налякати чоловіка, який вступив до світу криміналу дев’ятирічним. Тож Робін розробила план, першим кроком якого була повна невпізнаваність. Сьогодні саме трапилася нагода; почавши працювати зі Страйком, Робін дуже багато дізналася про силу макіяжу й іноді мала задоволення бачити, як партнер придивляється до неї, не впізнаючи. Ретельно оглянувши себе в дзеркалі в туалеті «Макдональдсу», Робін переконалася, що взагалі не схожа на Робін Еллакотт і що ніхто не здогадається — зовсім недавно вона ходила з підбитими очима. Вона рушила до метро й за двадцять хвилин прибула на станцію «Енджел».

Погода була чудова, але сад, де іноді відпочивали літні підопічні Святого Петра, стояв безлюдний. Братки зникли, з’явилися рожеві айстри; на широкій, залитій сонцем вулиці, де стояв дім опіки, майже нікого не було.

Коли Робін підійшла до дверей, цитата з Євангелія від Петра зустріла її золотим блиском.

«...не тлінним сріблом або золотом відкуплені ви... але дорогоцінною кров’ю Христа».

Робін подзвонила. За якусь хвильку відчинила пухка чорнява жінка в знайомому синьому однострої.

— Добридень,— привіталася вона з іспанським акцентом.

— Привіт,— сказала Робін, імітуючи північнолондонський акцент свої подруги Ванесси.— А я до Енід. Вона — моя прабабуся.

Це було єдине ім’я пожилиці дому опіки, яке Робін вдалося дізнатися. Тепер вона дуже боялася почути, що Енід уже померла чи не має рідних.

— О, як чудово,— сказала нянечка, усміхнулася і показала на книгу відвідувачів біля дверей.— Будь ласка, запишіться, а коли будете виходити, не забудьте виписатися. Вона в себе в кімнаті. Можливо, спить.

Робін ступила до темного фоє з дерев’яними панелями на стінах. Вона навмисно не спитала, який номер кімнати Енід, плануючи загубитися.

Під стіною стояли ходунки та складані возики. Увагу до себе привертало величезне розп’яття навпроти дверей, на якому блідий алебастровий Ісус вражав детально виліпленим пресом; з його долонь, підошов і пораненого терновим вінцем чола струменіла багряна кров. Пахло тут значно краще, ніж у притулку, де мешкала Бетті Фуллер: не обійшлося без застарілих кухонних запахів, але їх майже приховував аромат поліролю для меблів.

З напівкруглого вікна над Робін лилося сонячне світло. Вона схилилася до журналу відвідувачів і вписала час і дату свого візиту, а також своє вигадане ім’я: Ванесса Джоне. Над столом, де лежав журнал, висіла дошка з іменами всіх резидентів. Біля кожного імені був дерев’яний бігунок, який показував, «в’їхав» пожилець чи «виїхав». Нікколо Риччі був на місці — і Робін підозрювала, що він узагалі невиїзний.

У домі опіки був ліфт, але Робін вирішила піднятися застеленими червоним ковроліном сходами й зустріла доглядальника-тринідадця, якого часто бачила під час стеження,— він саме спускався. Тринідадець, який ніс урологічні пакети, усміхнувся і привітав її.

Від майданчика на другому поверсі відходив коридор. Табличка повідомляла, що тут розміщуються кімнати від першої до десятої. Робін пішла коридором, читаючи імена на дверях, але, нажаль, «місіс Енід Біллінгс» мешкала в номері другому, а Риччі, як швидко виявила Робін, на цьому поверсі взагалі не було. Розуміючи, що тепер заявити, ніби вона загубилася, шукаючи Енід, не вийде, Робін піднялася на третій поверх.

Кілька кроків точно таким самим коридором — і Робін почула жіночий голос із сильним польським акцентом і негайно сховалася в алькові, де були раковина й шафа.

— Вам треба до вбиральні? Вам — треба — до — вбиральні — містере — Риччі?

У відповідь застогнали.

— Так? — уточнив жіночий голос.— Чи ні?

Знову застогнали.

— Ні? Як скажете...

Кроки наблизилися: доглядальниця зараз пройде повз альков. Робін сміливо виступила з нього й усміхнулася.

— Просто руки мила,— сказала вона до жінки, білявої і клишоногої. Та лише кивнула й пішла далі, маючи інші справи.

Щойно доглядальниця зникла, Робін пішла уперед коридором і зупинилася під дверима кімнати номер п’ятнадцять, на якій було написано «Містер Ніко Риччі».

Несвідомо затамувавши подих, Робін легенько постукала, а тоді штовхнула двері. Замку з того боку не було; двері легко прочинилися.

Маленька кімната дивилася на південь, і в ній було повно сонця. Доклали всіх зусиль, щоб тут було затишно: на стінах висіли акварелі, на одній з яких було зображено краєвид на Неаполітанську затоку. На коминковій полиці стояли фотографії рідних, а до дверцят шафи було пришпилено дитячі малюнки, один з яких мав підпис: «Дідусь, я і повітряний змій».

Старий пожилець сидів у кріслі під вікном, зігнувшись майже удвоє. Медсестра пішла хвилину тому, але він уже встиг задрімати. Робін тихенько причинила двері, навшпиньках підійшла до Риччі й сіла на вузьке ліжко, дивлячись на колишнього сутенера, власника порнобізнесу, розпорядника групового зґвалтування і вбивства.

Не було жодних сумнівів у тому, що персонал дбає про своїх підопічних. Сиве волосся і нігті Риччі були чисті, як і комір білої сорочки. В кімнаті було тепло, але на нього одягнули блакитний светр. На обвитій венами руці, що мляво лежала на бильці, блищав золотий перстень. Пальці так покрутило, що Робін засумнівалася, чи він досі здатний ними користуватися. Мабуть, мав інсульт — і це пояснює, чому він більше не розмовляє.

— Містере Риччі,— неголосно покликала Робін.

Він тихо пирхнув і повільно підвів голову. Величезні очі з обвислими повіками були не такі каламутні, як у Бетті Фуллер, але здавалися невиразними; очі й вуха в Риччі ніби виросли, в той час як усе інше зібгалося, і смаглява шкіра висіла брижами.

— Я прийшла поставити кілька питань,— сказала Робін.— Про жінку на ім’я Марго Бамборо.

Риччі дивився на неї, розтуливши рота. Чи він її чує? Чи розуміє? У величезних вухах не було видно слухового апарату. Найгучнішим звуком у кімнаті було калатання серця Робін.