Бентежна кров - Галбрейт Роберт - Страница 146

Він розкрив свій кейс, розвернув на полірованій стільниці й підштовхнув до Джудит, а та дуже уважно прочитала документ.

— Так,— нарешті промовила вона й підсунула документ до Робін, яка дізналася, що Метью обіцяє переказати гроші на рахунок Робін протягом семи днів з моменту підписання документа.

— Задоволені? — тихо спитала Джудит у Робін.

— Так,— відповіла Робін, у якої трохи паморочилося в голові.

Вона не розуміла, нащо її взагалі сюди притягнули. Це остання демонстрація влади — чи Метью вирішив здатися тільки сьогодні вранці? Вона опустила руку в сумочку, але Джудит уже подала їй власну чорнильну ручку, тож Робін узяла її і підписала. Джудит передала документ Ендрю Шенстоуну, той підсунув його до Метью, а Метью поспішно підписав. Підписуючи, він звів очі на Робін і негайно відвів погляд, і в цю ж саму мить Робін зрозуміла, що сталося і чому він їй поступився.

— Дуже добре,— повторив Ендрю Шенстоун, ляснув по столу товстим ручиськом і засміявся.— Ну що, швидко й безболісно, так? Гадаю, на цьому ми...

— Так,— злегка усміхнулася Джудит,— гадаю, так і є!

Метью і Робін підвелися і дивилися, як їхні юристи збирають свої речі, а Джудит ще й надягає пальто. Розгублена через те, що тільки-но сталося, Робін знову почувалася, мов дитина з батьками. Вона не знала, як вийти з цієї ситуації, чекала, поки юристи її відпустять.

Ендрю Шенстоун відчинив перед Робін двері, і вона вийшла в коридор і попрямувала до фоє. За нею йшли юристи та знову говорили про затори. Коли вони затрималися в фоє, щоб попрощатися, Метью коротко подякував Шенстоуну й повз Робін пройшов за двері.

Робін дочекалася, поки Ендрю Шенстоун піде, а тоді заговорила до Джудит.

— Дякую,— сказала вона.

— Та мені навіть не довелося нічого робити,— засміялася Джудит.— Але досудове врегулювання часто приводить людей до тями, я таке вже бачила. Значно важче знайти собі виправдання в одному приміщенні з об’єктивними свідками.

Вони потиснули руки, Робін вийшла, і весняний вітер негайно дмухнув їй у рот пасмо волосся. Вона почувалася трохи тривожно.

Десять тисяч фунтів! Вона пропонувала повернути ці гроші батькам, бо знала, що вони ледь-ледь нашкребли таку суму (щоб було не менше за внесок батьків Метью), але їй сказали залишити гроші собі. Треба ще буде заплатити Джудит, але все одно лишиться велика сума... може, навіть вийде почати збирати на власне житло.

Робін завернула за ріг і наштовхнулася на Метью, який ловив таксі.

Побачивши її, він так і завмер з простягнутою рукою, і таксі, яке він приманював, зупинилося за десять метрів і підібрало пару.

— Сара вагітна, так? — спитала Робін.

Метью дивився на неї згори вниз — не такий високий, як Страйк, але гарний, ніби в сімнадцять років, коли він уперше запросив Робін на побачення.

— Так,— він завагався.— То випадково вийшло.

«Таке скажеш»,— подумала Робін. Сара завжди уміла домогтися свого. Робін розуміла, як давно Сара грала в свою гру: завжди була поруч, сміялася, фліртувала, ладна була вийти за найкращого друга Метью, тільки б лишитися неподалік. Потім вона зімкнула пазурі, але Метью вислизав, і тоді Сара лишила в спальні Робін діамантову сережку,— а тепер от завагітніла, не дозволяючи йому перейти в небезпечний статус парубка. Робін сильно підозрювала, що саме тому досудове врегулювання відкладали аж двічі. Мабуть, невпевнена Сара на гормонах влаштовувала сцени, боячись того, що буде, коли Метью зійдеться з Робін лицем до лиця, ще не вирішивши, чи хоче ту дитину — або її матір.

— І вона хоче одружитися до того, як народить?

— Так,— кивнув Метью.— Власне, і я хочу.

Чи згадалося йому їхнє весілля, як згадалося воно Робін? Церква в Месемі, куди вони ходили зі шкільних років, свято в красивому готелі, коли лебеді відмовлялися плавати парою, і катастрофічний бенкет, коли протягом кількох страшних секунд Робін розуміла: якщо Страйк запропонує їй утекти, вона погодиться.

— А у тебе як справи?

— Чудово,— відповіла Робін.

«Вона тримала фасад. Ну знаєш, як воно ведеться, як зустрічаєш колишніх? Удаєш, шо все правильно зробив і не жалкуєш».

— Що ж,— мовив він; повз гуркотіли машини,— мені час...

Метью почав іти геть.

— Метте.

Він озирнувся.

— Що?

— Я ніколи не забуду... яким ти був, коли був справді мені потрібен. Хай там як... цього я не забуду.

На якусь мить його обличчя скривилося, мов у маленького хлопчика. А тоді Метью підійшов, нахилився, і Робін не встигла спам’ятатися, як він швидко обійняв її — і відсмикнув руки, ніби обпікся.

— Щасти тобі, Роб,— нерозбірливо промовив він і пішов назовсім.

56

Тієї-таки миті, коли Метью розвернувся і пішов геть від Робін у Гол-борні, Страйк, який сидів у машині за три милі звідти під знайомим будинком у Сток-Ньюїнгтоні, вирішив подзвонити братові, щоб Ал не чекав його в офісі цілий день. Гнів детектива змішувався з іншими, непевнішими почуттями, серед яких найменш боляче було визнати мимовільне захоплення Аловою впертістю. Понад сумнів, він прийшов до офісу з останньою спробою переконати Страйка якось примиритися з батьком — і бажано до чи під час вечірки на честь нового альбому його гурту. Страйк завжди мав Ала за досить-таки слабохарактерного сибарита, але тепер мусив визнати, що він таки має хребет — прийшов, не злякався гніву старшого брата.

Страйк дочекався, поки Елінор Дін разом зі своїм другом зі спортзали Мутного розвантажить піну й дешеві плити з машини й занесе їх до будинку. Коли за ними зачинилися двері, він набрав Ала.

— Здоров,— майже одразу взяв слухавку Ал.

— Що ти робиш у мене в офісі? — спитав Страйк.

— Хотів побачити тебе, братан. Поговорити лицем до лиця.

— Сьогодні я туди не повернуся,— збрехав Страйк.— Тому пропоную, щоб ти сказав те, що хочеш сказати, просто зараз.

— Братан...

— Хто там з тобою?

— Е... твоя секретарка... Пат, правильно? — перепитав Ал не в телефон, і долинуло, як Пат кавкнула на знак згоди.— І ще хлоп на ім’я...

— Барклей,— почувся голос шотландця.

— Добре, тоді зайди до мене в кабінет, щоб тебе не чули,— сказав Страйк. Ал переказав його слова Пат, тоді долинув знайомий звук, з яким зачинялися двері до його офісу, і Страйк провадив: — Якщо розмова про те, про що я думаю...

— Корморане, ми тобі не хотіли казати, але в тата рак.

«От бляха-муха!»

Страйк на мить опустив голову на кермо, а тоді знову випростався.

— Простата,— провадив Ал.— Кажуть, що діагностували на ранній стадії. Але ми подумали, що тобі треба це знати, бо вечірка — це не просто ювілей гурту чи вихід нового альбому. Ми хотіли, щоб він мав на що чекати.

Тиша.

— Ми хотіли, щоб ти знав,— повторив Ал.

«І на біса мені це знати?» — подумав Страйк, не зводячи очей із зачинених дверей будинку Елінор Дін. Він не мав з Рокбі ніяких стосунків. Ал що — чекає, що Страйк заплаче й кинеться до Рокбі зі словами співчуття? Рокбі — мультимільйонер. Понад сумнів, його лікуватимуть найкращі лікарі. У пам’яті спливла лілея Джоан, що відпливає у море. Страйк мовив:

— Я навіть не знаю, як реагувати. Мабуть, це дуже сумно для всіх, кому він небайдужий.

Знову тиша.

— Ми думали, що це все змінить,— тихо сказав Ал.

— У сенсі?

— Що в тебе буде інше ставлення.

— Якщо рак діагностували на ранній стадії, все буде добре,— твердо заявив Страйк.— Може, навіть наживе ще двійко дітей, з якими не буде спілкуватися.

— Господи Боже! — по-справжньому розсердився Ал.— Тобі, може, насрати, але він — мій тато...

— Мені не насрати на людей, яким не насрати на мене,— сказав Страйк,— і не кричи, хай тобі грець, бо ти зараз повідомиш про мої приватні справи моїм підлеглим.