Бентежна кров - Галбрейт Роберт - Страница 141

Страйк не відповів. Звівши очі, Робін побачила, що він дивиться на щось у відкритому парку через дорогу — так зосереджено, що вона й собі розвернулася подивитися, що там, але не побачила нічого — тільки пару веселих тер’єрів і їхнього власника, який ішов слідом за собаками, тягнучи повідці.

— Корморане?

Страйк ніби відкликав свою увагу з якогось дуже далекого місця.

— Що? — спитав він. А тоді: — А... Ні, то я просто...

Він озирнувся на кав’ярню й насупився.

— Просто думав. Але нічого не надумав. Здається, я перетворююся на Талбота. Шукаю сенс у цілковитому збігу обставин.

— Що за збіг?

Але Страйк так і мовчав, поки двері кав’ярні не відчинилися і звідти не вийшло троє сестер Бейліс у пальтах.

— Треба їхати,— сказав він тоді.— Їх, напевно, від нас уже нудить. Побачимося в понеділок. Напишеш, як знайдеш щось цікаве про Бетті Фуллер.

54

Поїзд смикнувся: голова Страйка, який заснув, мотнулася набік і вдарилася об холодну шибку. Він прокинувся і відчув, що по підборіддю тече слина. Витерши її рукавом, роззирнувся. Літня пара навпроти ввічливо занурилася в читання, але через прохід четверо юнок заходилися в пароксизмі безгучного сміху, ретельно не дивлячись на нього; підлітки буцімто споглядали краєвиди за вікном, але їхні плечі трусилися. Вочевидь, Страйк хропів, розтуливши рота, бо в ньому було неприємно сухо. Глянувши на годинник, він зрозумів, що проспав щонайменше дві години.

Страйк потягнувся по картатий термос, який стояв перед ним на столику. Перед поїздкою Страйк помив його й наповнив у «Макдональдсі». Він налив собі чорної кави, а підлітки так і душилися сміхом. Понад сумнів, мають його за старого дивака, який хропе й носить із собою термос. Але за роки користування поїздами Страйк навчився одного: з протезом що менше прогулянок до вагона-ресторану — то краще. Він випив кави з присмаком пластику, а тоді влаштувався зручніше, схрестивши руки на грудях, і визирнув у вікно. Повз мчали поля, пересипані стовпами електромереж; крізь пилюку на шибці пласка біла хмара поставала ніби в тьмяному німбі. Втім, Страйк мало зважав на краєвид; його увага була звернена всередину себе, на дивну думку, яка йому спала після бесіди з сестрами Бейліс.

Звісно, ця ідея могла виявитися всього-на-всього виплодом перевантаженого мозку, який наводить облудні зв’язки між звичайними збігами. Страйк подумки покрутив ідею так і сяк, вивчаючи її з різних боків. Урешті-решт, позіхнувши, він посунувся на порожнє місце поруч, не без труднощів підвівся і став у проході, потягнувшись по сумку на багажній полиці. Поруч із сумкою лежав пакет з «Вейтрозу», бо дорогою на вокзал Страйк зробив гак і купив три великодні яйця для небожів — точніше, трьох шоколадних їжаків, бо вони виявилися відносно компактними. Шукаючи в сумці «Демона з Райського парку», Страйк зачепив пакет з їжаками. Один з них випав; намагаючись спіймати подарунок, Страйка відбив його в повітря. Коробка вдарилася об спину літньої пасажирки попереду, яка аж зойкнула з несподіванки, і впала на підлогу.

Підлітки, для яких Страйк несамохіть розігрував монокомедію, вже неприховано хапали повітря і плакали від сміху. Тільки коли Страйк незграбно нахилився, щоб підняти шоколадного їжака (їжак тріснув), спираючись рукою об столик юної компанії, одна з дівчат помітила металевий штир, який заміняв йому ліву гомілку. Страйк зрозумів це, бо вона різко припинила сміятися і зачала похапцем шикати на подруг. Задиханий і пітний Страйк, який розумів, що тепер на нього дивиться піввагона, поклав пошкодженого їжака назад до пакета, знайшов у сумці книжку, а тоді, пітніючи й водночас злостиво тішачись із пуританського шоку юнок, повернувся на своє місце під вікном.

Погортавши книжку в пошуках моменту, який він хотів перечитати, Страйк нарешті знайшов на початку останньої третини книжки розділ під заголовком «Затримання».

Досі дружба з домовласницею Вайолет Купер була ключем до його безпеки. Вайолет сама визнає, що перші п’ять років, поки Крід винаймає у неї житло, вона не повірила б, що «Ден» — якого вона мала за самотню вразливу душу, щирого любителя їхніх вечірніх співів і ґея — може когось скривдити.

Однак з часом зусилля, яких він докладав, щоб улестити Вайолет, почали дратувати Кріда. Раніше він притруював її, тільки коли треба було подрібнити кістки в підвалі чи вночі завантажити тіло у фургон, а тепер почав сипати барбітурати в її коктейлі з джину й помаранчевого соку, тільки б не набридала своїм товариством.

Крід також почав інакше поводитися з Вайолет. Він став з нею «неприємним»: «...без підстави брав мене на кпини, казав гидкі речі, сміявся, коли я щось не так говорила, і взагалі поводився зі мною як з дурепою, чого раніше ніколи не робив».

«Пам’ятаю, я розповідала йому про будинок, який мій брат купив, як вийшов на пенсію,— хатину за містом, дуже гарненьку. І я сказала:

— Бачив би ти, який там сад — троянди, альтанка.

А Денніс почав з мене сміятися, ще й так злостиво, бо я, бачте, не так сказала, сказала «гальтанка». Я це тепер завжди пам’ятаю, бо він тоді сказав:

— Краще не вживай слів, яких не можеш вимовити, бо ти ніби недоріка.

Мене це так образило! Я раніше не бачила цього злого боку його натури. Я знала, що він дуже розумний, він щодня розв’язував кросворд з «Таймзу». Знав усі відповіді на вікторинах, які ми дивилися разом. Але мене він доти ніколи не принижував.

А тоді одного вечора він почав говорити про мій заповіт. Питав, кому я залишу будинок. Фактично попросив, щоб я залишила будинок йому.

Мені це не сподобалося. Я була ще не стара й не планувала вмирати найближчим часом. Я змінила тему, але за кілька днів Ден знову її підняв. Я тоді сказала:

— Слухай, Деннісе, мені ж неприємно, що ти отак про це говориш, наче я зібралася на той світ. Таке враження, наче ти мене прикандичити хочеш.

А він на те отак чванькувато заявив, що мені-mo добре, а ось він нічого не має, ніякої певності в житті, і що як я лишу комусь будинок, а той його на вулицю викине? І вийшов набундючений. Потім ми помирилися, але присмак та розмова лишила гидкий».

Здається, що це крайня необачність із боку Кріда — вимагати, щоб Вайолет змінила заповіт, а тоді вбити її. Справа не тільки в очевидності мотиву; в такому разі він ризикував «запросити» поліцію до себе в підвал, де Крід ховав рештки й речі принаймні п’ятьох жінок. Але, здається, на цей час зверхність Кріда і його віра у власну невразливість виросли непомірно. Також він почав купувати більше пігулок, познайомився з іншими вуличними дилерами. Його почали впізнавати.

Серед тих, хто забезпечував його ліками, був Майкл Кліт, який продавав барбітурати, украдені його подільником з фармацевтичної компанії. Пізніше Кліт уклав угоду з поліцією в обмін на свідчення на суді вбивці. Він заявив, що Крід питав у Кліта, чи може він чи його подільник дістати пачку рецептів від лікаря. Поліція вирішила, що Крід планував підкинути фальшивий рецепт Вайолет і цим пояснити, звідки в неї ліки й передозування...

Попри випиту каву, повіки Страйка знову почали опускатися. Ще за кілька хвилин його голова упала на плече, а книжка випала з рук.

Коли він прокинувся знову, небо за вікнами було коралово-рожеве, дівчата, що сміялися з нього, вийшли, а до станції Труро лишалося десять хвилин. Усе тіло затерпло, бачитися з рідними не хотілося; кортіло повернутися до квартири на горищі, помитися і побути в спокої. Однак Страйк зрадів, коли побачив на платформі Дейва Полворта, який чекав на нього. Не без труднощів спускаючись із вагона, Страйк почув шерех у пакеті з їжаками. Треба не переплутати й подарувати тріснутого Люкові.