Бентежна кров - Галбрейт Роберт - Страница 130

— Був,— підтвердив Страйк.

— Власне, Айрін їх була побачила в якомусь пабі. Я з нею не була, коли вона познайомилася з Сатчвеллом. І нічо’ про це не знала, поки Марго не зникла... Словом, надивилася вона на того Сатчвелла й запала. А тут концерт закінчився, і вона бачить, як Сатчвелл спускається до пабу і йде просто до Марго, яка там стояла в кутку в своєму дощовику. Айрін вирішила, шо Сатчвелл її ше зі сцени побачив. Сама вона Марго не помітила, бо стояла під сценою з подругами. Й от вона на них дивиться, а Сатчвелл і Марго перемовилися двома словами — от буквально двома, так Айрін казала,— і ніби почалася між ними сварка. А тоді Марго ніби побачила Айрін і вийшла геть. А Айрін тоді сама підійшла до Сатчвелла, сказала, шо в нього чудовий гурт, слово по слову, і... так.

— Чому Сатчвелл вирішив, що вона медсестра? — спитав Страйк.

Дженіс скривилася.

— Правду кажучи, та дурка дурна так сама казала всім хлопам, з якими фліртувала. Прикидалася медсестрою, бо чоловікам це подобалося. Як вони нічого не знали про медицину, дурити їх було легко — Айрін знала назви ліків, і звучало все досить правдоподібно... хоч вона все плутала, Господь її спаси,— закотила очі Дженіс.

— Тобто йдеться про зв’язок на одну ніч?

— Та ні, там було два-три тижні. Але нічого не склалося. Марго зникла... і все, капут. Самі можете уявити. Але протягом тих двох тижнів Айрін була... закохана по вуха, десь так. Вона справді любила Едді... їй важливо було, шо старший чоловік з успішним бізнесом... Едді... хоче з нею одружитися, але... навіть дивно, правда? — тихо спитала Дженіс.— Ми всі просто тварини, якшо прибрати все інше. Айрін утратила голову через Пола Сатчвелла. Всього на кілька тижнів. Так хотіла бачити його якнайчастіше, шукала зустрічей... я впевнена, шо хлопа вона тим налякала до смерті,— додала Дженіс сухо,— бо з того, шо вона мені казала потім, я виснувала, шо він хотів дошкулити Марго й лише тому потягнув Айрін у ліжко. Сатчвелл хотів тільки Марго... а Айрін це зрозуміла надто пізно. Гі просто використали.

— Тобто історія про хворий зуб Айрін,— промовив Страйк,— яка потім перетворилася на історію про похід по крамницях...

— Так,— тихо сказала Дженіс.— Вона тоді була з Сатчвеллом. Чек узяла в сестри, шоб показати поліції. Я про все тільки аж потім взнала, коли вона прийшла до мене додому виплакувати очі й усе розповіла. А кому ше вона могла таке розповісти? Не Едді, не батькам! Айрін так боялася, шо все відкриється і вона втратить Едді! Тоді вона вже отямилася. Вона хтіла ті’ки Едді й боялася, шо він її покине, якщо взнає про Сатчвелла.

Розумієте, Сатчвелл мало не прямим текстом сказав Айрін на останній зустрічі, шо користувався нею, шоб повернути Марго. Він страшно розсердився, коли Марго сказала, шо прийшла послухати гурт із чистої цікавості й обізлилася, як він запросив її до себе. Подарував їй, шоб ви знали, оту дерев’яну фігурку. Носив її з собою, сподіваючись її зустріти, і думав, мабуть, шо Марго розтане від такого подарунка, чи шо, і піде від Роя... ніби хтось справді отак покине чоловіка й дитину за дерев’яну ляльку... Сатчвелл казав Айрін огидні речі про Марго — і динамщиця вона, і казна-хто...

Власне, коли Марго зникла і прийшла поліція, Сатчвелл подзвонив Айрін і попросив не казати, шо він сердився на Марго, а вона його попросила взагалі не розповідати про їхній зв’язок, і так вони вирішили. А потім знала про все ті’ки я і тримала рот на замку, бо... з друзями хіба можна інакше, га?

— А коли Чарлі Рамедж сказав, що бачив Марго в Лемінгтон-Спа,— спитав Страйк,— ви вже знали?..

— Знала, шо то рідне місто Сатчвелла? Тоді ше ні, як Чарлі мені ті’ки сказав — не знала. Але потім у новинах сказали про якогось старого дурня з Лемінгтон-Спа, який у себе в саду виставив табличку, а ній написав: «Білі, єднайтеся проти кольорової навали», шось таке. Ми з Ларрі ходили в ресторан з Едді й Айрін, Едді заговорив про цього старого расиста з новин, а ми з Айрін тоді вийшли в туалет, і вона мені сказала, шо Пол Сатчвелл був з Лемінгтон-Спа. А доти вже давно і словом про нього не обмовилася.

Не брехатиму, мені від того стало аж млосно. Я собі подумала: ой Боже, Боже, то це Чарлі справді міг бачити Марго? А раптом Марго втекла до свого колишнього? А тоді я подумала: якщо вона доїхала тільки до Лемінгтон-Спа, то як це так ніхто більше її не бачив? То ж не Тімбукту якесь!

— Не Тімбукту,— погодився Страйк.— Це все, що Айрін вам розповіла про Марго й Сатчвелла?

— А це шо, мало? — спитала Дженіс. Її біло-рожеве обличчя ніби зблякло, відколи Страйк прийшов, судини під очима стали помітніші.— Тільки не мучте цим Айрін, прошу вас. Може, воно й не видно, але вона дуже лагідна людина під тим дурнуватим фасадом. Вона дуже тривожиться.

— Не бачу причин її мучити,— сказав Страйк.— Що ж, місіс Бітті, ви дуже допомогли. Дякую. Я тепер значно краще розумію деякі речі.

Дженіс відкинулася на диван і насупилася, дивлячись на Страйка.

— Ви курите, так? — спитала вона.— Цигарками тхне. Вам після ампутації не казали кинути?

— Радили,— відповів Страйк.

— Вам це дуже шкідливо,— заявила Дженіс.— 3 віком буде падати мобільність. Дуже шкідливо для кровообігу і для шкіри. Краще киньте.

— Сам знаю,— сказав Страйк, усміхаючись до неї, і сховав записник у кишеню.

— Гм-м,— примружила очі Дженіс.— Кажете, випадково проходили тут повз? Брешіть більше!

51

Бані на вежах лондонського Тауеру здіймалися за мурами брудно-жовтої цегли, але Робін не мала часу милуватися старовинними краєвидами. До зустрічі, яку вона призначила без відома Страйка, лишалося всього півгодини, а вона опинилася за кілька миль від місця, де мала бути о першій, і взагалі не знала цієї частини Лондона. Вона бігла з мобільним у руці, постійно поглядаючи на мапу на екрані.

Ще кілька кроків — аж тут телефон задзвонив. Робін побачила, що то Страйк, і прийняла дзвінок.

— Привіт. Щойно був у Дженіс.

— А, добре,— відповіла Робін, стараючись не сапати і виглядаючи якесь таксі чи станцію метро.— Щось цікаве?

— Купа цікавого,— відповів Страйк, який повертався на станцію вулицею Найтинґейл-Ґров. Після розмови про куріння він усе одно витягнув пачку «Бенсон-енд-Геджесу» і закурив. Холодний вітерець відносив дим з його губ щоразу, як Страйк видихав.— Ти зараз де?

— На Тауер-Бридж-роуд,— на бігу відповіла Робін, марно виглядаючи метро.

— Ти сьогодні вранці хіба не за Шефом Мутного стежила?

— Стежила,— відповіла Робін. Мабуть, краще одразу сказати Страйкові, що сталося.— Допіру лишила його на Тауерському мості з Барклеєм.

— Ти сказала «лишила з Барклеєм»...

— Може, у них уже й до розмови дійшло, не знаю,— відповіла Робін. На бігу говорити було неможливо, тож вона перейшла на швидку ходу.— Корморане, ШМ хотів стрибнути.

— З Тауерського мосту? — не повірив Страйк.

— А чого не звідти? — спитала Робін, завертаючи за ріг на гамірну вулицю.— Споруда висока, зручно...

— Але його офіс зовсім не...

— Він, як завжди, вийшов на «Монументі», але на роботу не пішов. Подивився на офіс, розвернувся і пішов геть. Я вирішила, що людина просто гуляє, але він натомість піднявся на міст і став там, дивлячись на воду.

Робін сорок тривожних хвилин дивилася на ШМ, який утупив погляд у цементного кольору воду внизу, безвольно опустивши руку з дипломатом. Повз нього гуркотіли машини. Страйкові, мабуть, годі уявити, як вона перенервувала, поки прийшов Барклей і звільнив її.

Метро так і не було ніде видно. Робін знову кинулася біжка.

— Я думала до нього підійти,— провадила вона,— але боялася, що цим його тільки спровокую. Ти пам’ятаєш, який він товстий... я б його не втримала.