Бентежна кров - Галбрейт Роберт - Страница 120

— Ні,— відповів Сатчвелл, і Робін відзначила тінь полегшення.— Наче все правильно.

— А хтось із тих друзів був знайомий з Роєм Фіппсом? — ніби між іншим спитала Робін.

— Hi,— без усмішки відповів Сатчвелл, а тоді змінив тему та спитав: — А доньці Марго, мабуть, уже скоро сорок років, га?

— Торік виповнилося,— відповіла Робін.

— Еλα[10],— похитав головою Сатчвелл.— Час так швидко...

Темна, мов червоне дерево, рука, зморшкувата, прикрашена важкими перснями зі срібла й бірюзи, намалювала в повітрі плавний рух — ніби летить паперовий літачок.

— ...і от приходить день, ти старий і навіть не помітив, як це сталося.

— Ви давно переїхали за кордон?

— Я спершу не думав про переїзд. Наприкінці сімдесят п’ятого вирушив собі в подорож,— відповів Сатчвелл. Він уже майже доїв свій стейк.

— А чому саме тоді...

— Я вже якийсь час думав про подорожі,— сказав Сатчвелл.— Та коли Крід убив Марго... то була якась жахлива чортівня, шок... не знаю, я подумав, шо треба змінити пейзаж.

— Отже, ви думаєте, що сталося саме це? Що її убив Крід?

Сатчвелл поклав у рот останній шматочок стейку, прожував, проковтнув і лише тоді відповів:

— Так. Звісно, спершу я сподівався, шо вона просто втекла від чоловіка й десь заховалася. Але її все не знаходили й не знаходили... так, усі вважали, що це був Ессекський Різник, навіть полісмени. Не тільки перший, псих, а й другий, який узяв справу після нього.

— Лосон,— підказала Робін.

Сатчвелл знизав плечами, показуючи, що ім’я детектива не має значення, а тоді спитав:

— А Кріда допитуватимете?

— Сподіваюся.

— І чого б це він аж тепер сказав правду?

— Він любить увагу,— відповіла Робін.— Може, зрадіє нагоді засвітитися в пресі. Отже, зникнення Марго вас шокувало?

— Очевидно,— сказав Сатчвелл, торкаючись язиком зубів.— Я саме зустрів її знову і... не вдаватиму, що тоді досі був у неї закоханий абощо, але... от тебе колись допитувала поліція? — спитав він дещо агресивно.

— Так,— відповіла Робін.— Кілька разів. Щоразу стрес і залякування.

— Тоді ти розумієш,— кивнув Сатчвелл, пом’якшений.

— Чому ви обрали саме Грецію?

— Та я не обирав. Успадкував трохи грошей від бабусі, подумав, шо треба зробити перерву, подивитися Європу, малювати... Я проїхав Францію та Італію і в сімдесят шостому прибув на Кос. Працював там у барі, як мав вільний час — малював. Продав туристам чимало картин. Познайомився з першою дружиною... і лишився,— закінчив Сатчвелл, знизавши плечами.

— Хотіла спитати у вас ще дещо,— сказала Робін, прибираючи ксерокопії свідчень під інші папери.— Ми дізналися, що Марго, можливо, бачили за тиждень після зникнення. Поліції про це не повідомляли.

— Правда? — зацікавився Сатчвелл.— Де?

— У Лемінгтон-Спа,— відповіла Робін,— на цвинтарі при церкві Всіх Святих.

Густі білі брови Сатчвелла поповзли вгору, натягнувши прозорі пластирі на пов’язці.

— У церкві Всіх Святих? — був щиро вражений він.

— Вона роздивлялася могили. Казали, що пофарбувала волосся в чорний колір.

— Хто таке бачив?

— Чоловік, який проїжджав через містечко на мотоциклі. За два роки він розповів про це медсестрі з клініки Святого Івана.

— Медсестрі розповів?

Сатчвелл висунув уперед щелепу.

— Що ще тобі розповіла медсестра? — спитав він, уважно роздивляючись обличчя Робін. Сатчвелл несподівано й сильно розсердився.

— То ви знаєте Дженіс? — спитала Робін, не розуміючи, що це з ним.

— Це так її звати? — спитав Сатчвелл.— Бо я не пам’ятаю.

— Ви її знаєте?

Сатчвелл поклав у рот трохи картоплі. Робін бачила, що він вирішує, що саме їй розповісти, і відчула той спалах радості, який компенсував усі довгі й нудні години, все сидіння за роботою.

— Скандалістка,— зненацька промовив Сатчвелл.— Та медсестра — скандалістка. Вони з Марго одна одну не любили. Мені Марго казала, що медсестра їй не подобається.

— Коли це було?

— Та коли ми були випадково зустрілися на вулиці, я казав...

— Ви наче казали, що про роботу вона не розповідала?

— Конкретно це вона мені сказала. Вони посварилися. Не знаю. Сказала між іншим. Сказала, що медсестра їй не подобається,— повторив Сатчвелл.

Під обвітреною шкірою ніби проступила жорстка маска: дещо комічного зморшкуватого милого діда змінив злий одноокий старигань. Робін згадалося, як у Метью ощирювалася нижня половина обличчя, ніби морда в злого собаки, але вона не злякалася. Вона відчула в Сатчвеллі той самий лукавий інстинкт самозбереження, який бачила в своєму колишньому чоловікові. Сатчвелл, може, і хоче помститися Марго чи дружинам, які його покинули, але не стане давати Робін ляпас посеред повного людей пабу в місті, де живе його сестра.

— Ви розсердилися,— сказала Робін.

— Για χαρη τον[11], ще б я не... як ту медсестру звати? На мене натякала, га? Вигадала історію, ніби Марго утекла зі мною...

— Це не Дженіс вигадала. Ми поспілкувалися з удовою містера Рамеджа, і вона підтвердила, що чоловік і іншим людям розповідав про зустріч зі зниклою жінкою...

— Що ще тобі розповіла ця Дженіс? — знову спитав Сатчвелл.

— Про вас вона нічого не казала,— відповіла Робін, яку тепер пожирала цікавість.— Ми навіть не знали, що ви були знайомі.

— Але вона заявила, що Марго після зникнення бачили в Лемінгтон-Спа? О ні, ця жінка точно знала, що робить.

Сатчвелл з’їв ще один шматочок картоплі, тоді раптом підвівся і пройшов повз Робін. Озирнувшись, вона побачила, що він заходить до чоловічого туалету. Ззаду він здавався старішим, ніж спереду: крізь біле волосся виднілася рожева потилиця, джинси обвиснули.

Робін вирішила, що Сатчвелл вважає розмову закінченою. Однак вона мала ще один козир у рукаві: можливо, небезпечний, але краще його розіграти, ніж дозволити допиту отак закінчитися, коли питань стало більше, ніж відповідей.

Сатчвелл повернувся тільки за п’ять хвилин, і Робін бачила, що він себе накрутив за цей час. Він не став сідати, а став над нею і заявив:

— Ти не детектив. Ти бісова журналістка.

Знизу його черепашача шия особливо впадала в око. Ланцюг, бірюза, срібло, довге волосся — все це тепер здавалося карнавальним костюмом.

— Можете подзвонити Анні Фіппс і спитати, якщо хочете,— відповіла Робін.— Я маю її номер. Самі подумайте, нащо пресі цікавитися вами, коли минуло стільки років?

— Я ними ситий по горло з минулого разу. Все, я йду. Не хочу цього більше. Я маю одужувати після операції.

— Останнє питання,— сказала Робін,— яке ви точно захочете почути.

Цього трюку вона навчилася в Страйка: тримайся спокійно, проте тисни. Нехай людина стривожиться: що ще ти маєш?

Сатчвелл розвернувся. Погляд єдиного ока був твердий. Більше не було й тіні флірту, ніякого бажання виявляти до неї ласку; тепер Робін сприймалася як рівня — як ворог.

— Присядете? — спитала Робін.— Це недовго.

На мить завагавшись, Сатчвелл опустився на свій стілець. Тепер його кудлата голова перекривала голову оленя, яка висіла на стіні ззаду. З того місця, де сиділа Робін, скидалося, ніби роги ростуть просто з білого волосся, що тонкими кучерями опадало йому на плечі.

— Марго Бамборо знала дещо, що ви хотіли приховати,— сказала Робін.— Так?

Сатчвелл сердито глянув на неї.

— Щось про сон і подушку? — провадила Робін.

Усі риси його обличчя напружилися; Сатчвелл став схожий на стерв’ятника. Зморшкуваті, спалені сонцем груди під білим волоссям провалилися; він видихнув.

— Таки розповіла комусь? Кому? — Робін не встигла нічого сказати, як він уже провадив сам: — Чоловікові, га? Чи отій ірландській паскудниці?

Його щелепи працювали, жуючи повітря.

— Не можна було їй казати,— промовив Сатчвелл.— Яку тільки дурню не зробиш, коли п’яний і закоханий, чи що там було між нами. А тоді я стільки років боявся, шо вона...