Бентежна кров - Галбрейт Роберт - Страница 117

Допивши каву, Робін швиденько сходила до вбиральні, а тоді зазирнула до галереї — раптом Сатчвелл прийшов, поки вона не бачила? Але його там не було. На виставку прийшло трохи більше людей; найбільшу цікавість викликали картини Сачтвелла. Знову зайшовши до приміщення, Робін удала, що її цікавить старовинний фонтан у кутку, прикрашений гірляндами й левиними головами з роззявленими пащами. Колись із нього лилася цілюща вода.

За фонтаном ховалося інше приміщення, цілком відмінне від світлого сучасного простору, який лишився в Робін за спиною. Восьмикутна кімната з цегляними стінами мала дуже високу стелю і вікна з бристольськими синіми шибками. Робін увійшла: колись, мабуть, тут розміщувалися турецькі лазні, але загалом приміщення було схоже на маленький храм. У найвищій точці склепінчастої стелі була баня, прикрашена восьмикутною скляною зіркою, з центру якої звисав світильник.

— Приємно бачити язичницькі мотиви, га?

У голосі чулася сором’язлива кокнійська вимова й ледь помітний грецький акцент. Робін розвернулася і побачила просто в центрі лазні літнього чоловіка в джинсах і джинсовій сорочці. Його ліве око затуляла хірургічна пов’язка, разюче біла на теракотовій шкірі. На зсутулені плечі спадало тонке біле волосся; розстебнуті ґудзики сорочки відкривали білу шерсть на грудях, на зморшкуватій шиї висів срібний ланцюжок, пальці прикрашали срібні персні з бірюзою.

— ІДе ти — та панянка, яка хотіла зі мною поговорити? — спитав Пол Сатчвелл, усміхаючись; зуби він мав жовто-брунатні.

— Так,— відповіла Робін.— Це я. Робін Еллакотт,— додала вона, простягаючи руку.

Здорове око Сатчвелла окинуло її обличчя й фігуру неприховано зацікавленим поглядом. Потиснувши її руку, він якусь мить не відпускав. Робін продовжувала усміхатися, забираючи руку й дістаючи з сумки візитівку, яку дала Сатчвеллу.

— Приватний детектив? — перепитав Сатчвелл, одним оком дивлячись на картку, і його усмішка згасла.— Шо за чортівня?

Робін пояснила.

— Марго? — шоковано спитав Сатчвелл.— Ісусе Христе, то ж було... сорок років тому?

— Майже,— кивнула Робін, відступаючи вбік, бо якісь туристи теж хотіли оглянути лазні та прочитати їх історію на стіні.— Я приїхала з Лондона, сподіваючись поговорити з вами про неї. Якщо ви зможете щось про неї згадати, це буде дуже важливо для її рідних.

— Ελα ρε[8], та шо я згадаю, коли стільки років минуло? — відповів Сатчвелл.

Але Робін була певна, що він погодиться. Вона виявила, що загалом люди хочуть дізнатися, скільки тобі вже відомо, нащо ти їх шукаєш і чи є в них причини хвилюватися. А іноді людям просто кортить поговорити, бо вони почуваються самотніми й непотрібними, а коли хтось уважно слухає — це лестить. А іноді, як-от тепер (так, він був старий, але єдине око, блакитне й холодне, металося між фігурою та обличчям Робін), чоловік хотів побути в товаристві молодої жінки, яку вважав привабливою.

— Ну гаразд,— повільно промовив Сатчвелл.— Не знаю, що я там можу розповісти, але я голодний. Дозволь пригостити тебе обідом.

— Це буде чудово, але дозвольте мені пригостити вас,— усміхнулася Робін.— Це ж ви мені робите послугу.

47

Сатчвелл попрощався з кураторкою галереї, потиснувши її долоні обома руками й пообіцявши зазирнути серед тижня. Він навіть сердечно попрощався з незадоволеною авторкою «Лонг-Ітчингтона», яка сердито зиркнула йому в спину.

— Провінційні галереї,— пирхнув Сатчвелл, коли вони з Робін вийшли з Королівських мінеральних ванн.— Але ж дивний вигляд мають мої штуки поруч з листівками тої старої ворони, га? І щось таки є в тому, щоб виставлятися в рідному містечку. Я тут не був, прости Господи, років п’ятдесят. Машину маєш? Добре. Виїдемо звідси й одразу до Ворика. Тут недалеко.

Поки йшли до «лендровера», Сатчвелл балакав без упину.

— Ніколи я не любив Роял-Лемінгтон-Спа...— Маючи лише одне око, він мусив перебільшено крутити головою, роззираючись.— Для таких, як я, тут надто благопристойно...

Робін дізналася, що в курортному містечку Сатчвелл жив до шістьох років, а тоді разом з матір’ю-одиначкою переїхав до Ворика. Він мав молодшу сестру-зведенючку від материного другого шлюбу, в якої зупинився, і вирішив, поки в Англії, прооперувати катаракту.

— Як підданий Британії, маю право. То коли мене попросили,— провадив він, широким жестом вказав на Королівські мінеральні ванни,— виставити в них картини, я подумав: а чого ні? Привіз із собою кілька.

— Вони чудові,— нещиро сказала Робін.— А у вас тільки одна сестра?

Вона просто хотіла підтримати розмову, але краєм ока побачила, як Сатчвелл розвернувся до неї здоровим оком.

— Ні,— за хвильку відповів він.— Була... мав колись старшу сестру, але вона померла, як ми були ше малі.

— О, співчуваю,— промовила Робін.

— Таке,— відповів Сатчвелл.— Вона мала серйозну інвалідність. Корчі й усе таке. Була старша, я погано її пам’ятаю. Маму, звісно, воно тяжко вразило.

— Можу уявити,— сказала Робін.

Вони дійшли до «лендровера». Робін, яка вже подумки прорахувала ризики на той раз, якщо Сатчвелл виявиться небезпечним, дійшла висновку, що буде в безпеці за білого дня й за кермом. Вона відімкнула двері й сіла на водійське місце, а Сатчвелл з другої спроби заліз на пасажирське.

— То ми оце переїхали звідси до Ворика, як Бланш померла,— сказав він, пристібаючи пасок.— Я і мама. Не скажу, шо Ворик сильно кращий, але принаймні автентичний. Є, знаєш, справжні середньовічні будинки.

Оскільки Сатчвелл народився і виріс у Мідлендзі — центральному регіоні Англії,— Робін вирішила, що лондонська говірка кокні — то в нього набуте, і давно. Кокнійська вимова то нагадувала про себе, то зникала, перемішуючись із дещо чужинними інтонаціями після стількох років у Греції.

— А це місце... вікторіанці його добряче спаплюжили,— заявив Сатчвелл, а коли Робін виїхала зі стоянки, і додав, глянувши на поросле мохом кам’яне обличчя королеви Вікторії,— о, диви, ондо вона, стара корова.

Він засміявся і додав, коли їхали повз ратушу:

— І там усе спотворили... Я таки маю дещо спільне з Кроулі: обоє тут народилися, і обом воно було ненависне.

Робін подумала, що недочула.

— Маєте дещо спільне з...

— Алістером Кроулі.

— Кроулі? — перепитала вона, вивертаючи на Променад.— Ви про окультиста?

— Атож. Він тут народився,— відповів Сатчвелл.— У буклетах для туристів вони про це не пишуть, соромляться... Отут ліворуч. А тоді прямо, скоро буде.

За кілька хвилин Сатчвелл скерував її до Кларендон-скверу, де високі білі блочні будинки, хоч і поділені нині на квартири, пишалися залишками давнішої величі.

— Отут він народився,— задоволено повідомив Сатчвелл, показуючи на будинок номер тридцять.— Ні дошки не повісили, нічого. Не люблять про нього згадувати добрі люди з Лемінгтон-Спа. Я замолоду був захоплювався Кроулі,— додав Сатчвелл, а Робін кинула погляд на великі квадратні вікна.— Ти знала, що малий Кроулі замучив до смерті кицьку, бо хотів знати, чи має вона дев’ять життів?

— Не знала,— відповіла Робін, розвертаючи машину.

— Мабуть, це отут і було,— провадив Сатчвелл з нездоровим задоволенням.

«Так само в АК. Так само в АК». Робін спіткало нове прозріння. Талбот шукав паралелі в гороскопах Сатчвелла і Кроулі — само-проголошеного Звіра, Бафомета, найпорочнішого чоловіка на Заході. «Зв’язок з РАС»: ну звісно, йдеться про Роял-Лемінгтон-Спа.

Чому по кількох місяцях розслідування Талбот вирішив, що Сатчвелл — єдиний з підозрюваних — заслуговує на повний натальний гороскоп? Адже алібі в нього було залізне. Це поновлення інтересу — симптом Талботової хвороби й викликане збігом у місці народження Сатчвелла та Кроулі? Чи він виявив у алібі Сатчвелла слабке місце, про яке не написав? Сатчвелл просторікував про своє життя в Греції, про живопис і про занепад, що спіткав стару добру Англію, а Робін вчасно гмикала й підтакувала, подумки перебираючи елементи Сатчвеллового гороскопа, що захопили цікавість Талбота.