Бентежна кров - Галбрейт Роберт - Страница 110

— Чорт,— зронив Макс.

— Так,— погодилася Робін і додала, повторюючи його слова: — Паскудна ситуація.

— А ножем тебе коли? — спитав Макс, дивлячись на руку Робін, і вона знову засміялася. Справді, що їй ще лишалося?

— Це пару років тому.

— Ти вже на Страйка працювала?

— Так,— відповіла Робін і тепер уже припинила сміятися.— Слухай, про вчорашній вечір...

— Мені сподобався вчорашній вечір,— сказав Макс.

— Та ти жартуєш,— не повірила Робін.

— Я абсолютно серйозно. Це було мені дуже корисно для роботи над персонажем. Він такий весь справжній мужчина, щось таке в ньому безкомпромісне, правда?

— Ти хочеш сказати, що він поводився як скотиняка?

Макс засміявся і знизав плечами.

— А коли він тверезий, то інший?

— Так,— відповіла Робін,— тобто... не знаю. Принаймні не така скотина...— І поки Макс не спитав про її партнера ще щось, вона швидко додала: — Хай там що, про твою кулінарію він усе сказав правильно. То було фантастично. Дуже тобі дякую, мені такого бракувало.

Прибравши по собі, Робін повернулася вниз і прийняла душ перед нічною зміною. Гатчинс мав здати пост десь за годину, тож вона сіла на ліжко та знічев’я погуглила варіації на тему імені «Пол Сатчвелл». Пол А. Сатчвелл, А. П. Сатчвелл, Пол Леонард Сатчвелл, Лео Пол Сатчвелл...

Задзвонив мобільний. Робін глянула на екран. Страйк. За хвильку вона взяла слухавку, але нічого не сказала.

— Робін?

— Так.

— Можемо поговорити?

— Так,— знову відповіла Робін, хмурячись у стелю, але її серце застукотіло швидше.

— Дзвоню вибачитися.

Робін так здивувалася, що кілька секунд не могла нічого сказати. Тоді прочистила горлянку та спитала:

— А ти хоч пам’ятаєш, за що просиш вибачення?

— Е-е... так, здається,— відповів Страйк.— Я... не хотів, щоб отаке вийшло. Мав здогадатися, що тобі не дуже приємно говорити про таке за вечерею. Не подумав.

У Робін з’явилися сльози на очах.

— Гаразд,— відповіла вона ніби буденним тоном.

— Також прошу вибачення, що грубо повівся з твоїм братом і його друзями.

— Дякую,— відповіла Робін.

Вони помовчали. За вікнами так само падав дощ. Тоді Страйк спитав:

— У тебе є новини від Ільзи?

— Ні,— відповіла Робін.— А в тебе від Ніка?

— Ні,— відповів Страйк.

Знову мовчанка.

— То що, мир? — спитав Страйк.

— Мир,— відповіла Робін, не знаючи, наскільки це правда.

— Я тебе не цінував,— сказав Страйк.— Вибач. Ти найкраще, що в мене є.

— Ай, та ну тебе, Страйку,— озвалася Робін, перестала прикидатися, ніби не плаче, і гучно шморгнула носом.

— Що?

— Ти просто... це, дідько, неможливо.

— А що?

— Знайшов коли таке казати.

— Та я це не вперше кажу.

— Насправді вперше.

— Я просто іншим казав.

— Ну знаєш,— мовила Робін, тепер і плачучи, і сміючись, і потягнулася по серветки,— ти хоч розумієш, чому казати таке іншим і казати це мені — це різні речі?

— Та, мабуть, що вже розумію,— відповів Страйк,— коли ти сказала.

Він курив за маленьким столом на своїй кухні, а за вікном на горищі падав вічний дощ. Ті повідомлення від Шарлотти чомусь викликати негайну потребу подзвонити Робін і все залагодити, перш ніж їхати до Джоан у Корнволл. І тепер її голос і її сміх подіяли на нього як завше: все почало видаватися не настільки жахливим.

— Ти завтра їдеш? — спитала Робін, витираючи очі.

— Завтра о восьмій. Зустрінемося з Люсі біля оренди машин. Беремо джип.

— Будь обережний,— сказала Робін. У сьогоднішніх новинах вона чула про трьох жертв негоди — всі троє спробували кинути виклик вітру й повені.

— Та буду. Не збрешу, хотів би, щоб за кермом була ти. Люсі жахливо водить.

— Та досить уже лестити, я тебе пробачила.

— Я серйозно,— відповів Страйк, не зводячи очей з вічного дощу.— Ти й той твій курс екстремального водіння. Ти — єдина людина, яка за кермом не лякає мене до дрижаків.

— Як гадаєш, ти впораєшся?

— Джипом, мабуть, весь час не вийде. Але Полворт готовий нас рятувати. В нього є човен. Ми мусимо це зробити. У Джоан лишилися лічені дні.

— Я про тебе думатиму,— пообіцяла Робін.— І схрещу все, що зможу.

— Дяка, Робін. На зв’язку.

Коли Страйк поклав слухавку, Робін кілька хвилин просто сиділа та смакувала дивне відчуття легкості, що її охопило. Тоді потягнулася по ноутбук, просто щоб згорнути його перед нічними чатами в «лендровері». Між іншим, ніби востаннє кидаючи кості перед тим, як піти з-за столу з кепською грою, вона забила в пошук «Пол Сатчвелл художник».

...художник Пол Сатчвелл зростав у Ворику, а більшу частину життя працював на грецькому острові...

— Що? — вголос спитала Робін, ніби ноутбук це їй сказав. Вона клацнула на результат, і на екрані відкрився сайт Музею і мистецької галереї Лемінгтон-Спа. За всі години пошуків ця сторінка Робін не траплялася. Гі або щойно створили, або виправляли.

Тимчасова виставка 3-7 березня 2014 року

Місцеві митці

Музей і мистецька галерея Лемінгтон-Спа приймає тимчасову виставку творів художників з Ворикширу. Вхід безкоштовний.

Робін погортала сторінку, пропускаючи фото інших митців, аж поки не побачила його.

Понад сумнів, це був саме той чоловік. Шкіра на його обличчі задубіла й порепалася, зуби пожовтіли, пишні кучері посивіли й поріділи, але так само спадали на плечі, а у вирізі сорочки було видно густе біле волосся на грудях.

Народжений у Лемінгтон-Спа, художник Пол Сатчвелл зростав у Ворику, а більшу частину життя працював на грецькому острові Кос. Пол пише головно олією, а його навіяні мистецтвом Еллади мандрівки в світ міфу своїми чуттєвими лініями й кольорами запрошують глядача подивитися в обличчя первісним страхам і піддати сумніву упередження...

44

Буремні води, зливи і вітровії, з якими довелося боротися, були цілком реальні, але важкий шлях Страйка й Люсі до Сент-Моса дивно нагадував сон. Обоє знали, що в кінці шляху чекає смерть; обоє вирішили, що коли встигнуть застати Джоан живою, то тепер залишаться з нею до кінця.

Джип мчав трасою, дерева навколо хиталися і тріщали. Доводилося об’їжджати широкі плеса води на місці вчорашніх ланів, на цілі милі відхилятися від шляху. Двічі їх зупиняли на блокпостах роздратовані поліціянти й радили повертати назад. Але брат і сестра пробивалися вперед; був момент, коли їм довелося дати п’ятдесятимильного гака, щоб просунутися на п’ятнадцять миль; слухали по радіо всі новини про погоду й чимдалі більше упевнювалися в тому, що прийде мить, коли джип доведеться залишити. Машину поливав дощ, шалені вітри смикали двірники з лобового скла. Брат із сестрою по черзі сідали за кермо, прагнучи до єдиної мети, і всі інші турботи наразі було відкладено.

На подив і вдячність Страйка, у кризовій ситуації відкрилася інша Люсі — так само, як хвороба розкрила іншу Джоан. Його сестра повністю зосередилася на тому, що потрібно було робити. Навіть машиною вона кермувала інакше (адже на задньому сидінні не галасувало троє синів, між якими починалися сварки й бійки, якщо мандрівка тривала довше двадцяти хвилин). Страйк уже забув, якою цілеспрямованою і практичною може бути Люсі, якою терплячою і зібраною. Спокійна рішучість зрадила їй лише тоді, коли за тридцять миль до Сент-Моса вони наштовхнулися на нездоланну перепону: дорога стала непрохідною через повінь і повалені дерева.