Бентежна кров - Галбрейт Роберт - Страница 103

Робін почала шукати Сатчвелла, пробуючи повторити успіх Страйка з К. Б. Оукденом. Вона так і сяк крутила прізвище Сатчвелла і його два імені, міняючи місцями «Пола» і «Леонарда», пробуючи ініціали, навмисно помиляючись, але чоловіки, яких видавав пошук, здавалися безперспективними.

Чи можливо, що коханець Марго, художник у вузьких джинсах і з волохатими грудьми, за сорок років перетворився на Лео Сатчвелла, огрядного колекціонера класичних машин з козлиною борідкою і в тонованих окулярах? Робін вирішила, що це малоймовірно, хвилин десять пороздивлявшись сторінку Лео на «Фейсбуці»: судячи з фото, де він стояв у оточенні інших любителів старих машин, зросту цей чоловік був малого. Знайшовся також Браян Сатчвелл з Ньюпорта, але цей мав амбліопію і був на п’ять років молодший, ніж треба; і ще Колін Сатчвелл з Істборна, власник антикварної крамниці. Робін саме шукала його фото, коли почула, що відчинилися вхідні двері. За кілька хвилин до кухні зайшов Макс із пакетом харчів.

— Як там запіканка? — спитав він.

— Чудово,— відповіла Робін, хоч навіть не зазирала в духовку.

— Вольфгангу, киш, обпечешся,— сказав Макс, відчиняючи дверцята. На полегшення Робін, із запіканкою і справді все було гаразд. Макс зачинив духовку.

Робін згорнула ноутбук. Думку, що сидіти й щось набирати, поки інший готує,— неввічливо, їй прищепив колишній чоловік, який не терпів, коли вона приносила роботу додому.

— Максе, мені дуже прикро, але мій брат сьогодні привезе ще одного друга.

— Нехай привозить,— відповів Макс, розкладаючи харчі.

— І вони можуть приїхати раніше. Вони не чекають, що зможуть з нами повечеряти...

— Ще й як зможуть. Запіканка розрахована на вісім порцій. Я думав потім сховати залишки до морозилки, але якщо все з’їдять сьогодні, то я не проти.

— Це так люб’язно з твого боку,— провадила Робін,— але я знаю, що ти хотів спокійно поговорити з Кормораном...

— Та ні, що більше людей — то краще,— відповів Макс, який навіть трохи зрадів перспективі мати велике товариство.— Я ж казав, що більше не хочу жити як відлюдник.

— Ой,— сказала Робін.— Тоді добре.

Вона мала сумніви щодо цієї дуже різношерстої компанії, але сказала собі, що причина такого песимізму — втома, і пішла до своєї кімнати, де кілька годин шукала фотографію Коліна Сатчвелла. Врешті-решт о шостій годині після численних переходів за перехресними посиланнями Робін знайшла світлину на сайті місцевої церкви; здається, Колін Сатчвелл обіймав посаду в муніципальній раді. Це був міцний чолов’яга з низьким чолом, анітрохи не схожий на митця, якого шукала Робін.

Розуміючи, що слід перевдягнутися і йти нагору допомагати Максові, вона вже згортала ноутбук, коли прийшов лист. У полі теми було одне слово: «Крід». Стрепенувшись, Робін відкрила листа:

Привіт, Робін!

Новини такі: Я передала запит на Кріда тим двом людям, про яких казала. Контакт з міністерства юстиції дав трохи більше надії, ніж я думала. Це конфіденційно, але там ще одна родина вимагає нового допиту Кріда. Їхня донька вважається зниклою безвісти, але вони завжди були впевнені, що медальйон з підвалу Кріда — то її. Мій контакт вважає: якщо рідні Бамборо об’єднаються з Такерами, з цього може щось вийти. Щоправда, не знаю, чи Корморана допустять до допиту. Рішення буде ухвалювати керівництво Бродмуру, міністерство юстиції і міністерство внутрішніх справ, і мій контакт вважає, що до нього скоріше пустять поліцію. Напишу тобі, що там відбувається, тільки-но знатиму сама.

Щиро, Іззі

Робін перечитала листа й дозволила собі трохи оптимізму, хоч поки що й не збиралася розповідати Страйкові про свої плани. Якщо пощастить, вони зможуть поговорити з допитувачем від поліції до або після того, як його допустять до Бродмуру. Робін написала листа з подякою, а тоді почала збиратися до вечері.

Її настрій не погіршився навіть після того, як вона зазирнула в дзеркало й побачила виснажене обличчя з сірими синцями під червоними очима й немите волосся. Робін вирішила обійтися сухим шампунем, а тоді зібрала волосся на потилиці, одягнула чисті джинси й улюблену кофтинку, намастила під очима консилером і саме збиралася виходити з кімнати, коли задзвонив мобільний.

Робін злякалася — то Страйк телефонує сказати, що не прийде. Ільзине ім’я на екрані принесло полегшення.

— Привіт, Ільзо!

— Привіт, Робін. Ти там не з Кормом?

— Ні,— відповіла Робін і замість виходити з кімнати сіла на ліжко.— Що з тобою?

Голос в Ільзи був дивний: слабкий, безбарвний.

— А ти не знаєш, де Корм?

— Ні, але за десять хвилин саме має прийти. Переказати йому щось?

— Ні. Я... ти не знаєш, куди він сьогодні ходив з Ніком?

— Ні,— відповіла Робін, починаючи тривожитися.— Що сталося, Ільзо? Ти сама не своя.

Тоді вона згадала, що сьогодні Валентинів день; дійшло, що Ільза не знає, де її чоловік. Тепер Робін уже не просто тривожилася — їй зробилося страшно. Ільза й Нік були найщасливішим подружжям з усіх її знайомих. Ті п’ять тижнів, які вона прожила в них, коли пішла від Метью, дещо відновили потрощену віру Робін у шлюб. Вони не могли розійтися! Тільки не Нік та Ільза.

— Та нічого,— відповіла Ільза.

— Скажи мені! — наполягала Робін.— Що с...

З телефону полинули ридання, від яких краялось серце.

— Ільзо, що сталося?

— У мене... у мене викидень.

— О Боже,— ахнула Робін.— О ні. Ільзо, мені так шкода...

Вона знала, що Нік та Ільза вже кілька років намагаються зачати дитину. Нік про це не говорив ніколи, Ільза — хіба що зрідка. Робін гадки не мала, що Ільза вагітна. Вона раптом згадала, що Ільза не пила алкоголь на її дні народження.

— Це сталося в... в супермаркеті.

— О ні,— прошепотіла Робін.— О Боже.

— Кровотеча почалася... ще в суді... просто посеред дуже важливої справи... я не могла піти...— розповідала Ільза.— А тоді... а тоді... поїхала додому...

Її мова стала нерозбірливою. Робін притискала телефон до вуха, а в очах у неї збиралися сльози.

— ...відчувала... щось не так... я вийшла з таксі, пішла до супермаркету... зайшла в туалет, а тоді... я те відчула... маленький згусток... яке мал... маленьке... маленьке тіло...

Робін заховала обличчя в долоні.

— І я не знала, що робити... але... але там була жінка... там, у туалеті... вона... з нею таке теж сталося... така добра...

Її мова знову стала незв’язною. Схлипи, ковтки й гикавка заповнили вухо Робін, а тоді Ільза заговорила розбірливо:

— І Нік сказав... що я винна. Сказав... я винна... надто багато працюю, необережна... не ставлю... дитину на перше місце.

— Він не міг такого сказати,— не повірила Робін. Нік їй подобався. Вона не вірила, що Нік міг таке сказати дружині.

— Сказав, сказав, що я... мала одразу йти додому... що я... що для мене робота важливіша за д-дитину...

— Ільзо, послухай,— мовила Робін.— Якщо ти один раз завагітніла, то зможеш знову.

— Ні, ні, ні, не зможу,— знову розридалася Ільза,— це було вже третє ЕКЗ. Ми домовилися... домовилися, що це остання спроба. Остання.

У двері подзвонили.

— Ільзо, я маю відчинити, може, то Корморан...

— Так, так, ти йди... все в нормі... все в нормі.

Робін не встигла нічого сказати, а Ільза вже поклала слухавку. Ледве розуміючи, що робить, Робін збігла униз і відчинила двері.

Але то, звісно, був не Страйк. Він жодного разу не прийшов вчасно на не пов’язані з роботою заходи, куди вона його запрошувала,— ні до бару, ні на входини, ні навіть на її весілля. Натомість Робін опинилася лицем до лиця з Джонатаном, братом, який був найбільше на неї схожий: теж високий і стрункий, з рудувато-білявим волоссям і блакитними очима. Сьогодні схожість була тим більшою, що брат і сестра вигляд мали паскудний. У Джонатана теж були синці під очима, а шкіра здавалася сіруватою.

— Здоров, Робі.

— Привіт,— відповіла Робін, дозволяючи братові себе обійняти й вдаючи, що рада його бачити,— заходь.