Бентежна кров - Галбрейт Роберт - Страница 1

Роберт Ґалбрейт

Бентежна кров

Частина перша

1

— Ти ж корнволлець до шпику кісток,— роздратовано сказав Дейв Полворт.— «Страйк» — то навіть не твоє прізвище, ти по праву маєш бути Нанкарроу. Чи скажеш мені, що ти англієць?

Теплого серпневого вечора в пабі «Вікторія» було так людно, що відвідувачі сиділи на широких кам’яних сходах, які спускалися до бухти. Полворт і Страйк улаштувалися за столом у кутку — пили за тридцять дев’ятий день народження Полворта. Корнволльську національну ідею обговорювали вже хвилин двадцять, та Страйкові здавалося, що значно довше.

— Чи скажу, що я англієць? — уголос замислився він.— Та ні, скажу, що британець.

— Та пішов ти! — вмить розсердився Полворт.— Не скажеш. Тільки щоб мене позлити.

Друзі були геть не схожі між собою. Полворт — дрібний, мов жокей, сухий, з передчасними зморшками; крізь поріділе волосся виднілася спалена сонцем маківка. Футболка пом’ята, ніби він підібрав її з підлоги чи вийняв з кошика для білизни, джинси подерті. На лівому передпліччі мав чорно-біле татуювання — хрест святого Пірана, покровителя Корнволлу; на правій руці — глибокий шрам на згадку про зустріч з акулою.

Його друг Страйк скидався на колишнього боксера (власне, він ним і був): здоровань під два метри на зріст з кривим носом і жорсткими темними кучерями. Татуювань він не мав і, попри вічну тінь густої бороди на обличчі, справляв враження випрасуваної охайності, притаманної тим, хто служив у поліції чи в армії.

— Ти тут народився,— наполягав Полворт.— Отже, ти корнволлець.

— А ти народився в Бірмінгемі, тож за цією логікою ти — брумі.

— Пішов ти! — знов гаркнув Полворт, тепер уже щиро ображений.— Я тут живу з двохмісячного віку, а прізвище моєї мами — Тревельян. Це — ідентичність, це отут...— Полворт постукав по грудях у районі серця.— Рід моєї матері століттями жив у Корнволлі...

— Слухай, кров, земля — мені це все ніколи...

— Чув про останнє опитування? — перебив Страйка Полворт.— Питали: «Хто ви за національністю?» То половина — половина, чуєш! — обрала не «англієць», а «корнволлець»! Нас побільшало.

— Чудово,— озвався Страйк.— Наступного разу впишуть ще римлян з думнонами.

— Оця, бляха, зверхність не доведе тебе до добра,— відповів на це Полворт.— Засидівся ти у своєму чортовому Лондоні... Таж нічого поганого немає в тому, щоб пишатися своїм походженням. Нічого поганого в тому, що місцева громада хоче, щоб Вестмінстерський палац поділився владою. Наступного року шотландці нам усім покажуть приклад, тільки жди. Щойно вони здобудуть незалежність, то буде знак. Ми, кельти з півдня, і собі зробимо крок... Ще будеш? — додав він, указуючи на Страйків порожній келих.

Страйк прийшов до пабу, мріючи перепочити від тривог і напруги, а не сперечатися про політичне життя Корнволлу. Полвортова відданість націоналістичній партії «Мебіон Керноу», в яку він вступив у шістнадцять, наче посилилася за той останній рік, що вони не бачилися. Дейв як ніхто умів розсмішити Страйка, але вкрай серйозно ставився до теми незалежності корнволльців — яка Страйка цікавила десь як вишивання подушок чи спостереження за потягами. На мить Страйк замислився: може, сказати, що слід терміново вертатися до тітчиного дому? Але то буде чи не сумніше, ніж слухати, як давній друг шпетить супермаркети за відмову ставити хрест святого Пірана на харчі, вироблені у Корнволлі.

— Дякую, не відмовлюся,— сказав він і передав Полвортові порожній кухоль. Полворт рушив до шинкваса, киваючи наліво й направо до численних знайомих.

Страйк лишився сам за столиком і окинув поглядом паб, який звик вважати «своїм». Багато що за ці роки змінилося, але все одно можна було впізнати місце, де вони з корнволльськими друзями пили в юнацькі роки. Виникло дивне двоїсте відчуття: саме тут його місце — але тут йому місця немає. Дивна суміш міцної приналежності й окремішності.

Безцільно блукаючи поглядом по дерев’яній підлозі та плакатах на морську тематику, Страйк раптом виявив, що дивиться просто у великі тривожні очі жінки, яка стояла біля шинкваса з подругою. Жінка була бліда і довговида, а в її волоссі, яке сягало плечей, майнула сивина. Страйк її не впізнав, але за останню годину багато хто з місцевих повертав у його бік голову, намагався перехопити погляд. Страйк відвів очі, дістав мобільний і вдав, що пише повідомлення.

Всі знайомі мають готовий привід почати розмову, щойно він виявить бодай тінь заохочення. Весь Сент-Мос у курсі, що в його тітки Джоан десять днів тому діагностували запущений рак яєчників і що Страйк, його зведенючка Люсі та троє її синів негайно примчали до Джоан і дядька Теда, щоб їх підтримати. Страйк уже тиждень, щойно виходив з будинку, змушений був відповідати на питання, приймати слова співчуття і ввічливо відхиляти пропозиції допомоги. Він уже втомився шукати якісь нові слова, щоб сказати: «Так, це смертельно, і так, нам усім паршиво».

Полворт проштовхався до столика з двома свіжими пінтами пива.

— Пригощайся, Діду,— сказав він, сідаючи.

Давнє прізвисько дісталося Страйкові не через габарити (хоч так вважала більшість людей). Воно походило від слова «дідикой» — так корнволльці кажуть на циганів. Почувши його, Страйк пом’якшився, бо згадав, чому дружба з Полвортом тривала найдовше в його житті.

Тридцять п’ять років тому Страйк прийшов до школи містечка Сент-Мос із запізненням на півроку — надто великий як на хлопця такого віку, з акцентом, що разюче відрізнявся від місцевої говірки. Страйк народився в Корнволлі, але мати забрала його й поїхала, щойно оговталася після пологів: втекла в ніч з немовлям на руках і повернулася до свого коханого Лондона, де кочувала між сквотами-самозахопами й вечірками. За чотири роки після появи сина вона повернулася до Сент-Моса з ним і новонародженою Люсі, а тоді ще вдосвіта полинула геть, лишивши Страйка і його зведенючку в тітки з дядьком.

Страйк так і не дізнався, що саме Леда написала в записці, яку лишила на кухонному столі. Понад сумнів, вона мала проблеми з власником житла чи бойфрендом... а може, дуже хотіла потрапити на якийсь музичний фестиваль. Важко було жити, як їй хотілося, маючи двох дітей. Та хай яка була причина її затяжної відсутності, Ледина невістка Джоан, жінка організована й консервативна (на противагу химерній і несолідній Леді), купила Страйкові шкільну форму й віддала його навчатися.

Коли його завели до класу, інші чотирилітки аж роти пороззявляли. Коли вчителька сказала, що новенького звати Корморан, дехто захихотів. Страйка ця історія зі школою стривожила, бо мама обіцяла, що навчатиме його вдома. Він намагався пояснити дядькові Теду, що мама буде проти, але Тед — який зазвичай усе розумів! — твердо відповів, що так треба, і тому Страйк опинився сам-один серед незнайомих дітей з дивною говіркою. Страйк зроду не був плаксієм, але тоді всівся за стару парту, маючи в горлі клубок завбільшки з яблуко.