Смерть бере відпустку - Сарамаго Жозе - Страница 28

Смерть має план. Зміна року народження музи´ки була тільки першим кроком в операції, де, як ми одразу можемо заповісти, будуть застосовані засоби геть виняткові, ніколи не використовувані за всю історію стосунків людського роду зі своєю шляхетною ворогинею. Наче в шаховій грі, смерть посунула вперед королеву. Ще кілька ходів, і буде поставлений мат, партія закінчиться. Напрошується запитання, чому смерть не вертається до поперед­нього трибу існування, коли люди вмирали просто тому, що прийшла їхня година, без очікування на поштаря, який принесе їм листа фіолетового кольору. У цьому запитанні є своя логіка, але й у відповіді логіки не менше. По-перше, йдеться про справу чести, самоповаги, професійної гордости, адже в очах усієї спільноти поновлення смертю попередніх простакуватих практик дорівнювало б визнанню нею власної поразки. Коли вже чинні на сьогодні правила передбачають використання ли­стів фіолетового кольору, то віолончеліст мусить померти відповідно до їхніх приписів. Уявімо-но себе на смертиному місці, й слушність її розумування для нас вочевидниться. Ясна річ, як ми вже чотири рази мали нагоду бачити, ключова проблема доправлення адресатові вже геть здороженого листа нікуди не поділася, й саме тут задля досягнення жаданого результату ввійдуть у дію ті виняткові засоби, на які вже натякалося. Та не випереджаймо подій, поспостерігаймо за тим, що смерть робить тепер. А саме в цю мить вона не робить нічого такого, чого не робила раніше, тобто, якщо вдатися до розмовного вислову, валандається, хоча, правду мовивши, про неї влучніше було б сказати, що вона не валандається, а справляє сидні. І робить вона це повсюди рівночасно. Їй не треба бігати за людьми навздогін, вона завжди буде при них. Тепер, завдяки системі листовного попередження, вона могла б спокійнісінько сидіти у своєму підземеллі й чекати, поки пошта виконає роботу, але власну натуру не переробиш, їй треба почуватися вільною, розкутою. Як завважено в давньому прислів’ї, не потрібна солов’ю золота клітка, краща йому зелена вітка. Тож у переносному значенні смерть перелітає з віт­ки на вітку. Вона більше не скоїть дурниці або непрощенної слабкости тлумити в собі найкраще, свою бежмежну здатність розпросторюватися, а отже, не повторить прикрого зусилля, потрібного, щоб самообмежитися й утримувати себе на останньому порозі видимости, не переступаючи його, як вона це на превелику силу зробила була вночі, впродовж тих годин, що вона їх провела в помешканні музи´ки. Присутня, як ми вже тисячу й один раз сказали, повсюдно, вона й там бачить усе. Пес спить надворі, на осонні, чекаючи повернення господаря додому. Він не знає, куди й навіщо той пішов, бажання вистежити його за слідами, якщо й навідувало пса колись, то вже минуло, бо гарних і гидких запахів у столичному місці забагато, й вони кого завгодно зіб’ють на манівці. Нам ніколи не спадає на думку, що пси знають про нас інші речі, про які ми не маємо зеленого уявлення. А от смерть знає, що віолончеліст сидить на кону в театрі, праворуч від дириґента, в місці, відведеному для його інструмента, вона бачить, як його вправна рука водить смичком, бачить і ліву руку, ліву, та не менше вправну за праву, як вона ковзає вгору-вниз по струнах, смерть і собі те саме робила була в півтемряві його зали, дарма що ніколи не вивчала му´зики, навіть найелементарнішого сольфеджування, так званого розміру три чверті. Дириґент перервав репетицію, постукав паличкою об пюпітр, щоб дати коментар і наказ, він закидає, що в цьому фраґменті віолончелі, саме віолончелі, ніби звучать, але не виграю`ть, така собі акустична шарада, без труду розлущувана музикантами, в мистецтві воно так, профанові деякі речі здаються геть неможливими, а в підсумку виявляється, що зовсім дарма. Зайве й казати, що смерть виповнює собою театр на всю його височінь, аж до алегоричних образів на стелі та до велетенської незасвіченої люстри, але за спостережний пункт собі в цей момент обирає ложу понад рівнем сцени, навпроти, хоч і трохи навскоси, групи струнних темного звучання, тобто навпроти альтів, що серед скрипок постають контральтами, віолончелей, що відповідають низькому темброві, та контрабасів, що дають звук густий. Тут вона сидить у вузькому крісельці, оббитому кармазиновим оксамитом, і не спускає очей з першої віолончелі, з того чоловіка, якого вона бачила розіспаним у ліжку, одягненим у смугасту піжаму, та в якого є пес, що спить собі надворі, на осонні, чекаючи, коли господар повернеться додому. Це той, хто їй потрібен, музикант, всього-навсього музи´ка, точнісінько такий, як і ще майже сотня чоловіків і жінок, розташованих півколом перед їхнім особистим шаманом, тобто дириґентом, й за скількись-там днів, тижнів, місяців чи років кожен із них отримає свій лист фіо­летового кольору та залишить вільним своє місце, поки на того самого стільця не сяде наступний альтист, або флейтист, або сурмач, можливо, вже перед іншим шаманом, що вимахуватиме паличкою, виворожуючи звуки, життя це вічнограйний оркестр, байдуже чи зіграний, чи незіграний, лайнер титанік, що вічно тоне й вічно виринає на поверхню, і принагідно смерті спадає на думку, що вона залишиться не при ділі, якщо потонулий корабель більше ніколи не спливе під серцезворушний спів вод, що стікають з облавків, не шелесне м’яко по хвилястому тілу богині амфітріти в унікальну годину її народження, обертаючи її на ту, що б’ється об морські береги, згідно зі значенням даного їй імені. Смерть запитує себе, де ж тепер та амфітріта, дочка нерея та доріди, де тепер є те, що, ніколи не існувавши в дійсності, все ж жило впродовж нетривалого часу в людській свідомості й створило в ній, теж ненадовго, певний особливий спосіб тлумачити світ, шукати розуміння тієї-таки дійсности. Якої вони так і не збагнули, подумала смерть, бо де їм її збагнути, хоч би як вони пнулися, коли все в їхньому житті тимчасове, все хилитке, все минає без вороття, боги, люди, що було, того вже нема, що є, не триватиме вічно. І навіть я, смерть, зникну, коли вже не буде кого вбивати, чи вже класичним способом, чи з допомогою пошти. Ми знаємо, що подібні міркування не вперше навідують те, чим вона мислить, що б то не було, але вперше ці думки, промайнувши, принесли їй загальнознане почуття глибокої полегші, наче в когось, хто, доробивши до кінця роботу, поволеньки відкидається на спинку меблів, щоб відпочити. Раптом оркестр замовк, чується тільки звук віолончелі, це називається соло, воно, скромненьке, не потриває й двох хвилин, наче з виворожених шаманом сил вирвався голос, що промовляє чи не за всіх тепер замовклих, навіть дириґент і собі завмер, він дивиться на цього музи´ку, що залишив на стільці розгорнутий зошит із шостою сюїтою, опусом тисяча дванадцятим у ре-мажор йогана себастьяна баха, сюїтою, якої він ніколи не заграє в цьому театрі, бо він є тільки віолончелістом в оркестрі, нехай головним у своїй групі, але далеко не одним із тих широкославних солістів, що їздять навколо світу, даючи концерти та інтерв’ю, засипувані квітами, оплесками, почестями та нагородами, велике щастя йому буває в тих нечастих випадках, коли він може зіграти кілька сольних тактів завдяки великодушності котрогось композитора, який згадав про той бік оркестру, де зазвичай мало що виходить поза межі буденної рутини. Коли репетиція закінчиться, він покладе віолончель до футляра й поїде додому таксівкою, з тих, що мають великий баґажник, і не виключено, що сьогодні по вечері він розгорне на пюпітрі бахову сюїту, глибоко вдихне й видихне та проведе смичком по струнах, щоб перша ж видобута нота стала йому за розраду перед лицем невиправної сірости світу, а друга примусить постаратися її забути, соло вже закінчилося, оркестрове разом перекрило останнє відлуння віолончелі, а шаман владним помахом палички повернувся до власної ролі виворожувача та провідника звукових духів. Смерть пишається гарною грою свого віолончеліста. Ніби йдеться про родичку, матір, сестру, наречену, от тільки не дружину, бо цей чоловік ніколи не був одружений.

На три наступних дні, за винятком часу, потрібного для того, щоб добігти до підземелля, поспіхом написати листи й відіслати їх на пошту, смерть перетворилася навіть не на тінь музиканта, а на повітря, яким той дихав. Тінь має велику ваду, вона може загубитися, її стає не видко, коли тільки забракне джерела світла. Смерть сиділа поряд із ним у таксівці по дорозі додому, ввійшла разом із ним до помешкання, прихильним оком споглядала несамовиті милощі, якими пес зустрів господарів прихід, а потім, наче запрошена побути тут якийсь час, зручно вмостилася. Хто не потребує рухатися, тому це нескладно, бо ж однаково, чи сидіти на підлозі, чи залізти на шафу. Репетиція оркестру закінчилася пізно, вже незабаром і споночіє. Віолончеліст нагодував пса, потім приготував вечерю для себе самого, використавши для цього вміст двох бляшанок, розігрів те, що треба було розігріти, відтак застелив кухонний стіл скатертиною, поклав на неї ніж, виделку та серветку, налив у келих вина й без поспіху, наче в задумі, підніс до рота першу виделку з їжею. Пес усівся поруч, якісь рештки, залишені господарем на тарілці й потім передані йому з руки, стануть його десертом. Смерть дивиться на віолончеліста. Засадничо вона не розрізняє бридких і гарних людей, мабуть, тому, що, знаючи себе саму тільки за формою черепа, вона не може не вгадувати ліній нашого під покровом обличчя, яке ми виставляємо напоказ. В істоті речі, ніде правди діти, в очах смерти всі ми однаково бридкі, навіть тоді, коли ми були королевами краси або королями її аналога для чоловічної статі. Дужі пальці їй подобаються, вона має враження, що ліва долоня йому з плином часу поволі погрубішала й де-не-де намуляла мозолі, у житті таких, та й інших несправедливостей не бракує, взяти хоча б оцю ліву руку, що виконує найтяжчу частину роботи з віолончеллю, проте оплесків від публіки на її долю припадає знач­но менше супроти руки правої. Повечерявши, музи´ка помив посуд, старанно склав по згинах скатертину та серветку, поклав їх у шухляду шафи й наостанок оглянув кухню, перевіряючи, чи, бува, щось не зателіпалося не на своєму місці. Пес рушив услід за ним до музичної зали, де на них чекала смерть. Усупереч нашому припущенню, зробленому в театрі, музикант не став грати бахову сюїту. Колись у розмові з іншими оркестрантами, котрі напівжартома обговорювали можливість створення музичних портретів, справжніх портретів, а не узагальнених типів на кшталт самуеля ґольденберґа та шмуйле в мусорґського, він прохопився був, що на його власний портрет, якщо він справді існує в музиці, вони натраплять не в якійсь композиції для віо­лончелі, а в коротенькому шопеновому етюді, опус двадцять п’ятий, номер дев’ять у соль-бемоль мажорі. На запитання, чому так, він відповів, що не годен упізнати себе ні в чому більше, написаному в нотоносці, і що це пояснення, на його думку, найкраще з усіх можливих. І що в п’ятдесят вісім секунд шопен увібгав усе, що можна сказати про людину, якої він ані видком не видав, ані чутком не чував.