Смерть бере відпустку - Сарамаго Жозе - Страница 25

Планування приміщень у помешканні віолончеліста, якому не прийшов лист фіолетового кольору, відповідає поліпшеному проєктові економ-класу, тобто є типовим радше для дрібного безпретензійного міщанства, ніж для послідовника евтерпи. Від вхідних дверей починається коридор, де в темряві ледь видніють п’ятеро дверей, одні в глибині, які, уточнімо одразу, щоб потім не вертатися до цієї теми, ведуть до лазнички, й ще по двоє з кожного боку. Перші двері ліворуч, які смерть обирає для початку інспекції, прочиняються в невеличку їдальню, на вигляд нечасто використовувану, звідки можна перейти до ще меншої кухні з тільки найпотрібнішим устаткуванням. З кухні теж є вихід до коридору, просто навпроти дверей, про які смерть, навіть не торкаючись, знає, що вони неробочі, тобто не відчиняються й не зачиняються, хоча цей опис суперечить одному дуже простому доводові, бо коли кажуть, що двері не відчиняються й не зачиняються, то мають на думці двері зачинені, які не можна відчинити, або ж, якщо вдатися до ще одного всім відомого вислову, двері сліпі. Звісно ж, смерть могла б пройти крізь них та крізь те, що за ними, але перед тим їй довелося добряче напружитися, щоб зібрати себе докупи й окреслитися в подобі хай і невидимій для звичайних очей, та більш-менш людській, дарма що, як ми вже казали, без ніг, тож тепер і мови не могло бути про такий ризик, як розкластися на частки й проникнути в деревину дверей або шафи з одягом, що напевно стоятиме з другого боку. Смерть рушила собі далі коридором до перших дверей праворуч від входу до помешкання й зайшла до музичної зали, бо як іще можна назвати приміщення, де бачиш відкрите фортеп’я­но та віолончель, пюпітр із фантазійним тріо шістдесят три роберта шумана, як змогла прочитати смерть у слабкому помаранчуватому світлі вуличного ліхтаря, що падало крізь два вікна, а також кілька стосів зошитів у різних місцях і, як про них не згадати, високі етажерки з книжками, де література гарненько собі співіснує з музикою в якнайдосконалішій гармонії, що її тепер розуміють як знання акордів, а колись же то була дочка арея й афродіти. Смерть погладила струни віолончелі, злегка пробігла пучками пальців по клавішах форте­п’яна, але звук інструментів могла розібрати лише вона сама, спершу довге й журливе жаління, потім коротке пташине тьохкання, і те, і те нечутне для людських вух, зате дуже дзвінке й чітке для тієї, що здавна навчилася витлумачувати сенс зітхань. Отам, у сусідній кімнаті, має спати господар. Двері відчинені, темінь, хоч і густіша, ніж у музичній залі, не перешкоджає бачити ліжко та вистать, що лежить на ньому. Смерть крокує вперед через дверну пройму, але нерішуче зупиняється, відчувши присутність у спальні двох живих істот. Знавчиня певних життєвих заведенцій, хоча, природно, не з власного досвіду, смерть подумала, що чоловік тут не сам, що обік нього спить інша особа, якій вона ще не посилала фіолетового листа й яка в цій хаті розділяє з чоловіком ніжний доторк тих самих простирадел і теп­ло тієї самої ковдри. Смерть підійшла ближче, ледь не зачепившись, якщо можна так висловитися, об маленьку шафку в головах, і переконалася, що чоловік спить сам. Та з другого боку ліжка, згорнувшись клубком на килимку, спав пес середнього розміру й темної масти, найімовірніше чорний. Скільки їй пам’яталося, смерть уперше за всі часи з подивом упіймала себе на думці, що, маючи функцію забирати життя тільки в людських істот, вона ніяк не могла засягти своєю символічною косою цю тварину, що доторкнутися до неї хоч би злегка не в її силах, а тому цей розіспаний пес також став би безсмертним, буде видно, на як довго, якби його законна смерть, ота, що опікується іншими живими створіннями, тобто тваринами та рослинами, десь поділася, наслідуючи її власний приклад, і тоді хтось мав би всі підстави написати на початку іншої книжки, Наступного дня жоден пес не здох.

Чоловік поворухнувся, може, йому щось наснилося, а може, він і далі грав шуманове тріо й видав фальшиву ноту, адже віолончель не схожа на фортеп’яно, де ноти назавжди закріплені за тими самими нерухомими клавішами, на віолончелі ноти розтягнені по всій довжині струн, їх треба шукати, розпізнавати, точно вибирати місце, правильно нахиляти й притискувати смичка, а отже, вві сні дуже легко можна помилитися в одній чи двох нотах. Смерть нахилилася вперед, щоб краще розгледіти обличчя чоловіка, і в цю мить їй спало на думку щось абсолютно геніальне, ідея, що формуляри в її картотеці мусять мати наклеєну на них світлину, й то не абияку, а на рівні останніх наукових досягнень, що, подібно до постійної автоматичної актуалізації даних про перебіг життя осіб, так само оновлювалася б із плином часу, від червоного зморщеного немовляти на материних руках аж до сьогодення, коли ми самі питаємо себе, чи ми справді залишаємося тими, ким були, а чи, може, якийсь дух із лампи щогодини замінює нас іншою особою. Чоловік знову заворушився, неначе прокидаючись, але ні, його подих повернувся до нормального ритму, все ті самі трина­дцять разів на хвилину, його ліва рука лежить на серці й ніби промацує його биття, відкрита нота на діастолу, закрита на систолу, тоді як права, покладена долонею догори, з трохи зігнутими пальцями, немовби чекає на з’єднання з другою. Чоловікові на вигляд більше, ніж його п’ятдесят прожитих років, а може, він не здається старшим, а просто втомлений і чимось змучений, але про це можна буде дізнатися тільки тоді, коли він розплющить очі. Частина волосся йому повипадала, а те, що лишилося, добряче побите сивиною. На вроду це чоловік звичайний, ані бридкий, ані гарний. Як він тепер лежить навзнак перед нашими очима в смугастій піжамі, що її верхню частину не зовсім ховає під собою простирадло, ніхто б не сказав, що він перша віолончель у міському симфонічному оркестрі, що його життя розгортається поміж чарівних ліній нотоносця, хтозна чи не в пошуках того ж таки глибинного серця музики, павза, звук, систола, діастола. Усе ще сердита через збій у державних системах зв’язку, але вже без того роздратування, з яким вона сюди йшла, смерть дивиться на заспане обличчя, й у голові їй жевріє думка, що цей чоловік уже мусив би бути мертвий, що цьому м’якому диханню, вдих, видих, уже мав би настати край, що серце, затулене лівою рукою, вже мало б зупинитися й знекровитися, назавжди завмерши в своєму останньому скороченні. Прийшла вона, щоб побачити цього чоловіка, й ця мета вже досягнута, в ньому немає нічого особ­ливого, чим би можна було пояснити триразове повернення фіолетового листа, тож найліпше тепер повернутися до свого холодного підземелля й помізкувати над тим, я´к мерщій дати собі раду з тією придибенцією, що цей цигикало сам себе пережив. Смерть вдалася до цих аґресивних виразів, придибенція, цигикало, щоб підстьобнути власну злість, уже неабияк притуплену, але очікуваних наслідків це не дало. Цей занурений у сон чоловік анітрохи не винен у тому, що сталося з фіо­летовим листом, йому геть невтямки, що він оце живе не своїм, за правилами, життям, і якби все йшло належним чином, то його мали б поховати принаймні тиждень тому, а чорний пес, немов навіжений, гасав би містом у пошуках свого господаря або сидів би перед входом до будинку й тоск­но чекав на нього, забувши про їжу та воду. На якусь мить смерть вийшла з себе, поширившися до самих стін, наповнила собою всю спальню й проникла, наче газ, до сусідньої кімнати, де одна з її частин прикипіла поглядом до розгорнутого нотного зошита на стільці, це була шоста сюїта, опус тисяча дванадцятий у ре-мажор, йогана себастьяна баха, скомпонована в кетені, і їй не потрібна була музична освіта, аби розпізнати, що, як і дев’ята симфонія бетговена, цей твір написано в тональності веселій, як вираз єдности між людьми, дружби та любови. І тут сталося щось ніколи не бачене, непомисленне, смерть уклякла, зібравшися знову в цільне тіло, а отже, й маючи тепер коліна, ноги, ступні, руки, пальці та обличчя, затулене долонями, й плечі, що тремтіли невідь-чому, бо плакати вона не плакала, було б занадто чогось подібного очікувати від когось, хто завжди залишає по собі слід зі сліз, але тільки з чужих, не зі своїх чи бодай одненької своєї. У такій подобі, ані видима, ані невидима, ані кістяк, ані жінка, вона схопилася на ноги й зайшла до спальні. Чоловік за цей час і не поворухнувся. Смерть подумала, тут мені робити вже нічого, треба йти, дарма було й приходити, щоб просто побачити розіспаних чоловіка та пса, можливо вони сняться одне одному, чоловікові пес, псу чоловік, пес бачить уві сні, що вже настав ранок і його голова лежить поруч із чоловіковою, чоловік бачить уві сні, що вже настав ранок і його ліва рука обіймає тепле й м’яке тіло пса, притискаючи його до грудей. Поряд із шафою на одежу, приставленою до дверей, які виходили б у коридор, стоїть невеличка канапа, на яку смерть усілася. Зробила вона це ненароком, просто сіла собі в цьому куточку, можливо, згадавши про холод, що проймав у цю годину все її підземне архівне сховище. Перед її очима, розташованими на тій самій висоті, що й чоловікова голова, вичітковується його профіль на тлі помаранчевого досвітку, який ллється через вікно, вона знову повторює собі, що нема чого й далі тут сидіти, але вмить на думку їй спадає протилежний довід, а таки ж є чого, й не просто так, адже це єдине помешкання в усьому місті, в усій країні, в усьому світі, де хтось ламає найсуворіший з усіх природних законів, той, який визначає життя та смерть, який не питав тебе, чи ти хочеш народитися, й не питатиме, чи ти хочеш померти. Цей чоловік уже мертвий, подумалося їй, усе, що має померти, є мертве від початку, треба тільки, щоб я легенько підштовхнула його пальчиком або надіслала йому фіолетового листа, від отримання якого не можна відмовитися. Цей чоловік не мертвий, подумалося їй, за кілька годин він прокинеться, встане з ліжка, як і щодня, відчинить двері надвір, щоб пес вилив із себе зайвину, поснідає, завітає до лазнички, звідки вийде з полегшею, чистий і поголений, можливо, піде разом із псом на вулицю купити газету в кіоску на розі, можливо, сяде перед пюпітром і ще раз заграє шубертове тріо, можливо, подумає про смерть, без чого людським істотам ніяк, але він не знає, що в цю мить ніби має безсмертя, бо смерть, утупивши в нього очі, не може придумати, як його вбити. Чоловік повернувся спиною до шафи, що загороджувала двері, його права рука висунулася в напрямку пса. За хвилину він прокинувся. Йому хотілося пити. Він запалив лампу при узголів’ї, встав, узув капці, що лежали, як завжди, в пса під головою, й попростував на кухню. Смерть пішла слідом. Чоловік налив у склянку води й випив її. У цю мить з’явився й пес, вгамував спрагу водою з миски під дверима й підвів угору голову, позираючи на господаря. Авжеж, надвір хочеш, промовив віолончеліст. Він відчинив двері й зачекав, коли пес повернеться. У склянці лишалося трохи води. Смерть поглянула на неї, спробувала уявити, що таке спрага, але не змогла. До цього не дійшло б навіть тоді, коли їй випадало вбивати людей спрагою в пустелі, але тоді вона й не намагалася. Пес уже вертався, вимахуючи хвостом. Ходімо досипати, сказав чоловік. Вони знову зайшли до спальні, пес двічі перекотився через себе самого та влігся клубком. Чоловік накрився по шию, двічі кашлянув і незабаром заснув. Смерть спостерігала зі свого кутка. По спливі якоїсь часинки пес підвівся з килима й застрибнув на канапу. Смерть уперше в житті довідалася, як воно сидиться з псом на колінах.