День, що навчив мене жити - Гунель Лоран - Страница 35

— Це ж не причина, щoб …

— Усе, що я роблю, зумовлене єдиною метою: твій успіх.

— Але…

Раптом Остін зрозумів.

Він зрозумів, і це було настільки неймовірним, що він сприйняв його, як ляпас по відкритому обличчю.

Йому перехопило подих, він не зводив очей з тренера. І відчував, як пульсує у скронях кров, він увесь вкрився потом.

Тоді взяв свою сумку, квапливо вийшов з кімнати й сів у лімузин, що на нього чекав.

~ 36 ~

Райян розреготався, читаючи вчорашній коментар Джіджі-21.

Звідки взялась ця ідіотка?

Як можна бути настільки тупою, щоб у дурниці вгледіти людяність? Напевно, сама така! Або ж це знак того, що дурість лежить у серці людяності…

Він далі читав щораз численніші коментарі до останнього відео. І роздратовано виявив, що частина інтернавтів підтримує точку зору тієї ідіотки. Шкода, що вони не демонструють свої пики на терасі, вони також дали б непогані сюжети. Це поповнило б його запас.

Далі він взявся за статистичні аналізи відвідування сторінок свого блогу. Сторінки з відео Джонатана йшли з великим випередженням порівняно з найуспішнішими сторінками, цікаве явище, адже його колишні сторінки також розширювали аудиторію. Публіку, вочевидь, цікавив цей придурок, вона вимагала ще. Чудово. Обов’язково додамо.

Прибутки з реклами дуже зросли. Джонатан був прибутковим.

Він зник.

Ґарі перебрав з десяток відправлень, які щойно вийняв із поштової скриньки. Але бежевого конвертика не знайшов. Однак він бачив його в руках поштаря. Аж йому серце стислося.

Ґарі відкрив скриньку й знову засунув руку у вузьку щілину. Не завжди практично мати товсті пальці. Обмацав внутрішні холодні металеві стінки й раптом його відчув. Конверт застряг у залізному жолобку, що під отвором, буцім не хотів потрапити йому в руки. Ґарі вийняв його, подряпавши руку. Остання спроба опору. Засунув конвертик у стосик листів, який стискав у лівій руці, й перейшов через кухню, не зважаючи на дітей, які снідали за столом. Вийшов, навіть не приготувавши собі кави, чим поламав свої звички, і вмостився на своєму пластиковому стільці в саду.

Він мандражував.

Уже мав би звикнути до тих дивних речей, що відбувались у його житті. Однак його руки тремтіли, доки він відкривав конверт.

Твої батьки тебе любили, тільки не вміли цього сказати.

Він труснув головою. У глибині душі він цього очікував. Це було логічним продовженням.

Зітхнув, знову й знову перечитуючи ці слова. Потім невідь-чому розридався.

Начеб якісь невідомі й незрозумілі речі виходили на поверхню. Схоже на бульбашки повітря, які виникали, коли він додавав забагато дріжджів у тісто: воно піднімалось, піднімалось, аж раптом скрізь лопалося.

У його свідомості роїлися безладні образи. Дружина, кохання якої він так і не відчув, доки вона була жива. Діти, які ніколи не проявляли до нього своєї любові. Клієнти — холодні, неприємні, окрім оцих останніх днів. А ще стіл на тротуарі з тацею, на якій повно крихт, і велике серце на скатертині з написом «Від Ґарі».

Раптом виринув давніший неймовірний спогад: йому чотирнадцять років, він учень у пекаря. Хлопчак, недосвідчений, худий, від голови до п’ят одягнений в одяг з білої бавовни, товстий і шорсткий. Третя година темної ночі. Всюдисуще борошно, яке літає скрізь, вкриває підлогу, шкіру, вибілює волосся. Запах свіжоспеченого хліба. Величезна піч з дровами, що потріскують. Коли він відхиляв її дверцята, то здавалося, немовби перед ним розчинялися двері до пекла, а жар полум’я різко обпікав обличчя.

Господар відкрив йому таємницю французьких майстрів: закваска, як і все живе, приборкуванню не піддається, — казав він. — Але вона залежить від тебе, а ти від неї. Якщо тобі зле, якщо ти в поганому настрої чи душа не лежить до того, що робиш, вона не підніматиметься. Можеш спробувати геть усе, нічого не вийде. Можеш місити годинами, міняти в кімнаті температуру, змінювати вологість — нічого не вийде. Якщо ти добре почуваєшся і щасливий робити те, чим займаєшся, тоді закваска, за твоїм прикладом, розцвіте, й станеться диво.

Зрештою Ґарі пішов від майстра і зробив вибір на користь хімічних дріжджів.

Усі ці спогади виринали й перемішувались без будь-якої причини. Його свідомість була хаотичним нагромадженням речей, печерою, з якої спливали уривки його життя, його минулого, його страждання, каяття і приниження.

Із цього феєрверка образів, вигуків та безформних емоцій несподівано вигулькнула думка, яка ставала дедалі виразнішою, на кшталт старих фотографій, які наче за помахом чарівної палички виникали на папері, зануреному у проявник. Думка, яка підсумовувала помилку всього його життя: хлопчиком він думав, що всі люди байдужі і злі.

Пізніше Ґарі відкрив, що милі, добрі й люблячі інші також існують. Просто це не для нього. Бо він притягує нестерпних, скандальних і противних. Це його карма, його доля, він ітиме з цим усе життя.

Зараз він збагнув, що інші не були ні милими, ні добрими, ні поганими. Все це в них було, як у всіх людей. Те, що вони виражали, залежало від того, що виражав він, немовби якась їхня частина реагувала на частинку його самого. Їхня поведінка лише віддзеркалювала його власну.

Він витер сльози і ще довго сидів отак, у саду, занурений у свої спогади, переглядаючи своє життя у світлі цього відкриття.

Потім покликав дітей.

Жодної відповіді.

Покликав голосніше, і вони з’явилися на порозі.

Ґарі здалося, що вони бояться, і йому стало соромно.

Він подав знак підійти ближче.

Діти повільно рушили до нього. Коли вони опинилися поруч і завмерли, він обійняв їх руками і притиснув до себе.

~ 37 ~

Глупа ніч. Анжела марно крутилася в ліжку. Їй ніяк не вдавалося заснути. Перед очима знову й знову виникали страшні слова, які вона прочитала про Джонатана на тому блозі, тому брудному блозі, і сама страшенно знервувалась.

«Подумай про щось інше!»

Їй слід заспокоїтись і про це все забути. Повернутись до цього вона зможе вдень, якщо захоче, але зараз треба спати.

«Думай про щось приємне, спокійне, позитивне».

Вона намагалась уявити долину з розквітлими барвистими польовими квітами, з кроликами, що стрибають у траві…

«Ось так, добре, продовжуй і ти швидко заснеш».

Квіти… раптом Анжела пригадала відео про жінку, яка розповідала, що їсть квіти зі свого саду, коли вона відчула якийсь дискомфорт. Відео було без Джонатана, на ньому не діялося нічого особливого чи приголомшливого. Вона переглянула його вдруге, але так і не виявила причину свого неспокою.

Це ненормально. Щось таки її стривожило. Треба знайти причину. Щось у ній підштовхувало до цього, наказувало пошукати. Наче інтуїція чи передчуття.

Спи. Зробиш це завтра. Зараз маєш спати. Думай про природу, про маленьких кроликів…

Вона змусила себе дихати глибоко, повільно й розслабитися.

Ні. Ні, все це намарно. Зараз, коли вона згадала те відео, вона не засне, добре це знала. Краще розв’язати проблему одразу. Чим швидше.

Простягла руку, ввімкнула в узголів’ї лампу і встала.

У коридорі кинула оком на Клое. Та спала в якійсь неймовірній позі, спустивши одну ногу з ліжка. Анжела зачинила двері спальні, щоб випадково її не розбудити.

Спустилась у вітальню й ввімкнула комп’ютер. Екран засвітився блакитнуватим світлом у сонній кімнаті. Сіла. Сідниці відчули холодну шкіру.

Знайшла блог. Їй хотілося б побачити того негідника, який його вів, щоб сказати все, що вона про нього думає. Бо це, цілком певно, чоловік. Жінка ніколи не могла б опуститись до такої ницості.

Не втрималась і знову повернулась на сторінки з відео про Джонатана.

І побачила коментарі, які поділяли її думку. Відчула порив радості. Перебігаючи очима публікації, що йшли одні за одними, виявила, що дуже багато з них виступали проти цієї несправедливої насмішки. Чим більше сторінок вона перегортала, тим їх ставало дедалі більше. Нібито мимоволі запустила лавину протестів, начебто люди передавали слово одне одному і заходили на сайт, щоб у свою чергу висловити своє обурення. Ніхто більше не насміхався з Джонатана, навпаки визнавали вагомість його вчинків. Це дало їй жваве відчуття реваншу і справедливості.