День, що навчив мене жити - Гунель Лоран - Страница 21

Склянки дзенькнули кришталевим звуком. Терасу кав’ярні заливало сонячне проміння.

— Ваше здоров’я! — промовив Джонатан з широкою усмішкою.

— І твоє! — буркнули Майкл і Анжела.

Майкл зажурився, тільки-но почувши Джонатанові слова про те, що ні, його повернення у Сан-Франциско наразі не означає повернення на роботу.

— Маєш гарний вигляд, — із легкою заздрістю сказала Анжела. — Вже не пригадую, який ідіот сказав: «Праця — це здоров’я».

Два останні дні Джонатан перебував на хмарині. Розмови з Марджі його окрилили, повернули смак до життя. Тепер він дивився на світ інакше, життя давало йому відчуття участі в якійсь таємничій, самобутній, надзвичайній пригоді. Звісно, він не знав, скільки це триватиме, але тепер насолоджувався магією кожної миті. Як тільки він перетинався з кимось поглядом або дивився на квітку чи пташку, як одразу виникало бажання усміхнутися.

— Але твій вигляд набагато кращий, — докірливо зауважив Майкл.

— Так, я почуваюся дуже добре.

Майкл зробив ковток.

— Наше агентство значно сповільнило свій розвиток відтоді, як ти поїхав, — додав він.

Джонатан з усмішкою дивився на своїх партнерів. Його погляд перебігав з одного на іншого. Риси їхніх облич, їхні вирази, їхні очі й найменші порухи, що їх оживляли, відображали щось про них, про їхнє життя. Їхні страхи й сподівання. За цими рисами Джонатан міг побачити, якими ці дорослі були в дитинстві, побачити дітей, які росли, дорослішали, розвивалися, але назавжди залишилися частиною їхнього єства. Це видиво робило партнерів дуже зворушливими.

Джонатан усвідомив, що йому нечасто випадала нагода справді їх бачити, як оце зараз. Наші очі ковзають по людях, не роздивляючись, не звертаючи особливої уваги.

— Мені так приємно вас бачити, — радісно промовив він.

Обоє скоса зиркнули на нього. Майкл розірвав мовчання першим.

— І коли ти плануєш повернутися до роботи?

Але Джонатан далі плавав на хмарині.

— Життя…

Майкл і Анжела крадькома стежили за Джонатаном.

— … гарне. Життя — гарна штука.

Анжела гризнула редиску.

— Чи маєш інші такі ж глибокі думки?

— Життя — гарна штука, а ми цього не усвідомлюємо. Поглянь на редиску, яку ти їси. Хіба вона не диво? Ні… придивись до неї… Вона варта того, щоб викликати захоплення, перш ніж її проковтнуть, щоб… їй подякували за те, що вона нам себе пропонує.

Партнери втупилися на нього з дивним виглядом, який годі й описати.

Джонатан глибоко вдихнув і стенув плечима, демонструючи неспроможність описати те, що відчував.

— Просто я вважаю, що… життя фантастична штука, і хай там що, попри кризу, ми живемо в чудовий час.

— Ти так кажеш, бо відпочиваєш, — зауважила Анжела.

— Ні, ви тільки вдумайтеся, якщо глянути збоку, то той простий факт, що ми можемо сісти, як оце зараз, там, де хочемо, й вибрати те, що хочемо з’їсти, є чимось неймовірним, хіба ні?

— З тобою щось трапилося?

— Ні, але… якщо ми поставимо себе на драбині історії людства, то те, що ми живемо в мирній країні, вільно пересуваємося, їмо те, що заманеться, обираючи отак просто, клацнувши пальцями, — є чимось винятковим! Це здається нам банальним, але це неймовірна розкіш!

Майкл і Анжела перестали жувати. Вони заклопотано дивилися на Джонатана.

— Приймаючи сьогодні душ, — продовжував той, — я подумав: щоб мати воду, досить просто повернути кран. Уявляєте? Oшизіти! Повертаєш кран — і ось тобі вода. Хочеш холодну? Тече холодна. Хочеш гарячу? Ось тобі гаряча. На мене тече гаряча вода, просто так. Ви це усвідомлюєте? І коли сутеніє, я натискаю кнопку і запалюється світло!

— Спершу варто витерти руки, — порадив Майкл.

— Ні, ви це усвідомлюєте? Короткий порух пальця — і ось воно, світло! З цього треба радіти щоразу! Коли мені стає холодно, я натискаю іншу кнопку, і мій будинок нагрівається. Хіба це не дивовижно, якщо подумати?

Обидва партнери не зводили з нього погляду. Майкл нахмуривши брови, Анжела витріщивши очі.

— Ти чогось накурився? — запитав Майкл.

— Хотіла б знати чого? — з заздрістю промовила Анжела.

Джонатан усміхнувся, зробив кілька ковтків, мовчки пожував.

— Гляньте сюди! — раптом сказав він.

Майкл і Анжела нахилилися над тарілкою з сирими овочами, политими сирним соусом, яку подали як закуску. У пальцях Джонатан тримав качанчик броколі.

— Ближче, придивіться пильніше.

— Що там? — запитала Анжела. — Черв’як?

— Погляньте на це диво. Кожен качанчик розгалужується на ще менші качанчики, які мають точнісінько таку саму структуру, і коли придивитися ближче, то видно, що кожен з них ділиться на ще мініатюрніші качанчики такої самої форми. Броколі має фрактальний вимір. У кожній часточці бачимо ціле. Так неначебто кожен з нас створений за образом усього людства чи немовби весь Усесвіт втілюється в жменьці землі.

— Дивина та й годі, — похмуро промовила Анжела.

— Зрештою, коли ми їмо, саме життя живиться життям. У кінцевому підсумку, життя містить життя у своєму єстві.

Майкл нахмурив брови, Анжела примружила очі.

— До речі, я дізнався про щось неймовірне, — продовжував Джонатан. — У нашому кишківнику живуть мільярди бактерій і…

— Справжнісінький мандрівний відстійник, — зазначив Майкл.

Анжела скривилася.

— І знаєте що? — не вгавав Джонатан. — Саме вони забезпечують нас серотоніном, гормоном щастя. Здуріти можна! Саме завдяки цим бактеріям ми добре почуваємося!

Анжела зітхнула.

— Що саме ти хочеш нам сказати? Що фактично щасливими нас роблять ті, що змушують нас паскудити?

Вона тицьнула редиску в соус і додала:

— Напевно, треба було сказати свекрусі, щоб жила разом з нами …

~ 18 ~

«Минувши якусь стадію, можна подумати, що досягнуто точки неповернення, і що потепління клімату викличе неконтрольовані наслідки.

Наприклад?»

Учений нервово прокашлявся, він, вочевидь, мандражував. Райян усміхнувся. Цей тип брався всіх учити, тоді як сам виявився нездатним виступати по телевізору.

«Зростання температури веде до танення льоду на полюсах. При таненні льодів є ризик вивільнення метану, який вони містять. Цей нині ув’язнений метан сам по собі є газом з ефектом теплиці…

Ви хочете сказати, що це дуже небезпечно?»

Гість кивнув.

«І до чого це призведе?»

Райян вимкнув телевізор. Набридло слухати ці дурниці.

Він підійшов до вікна спальні. В анфіладі садків ні душі. Під ранок він зафільмував чотирнадцятий епізод знизування плечима Ґарі, тепер на ці епізоди чекала купа його вірних глядачів.

Повернувшись у вітальню, Райян поглянув крізь чорні штори. За столиком побачив Майкла й Анжелу.

Він увімкнув мікропараболу й запустив камеру.

— Сказитись можна, наскільки Джонатан змінився після вашого розлучення. Він урівноважений, розслаблений, позитивно налаштований…

— Дякую, приємно слухати, — промовила ображена Анжела.

— Хоча трохи й поведений…

Майкл узяв редиску й підніс її на рівень очей.

— О редисочко, диво природи! Дякую тобі, що ти віддаєшся мені, що даєшся себе з’їсти, що жертвуєш своїм життям задля мене. Життя живиться життям, а людина редискою!

Він натхненно її вкусив і, заплющивши очі, манірно почав жувати. Анжела захихотіла.

— Все це дуже мило, але він нарешті має вирішити повернутися на роботу. Прибутки агентства не можуть залишатися без росту, як тепер.

Майкл погодився, несподівано сильно занепокоївшись.

— Гаразд, то як, ти продаєш мені свої акції, щоб не страждати від нестерпного споглядання свого радісного й сяючого колишнього чоловіка?

— Не розраховуй.

— Ти ще зміниш свою точку зору.

— Грошей від продажу моїх акцій буде малувато, щоб навіть почати розглядати купівлю чогось іншого.

Дуже рухливе обличчя збудженого Майкла застигло. Райян подумав, що хижак виявив слабке місце у своєї співрозмовниці. І трохи наблизив зображення.