Завжди поруч - Гранд Михаил - Страница 31

Минула година. На столику секретарки знову задзвонив телефон. Вона підняла слухавку, щось відповіла. І нарешті запросила Флоріана до кабінету головного редактора.

Чоловік середнього віку розвалився на стільці й свердлив очима вимкнений монітор. Виявилося, відвідувачів у нього не було. Чим він був так зайнятий – залишилося загадкою.

– Доброго дня…

– Чого ви хотіли, юначе? – перебив його редактор.

– Дати вам роботу, – не розгубився Флоріан.

Редактор засміявся й почухав потилицю. Це колись давно він робив гарну міну при поганій грі. Тепер же він не вважав за потрібне приховувати, що в нього на думці. Його цікавила виключно велика риба. А новий відвідувач, на його думку, нею аж ніяк не був.

– Добре. Дам вам кілька хвилин. У мене багато паперової роботи.

«Паперової? Невже?» – спантеличився Флоріан, не побачивши на столі жодного документа, крім купки недбало зім'ятих серветок.

– То що вас, власне, цікавить? – нарешті запитав редактор.

– Я пишу книгу. Готова лише перша частина. Але, незважаючи на настільки ранній етап, я хотів би завчасно підготуватися до її видання.

– Зрозуміло. То ваша книга ще навіть не закінчена?

– Навіть наполовину, – підтвердив юнак.

Редактор піднявся і підійшов до вікна. У задумі потер двома пальцями лоба. Подивився на картину на стіні. Художник зобразив пейзаж, на якому за рівниною здіймалися вкриті лісом схили пагорбів.

Йому подобалося розглядати ці пагорби. Це допомагало думати.

– Ми зараз настільки завантажені роботою, що не можемо прийняти на розгляд навіть четверту частину рукописів, які до нас надходять. І всі вони закінчені. А ви прийшли обговорювати недописану книгу.

Редактор говорив зневажливо і так уперто розставив ноги, наче вріс у підлогу.

– Звісно, ви хочете бачити свою книгу в магазинах. І в руках читачів. Я все розумію. Але краще зверніться до нас, коли її буде закінчено.

Але, мабуть, нічого він не розумів.

– Мене не цікавить публікація за бюджетні кошти видавництва, – сказав Флоріан. – Я готовий оплатити всі послуги, починаючи від додрукарської підготовки…

І господар кабінету відразу пожвавився й навіть посміхнувся, передчуваючи вигідну угоду. Він підійшов до юнака й присів поруч на другий стілець для відвідувачів.

– Шановний, то розкажіть мені, про що ваша книга!

Флоріан вже бачив таких людей, поведінка яких безпосередньо залежала від грошових перспектив. Тому він зовсім не здивувався, коли редактор так раптово виявив зацікавленість у його творчому доробку.

– Ви знаєте, як у світі відбуваються соціальні процеси? На це добре дає відповідь один з висловів стоїків: «Охочого доля веде, неохочого – тягне».

– Шеніка, напевно?

Запанувала ніякова мовчанка.

– Сенека, – виправив він чоловіка.

– До того, як я почав займатися з логопедом, мати увесь час лаяла мене за мовлення. Якось вона сказала: «Ти бачив, як під дощем розмиваються акварельні фарби? Так само ти розмиваєш власні слова». Вона була дуже поетичною жінкою.

– Я певен, ви просто букви переплутали.

– Мабуть, – легко погодився редактор. – Давайте краще продовжимо обговорення вашого чудового доробку. То про що він?

Флоріан стисло змалював основну ідею. Час від часу чоловік ствердно хитав головою. Його тон був приязним, а інтерес до майбутньої роботи – напрочуд щирим.

– О! – раптом вигукнув він. – Ваша книга – це погляд на світ і людей, котрі живуть у ньому, під іншим кутом зору. Так я розумію?

– Так, ви вірно вловили сенс.

– Прекрасно! Я вже бачу анотацію…

Він підняв слухавку й звернувся до секретарки:

– Будь ласка, принеси нам каву. І якихось тістечок захопи.

Батько з донькою сиділи на лаві, пофарбованій в мідний колір. Топік ганяв зеленою галявиною, щось визираючи в траві, валявся й знову підхоплювався. До нього підбігла довга такса, привітно похитала хвостом і обнюхала його. Песик у відповідь теж завиляв хвостом, явно збираючись з нею затоваришувати.

Валентин купив доньці велике шоколадне морозиво у вафельному стаканчику, а собі звичайне, на паличці. І сьогоднішню газету з оголошеннями. Йому терміново потрібно було знайти роботу. Він був згоден на будь-яку, аби лиш приносити додому хоч якісь гроші. Їхня сім'я дійсно була по вуха у боргах…

Замолоду майбутнє уявляється чистою теорією. Не завжди усвідомлюєш, який шлях обрати. Можливо, якби він докладав достатньо зусиль ще в молодості, його сім'я вже давно мешкала б у столиці. Дружина обіймала би важливу посаду в приватній клініці. Або навіть у міністерстві охорони здоров'я! Ліза ходила б до елітної гімназії. А він був би на чолі власного бюро перекладів. І не позичав гроші у знайомих і батьків.

– Мама не захотіла піти з нами? – запитала дівчинка.

– Вона не в найкращому настрої, і це через мене. – Він опустив голову.

– Вона просто ще не знає, що тобі все вдасться!

«Я вже й сам у це не надто вірю», – промайнула думка, яку він, втім, не озвучив.

Чоловік перевів подих, обережно підшукуючи потрібні слова:

– Знаю, доню, ти сподіваєшся, що тато досягне успіху й стане відомим письменником…

– Я так мрію про це! – палко зізналася вона.

– Ти мій промінь світла в темному царстві! – Він посміхнувся й обійняв її.

– Мама часто каже, що хотіла б переїхати. До головного міста…

– До столиці, – виправив батько.

– А от мені тут подобається, і Топіку теж.

Почувши своє ім'я, песик блискучими очима подивився на дівчинку й підбіг до неї, випрошуючи частування – шматочок морозива.

Ранок видався прохолодним, але день ставав усе спекотнішим. Густе повітря нерухомо зависло, наче всередині хмари. Вже наближався обід, і щохвилини у парку більшало людей, що бажали сховатися від спеки.

На лаві навпроти студент намагався познайомитися з дівчиною, завести таку собі невимушену бесіду, але та лише суворо мовчала, розглядаючи публіку, яка прогулювалася навкруги.

Неподалік якийсь чоловік упіймав за плече хлопчиська, котрий вельми цікавився його велосипедом. Той був неповнолітнім і виглядав підозріло. Він крутив у руці кодовий замок із тросом, яким транспортний засіб був обв'язаний навколо своєї рами й ліхтарного стовпа.

– На що це ти тут дивишся? – гримнув чоловік.

– Ха-ха! – нещиро засміявся підліток. – Нічого. Я просто… хотів переконатися, що велосипед прикріплено як належить.

«Як би і мені не довелося стати злодієм, якщо не з'явиться дохід», – гірко подумав Валентин.

Він розкрив газету й заходився переглядати оголошення з пропозиціями про роботу. Різноманітність вакансій сповнила його радістю. Ще більше варіантів можна було знайти в інтернеті на відповідних сайтах. Інше питання – чи підійде його кандидатура конкретному роботодавцеві, скільки триватиме випробувальний термін і коли можливе власне працевлаштування, з урахуванням оформлення документів та медичного огляду.

Валентин відчував, що ввечері, коли вони з Лізою і Топіком повернуться додому, на нього чекатиме ще одна серйозна розмова з дружиною щодо їхнього матеріального становища. Навіть не розмова, а сварка. Черговий раунд тривалого конфлікту, який почався того нещасливого дня, коли скринька для сімейних заощаджень раптово спорожніла.

«Мабуть, дурна це була затія – писати книгу…»

Задоволення він отримав, тепер доводилося розбиратися з наслідками. Від самого початку було зрозуміло, що всі його розмови про публікації й визнання – не що інше, як рожеві мрії. Були потрібні конкретні й, головне, здійсненні рішення, а не якийсь гіпотетичний ланцюжок подій, які сьогодні здалися зовсім малоймовірними, коли виявилося, що без грошей нічого не вийде.

Він одразу уявив, як сидить за письмовим столом і дивиться на величезний стос відмов з видавництв, кількість яких набагато перевищує сам обсяг його книги.

Поринувши у чергу трудових буднів та щоденної суєти, Валентин би остаточно розпрощався з ідеєю знайти видавця для свого творчого доробку. Він розчарувався б у можливому успіху і почав навідувати бари. Світлана роздратовано казала б його батькам, що це не бачено – людина не може так по-звірячому пити. Напідпитку він би втрачав над собою контроль і здійснював подвиги, про які згодом би жалкував. І навряд чи близьким було б приємно опинитися з ним під одним дахом в такому стані. Хіба що наївному Топіку, у добрих очах якого всі люди гарні.