Завжди поруч - Гранд Михаил - Страница 19

– Я хочу з вершками.

– Що, вибач? – не розчув він.

– Досить вибачень! Кава з вершками, яку я смакувала до твоєї раптової появи, Флоріане. І я на все закрию очі.

– Візьму й собі, за компанію. З вершками.

– Ти що ж, копіюєш мене? – Вона підштовхнула його ліктем, і хлопець ледь не пролив напій.

Аврора була юною і задерикуватою. І неймовірно позитивною. Їй подобалося піддражнювати співрозмовників.

– Я тебе наслідую.

– А це не одне й те саме? Головне, не дратуй. Я можу і вкусити! – Вона вишкірилася в удаваному гарчанні.

– Матиму на увазі. До речі, як гадаєш, скільки дітей народилося завдяки запрошенню на каву?

– Ти мене поки що не запрошував. Лишень компенсуєш зіпсований напій, за який я, до речі, заплатила значно менше он у тій кав’ярні! – Аврора тицьнула рукою кудись в протилежному напрямі. – Або в тебе кишеня до землі, друже?

Дівчина мала два імені, і особистість її була багатогранною – він це зрозумів від самого початку знайомства. По-особливому чарівна, весела та неймовірно говірка. З нею було напрочуд легко. Він так багато сміявся, що зводило вилиці й боліли м'язи живота. Юнак раптом подумав, що з Авророю забув про всі свої негаразди.

Вони сиділи в парку, смакуючи теплу каву з паперових горняток. І розмовляли так, наче знайомі протягом довгих років, а не лише десять хвилин. Виявилося, вони розуміють одне одного з півслова. Але разом з тим, кожна репліка давала змогу дізнатися про співрозмовника щось нове. І в цьому була особлива принада знайомства.

– Маєш домашніх улюбленців? – запитала Аврора. – Сподіваюся, ти їм не кидаєш гроші в миску з їжею?

– Оце вже ні, – відповів хлопець і засміявся. – У дитинстві я бажав завести цуценятко, але батьки відмовили мене від цієї ідеї.

– А чим аргументували?

– Що це занадто велика відповідальність, і я ще малий, щоб піклуватися про когось.

– Скільки тобі було років?

– Майже п'ять, – посміхаючись, відповів він. – А потім народився менший брат, і всім вже стало не до тварин. А в тебе хтось мешкає?

– Я теж одиначка, – вона знизала плечима. – Хоча мені завжди хотілося мати ведмедя. Полярного, білого такого, з чорним носом. І великого, щоб можна було спати на ньому. Вони в основному їдять рибу, але я б перевела його на медову дієту, як Ursus arctos.

– Що?

– Вибач, це професійне. Я студентка біологічного факультету. Ursus arctos у перекладі – бурий ведмідь.

– А я маю білого ведмедя, але ще маленького.

Флоріан засунув руку в кишеню джинсів і витяг звідти Вірджила.

– Овва, це домашнє біле ведмежа! – Аврора схопила його й пригорнула до себе. – Він має ім'я?

– Звісно. Його звати Вірджил. Він радий з тобою познайомитися.

– І мені дуже, дуже приємно, Вірджиле!

Дівчина віддала іграшку й рвучко обійняла Флоріана. Вона виглядала по-справжньому щасливою – наче він здійснив її дитячу мрію, хоча хлопець усього лиш дав їй потримати білого ведмедя.

– Це так дивно, і разом з тим так чарівно! – зізналася вона. – Ти давно не дитина, вигляд маєш досить діловий, адекватний, а носиш у кишені цю іграшку. І дав йому ім'я. Мене це зворушило, я зараз заплачу, – вона закрила очі й на публіку помахала перед ними рукою.

– Не плач, або я знову кину десятку до кави.

Аврора прикрила горнятко рукою – на випадок, якщо Флоріан не жартує.

– Для мене це не просто іграшка. З ним пов'язана ціла історія: коли я знайшов його, моє життя змінилося, і його – теж. У житті траплялися різні моменти, і коли мене ніхто не міг зрозуміти, просто посидіти й вислухати, Вірджил був завжди поруч. Такий ось у мене друг.

– Схоже, ти дуже самотній…

Порив вітру накинув їй волосся на обличчя. Вона поправила пасмо й схопила юнака за руку.

– У тебе немає обручки на пальці. А дівчину маєш?

– Лише іграшкового ведмедя, – була відповідь. – А якби не було його, то був би у моношлюбі.

– В чому?! – засміялася Аврора. – Геть сумніви! У твоєму житті ще з'явиться та людина, яка заповнить порожнечу й розумітиме тебе, навіть без слів.

«Сподіваюся, і в моєму теж», – подумала вона.

Аврора забула про холодну каву, поспішаючи більше розповісти про себе новому знайомому. Дівчина оповідала про різні події в житті, приємні і не дуже. Флоріан лише встигав слухати й кивати.

Закінчивши молодші курси біологічного факультету, вона перейшла на третій. Їй виповнилося двадцять. Вона мріяла залишитися в університеті викладачем, займатися науковою діяльністю, вирушити в експедицію за полярне коло і побачити білих ведмедів. Ursus maritimus, за її словами. Але для цього треба було провчитися ще не один рік.

Інтерес до науки про живу природу, про закономірності органічного життя їй прищепила вчителька біології в школі. Вона була своєрідною жінкою, зі своїми особливостями. Не цілком божевільною, принаймні, не настільки божевільною, щоб коротати свої дні в психіатричній лікарні. Але дуже, дуже дивною.

Учителька постійно приносила з собою на уроки співочого дрозда в клітці, закривала вікна в класі й випускала пташку, щоб вона могла політати й сісти до когось на парту.

Флоріан мимоволі згадав, про що говорила Жоржина, коли вони щойно познайомилися. Дівчина не мала жодних планів на майбутнє, їй подобалося спати до опівдня й на обід їсти чіпси зі смаком «м'ятного безумства». А відсутність у неї почуття гумору стала в їхній компанії справжньою легендою. Вона ніколи не взувала босоніжки, тому що ненавиділа свої нігті на ногах, вважаючи їх занадто вузькими. Можна подумати, що нігті на пальцях ніг – це щось на кшталт вікна в душу. Куди ж тоді Купідон поцілив Флоріана?

– А чим ти займаєшся? – перервала його думки Аврора.

– Кавовим бізнесом.

– Це я зрозуміла, коли виловлювала купюру зі свого напою, – посміхнулася вона. – І як ідуть справи?

– Власне, непогано. Але крім цього, на мене очікувала ще одна робота, за кордоном. Сьогодні якраз мав бути перший день, стажування й усіляке таке. Але я від неї відмовився.

– А чому? – здивувалася вона.

– Плани змінилися. Це рішення було спонтанним. Чотири секунди напружених роздумів – і я обрав інший шлях. Власний.

– Оце так… – Аврора повільно присвиснула й похитала головою у захваті.

– Можливо, якби не Вірджил, я б таки полетів на цю роботу. Але так сталося, що спочатку авіарейс відклали на годину. І доки я чекав, то раптом зрозумів, що в поспіху забув ведмежа в автомобілі. А повернувшись до нього, я вже передумав кудись летіти.

– Виходить, ця робота не була тобі до душі, – вона по-дружньому підбила його ліктем. – Чи не так?

– Маєш рацію, – погодився він. – Я зрозумів, що мені її нав'язали, і вирішив розібратися, що в житті мені дійсно потрібно, а що можна вважати не таким важливим, другорядним.

Кава Флоріана теж охолола. Він стисло розповів дівчині про свою професію, про посаду, яку йому пропонували обійняти на наступні півроку. На нього чекали гарні перспективи. Але це не був його особистий вибір. Погано, коли когось переконують десь вчитися, працювати, а в нього душа до цього не лежить. Так і Флоріан завжди дослухався до інших, доки не дав собі клопоту в цьому розібратися.

– Вчора у мене виникла певна ідея…

– Яка ж?

– Я хочу написати книгу.

– Невже! А про що? – зацікавилася Аврора. – Це буде художній твір?

– Швидше, публіцистика. Про людей і процеси, які відбуваються навколо нас… – На хвильку він замислився, наче намацуючи головну ідею майбутньої розповіді.

– Продовжуй, будь ласка.

– У нашому світі ураган в одному місці слідує за землетрусом в іншому. Крім природних катаклізмів, на які ми майже не можемо впливати, є ще й прикрі соціальні явища, і створює їх переважно людина.

Юнак хотів описати у книзі речі, що можуть шокувати. Ті, що в кожного перед очима, але людям щось заважає про них замислитися.

– Це серйозна праця, Флоріане. Ти молодець! – Аврора посміхнулася. – Даватимеш мені читати?